Поговори зі мною, Сонячко
Не лякайся, Сонячко! Все добре! Вони ще трішки покричать і заспокояться Мабуть
Марта міцніше притисла до себе свого вірного друга і заплющила очі. Вона не повинна боятися. Адже вже зовсім доросла. Так казала бабуся Олена. Якщо їй вже пять років, значить, вона велика. Для всіх вона й стала дорослою. Навіть плакати перестала, коли робили щеплення. Соромно! Лише з Сонячком дівчинка залишалася собою маленькою. Він бачив її будь-якою. Сонячка подарувала мама, коли Марта народилася. Кумедний, трохи косоногий ведмедик був найкращим другом. Йому можна було розказати геть усе. І він не піде, як Леська, найліпша Мартина подруга, настукати виховательці. Просто подивиться своїми круглими очима і помовчить. Але точно зрозуміє. А коли страшно, ось так, як зараз він ще й заспокоїть. З ним тепло, мяко, як удома. А мама з татом теж рідні, але коли починають так кричати один на одного стають чужими, колючими. Марта не знала, як це пояснити, але їй здавалося, що по всій квартирі миттєво проростають кущі з велетенськими колючками, як у казці про Сплячу Красуню. І ніхто вже не може доторкнутися один до одного, а кричати все одно нічого не зміниться. Зрозуміти, чому сваряться батьки, Марта не могла. Вони ж дорослі, невже у них також є образи? Адже дорослі мають домовлятися, шукати спільну мову Яку Марта точно не памятала, але щось про мову казала бабуся Олена. Хоча, може, у них не образи, як у дітей, а справжні обиди? Великі-великі? З такими Марта ще не стикалася, але тепер знала, що вони бувають. І напевно вони дуже страшні. Бо навіть дрібні такі противні, що й морозива не хочеться, хочеться тільки плакати, а великі, мабуть, і гірші.
Марта розплющила очі й прислухалася. Здається, все скінчилось. Стало тихо. Це означає, що мама пішла в ванну плакати, а тато сердито сидить на кухні, і її час. Дівчинка піднялася з підлоги біля ліжка й зітхнула. Гарною вдалася у неї кімната. Мама довго обирала, якими будуть шпалери й меблі, питала у Марти, чого б та хотіла. Біле ліжко з рожевим покривалом, гарна шафа, де вмістилися всі-всі Мартини сукенки. Полички для іграшок їх стало так багато, що Марта іноді забувала, які в неї взагалі є. Іти звідси не хотілося. Тут було затишно. Майже спокійно, тепер, коли настала тиша. Але Сонячко дивився на неї, і Марта хлипнула:
Знаю я, все! Зараз! Посиди тут, я сама.
Уклавши ведмедика на подушці, Марта вийшла з кімнати. Спершу до мами. З нею завжди складніше. Двері у ванну, як зазвичай, були зачинені. Марта постукала:
Мамо?
Що?
Можна я до тебе?
Двері відчинились, і дівчинка побачила мама, як завжди, сидить на краю ванни.
Що трапилось? До вбиральні хочеш?
Ні. Я до тебе Марта вдихнула побільше повітря і ступила до мами. Їй не подобалося, що буде далі. Мама знову буде плакати, тиснути її до себе, обіцяти, що все буде добре. І Марта теж заплаче. Не через жалість до мами, а тому, що знає добре вже не стане. Бо так завжди. Трохи спокою, а потім знову ті самі шипи з усіх боків.
Марта витерла очі й подивилася на маму.
А навіщо?
Що навіщо, доню?
Навіщо ви кричите? Якщо не любите один одного може, варто триматися окремо? Так каже бабуся Олена. Якщо після сварки триматися подалі, то й сваритися не доведеться.
Наталя завмерла від цих слів. Досі Марта жодного разу не питала про те, що діється вдома. Наталці здавалося, дитина нічого не розуміє. Та й мала ж.
Марто, чому ти так кажеш? Я ж люблю тата
Ти брешеш, мамо.
Марто!
Якби ти його любила, то не кричала би. Не сварилася. На мене ж ти не кричиш?
Наталя знітилася. Як пояснити дитині, що стосунки складна річ? Що крики це не завжди ненависть А може, й так? Просте питання навіщо? Як відповісти?
Треба подумати над своєю поведінкою. Так бабуся каже Марта провела долонями по маминих щоках, витираючи сльози.
І знову бабуся каже, Наталя всміхнулася крізь сльози.
Так! І правильно каже. Я ж з Леською помирилася! І сваримось рідше. Лише коли вона скаржиться Анастасії Андріївні на мене.
Яка ж ти велика Наталя обійняла дочку.
Мамо, я ще маленька. Якби була доросла, Марта відсторонилася й прошепотіла, я б так не боялася.
А чого ж ти боїшся? Наталя насупилася.
А раптом ви з татом ще раз посваритеся і підете.
Куди?
Туди, де тихо. Не можна ж постійно бути там, де погано. Тобі ж погано, правда?
Погано Стривай! Ти думаєш, ми тебе залишимо? Ти цього боїшся?
Так Марта нарешті розревілася. Тоді залишиться тільки Сонячко. А якщо й він загубиться? Як тоді, у таксі? Я питала бабусю, вона сказала, що вже надто стара, щоб бути мамою!
Марто! Марточко! Зупинися. Я ніколи тебе не покину! Як я можу? Ти ж моя доня!
І що? Коли ви сваритесь, ви мене теж забуваєте?
Ми памятаємо Наталя замовкла. А донька ж права. У ті хвилини вона ні про що не думала. Обида застилала очі, спалювала душу. Звідки беруться такі слова, що ріжуть найболючіше? Коли вона стала такою?
В університеті вона познайомилася з Богданом на другому курсі. Вона мчала коридором київської “Політехніки”, запізнювалася на іспит і збила з ніг незграбного парубка. Окуляри його розсипалися на скалки, а вона тільки охнула. Вибачатися було ніколи.
Вибач! крикнула Марта й залетіла в аудиторію в останню мить.
Іспит Марта склала на “відмінно” і, виходячи з університету, підтанцьовувала. Літо, канікули, море попереду!
Напівсліпий хлопець вийшов їй назустріч і посміхнувся.
Привіт, експрес! Тепер ти теж поспішаєш?
Він так і називав її “мій потяг”. Особливо, коли вона дулася.
Ти так смішно сопеш! Я навіть сердитися не можу!
Навіть у пологовому, коли вона народжувала Марту, акушерки сміялися, коли він вигукував:
Сопи менше, Потяже! Тужся!
Коли він перестав так її кликати? Коли гнівався в сварках? Коли вони, зрештою, почали сваритися?
Мамо?
Що, доню?
Вам разом так погано? Ви ображені?
Наталя перебирала пальчиками локони Марти. Кучерява, вся в тата. Так мріяла, щоб доня мала такі ж кучері.
Лише б не мої! Навіщо дівчинці три волосини?
Не вигадуй! У тебе чудове волосся!
У мене чудова перукарка. Уяви, якщо в неї будуть твої кучері й мої очі! Хлопці з глузду зійдуть!
Усе вийшло, як вона хотіла: пшеничне буяння локонів і прозорі, як весняна вода, очі. Марта виросте дуже вродливою. Вже й зараз красива! Наталя зловила себе на посмішці. Казала ж мама, головне обрати доброго батька. А Богдан справді став найкращим татом. Для нього Марта найдорожча дівчинка у світі. Ось воно Марта, а не вона сама. Дурниці, подумала Наталя. Але ж Вона ревнувала власну доню. Боляче! Марта права.
Наталя згадала, як Богдан, повертаючись з роботи, відсуває її на порозі, цілує натомість:
Де моя принцеса? О, ось ти! Марточко, я приніс тобі цукерку! Твою улюблену!
Як награється з донькою вмикає серіал, надягає навушники й ігнорує Наталю, яка втомлено вкладає дівчинку й прибирає.
Як у машині співає з Мартою пісеньки, зовсім не слухає її слів потім перепитує.
Як сердиться, коли Марта хворіє
Ось і згадався той день. Два роки тому. У Марти піднялася температура, Наталя майже добу не спала, намагаючись збити жар. Лікар заспокоював, але вона нервувала. Під вечір розплакалася від безсилля й образи, що не може допомогти дитині. І тут Богдан накричав:
Навіщо ревеш? Легше стане? Зберися! Що ж ти за мати така?
Тоді Наталя справді перестала плакати не від спокою, а від раптового страху. Погана мати Світ знебарвився, став сірим. Вона пригорнула Марту й навіть не помітила одразу, що доня вже не гаряча. Дівчинка видужала, і все забулося, мов страшний сон, але те почуття нікчемності Наталя не змогла забути. Образа? Так
Марта спостерігала за мамою. Та мовчить. Думає. Але вже не плаче, отже черга до тата.
Я скоро повернусь.
Дівчинка вислизнула з маминої обійм і відчинила двері ванної.
Тільки ти не плач більше, гаразд?
Наталя промовчала, перебираючи у голові роки разом. Невже так багато поганого? А гарне де воно? Було ж
Було.
Побачення до весілля памятає, як дивився на неї Богдан, коли вона лише закохувалася. Очі темніли за скельцями, коли перехоплював її погляд.
Чому ти так на мене дивишся?
Ти гарна! А я не розумію
Що саме?
Чому я?
Чому я тебе обрала?
Так.
Ти теж нічого собі! Наталя намагалася жартувати, але мяко всміхалася, коли знову бачила в його очах те світло. Бо ти найкращий
І світло поверталося. Ось так!
Чому ж тепер вона не знає, що сказати? А тоді знала?
Народження Марти, перші кроки, перше слово, відпустка в Затоці. Перша вдала угода після декрету Богдан щиро радів, навіть торт спік, хоч ніколи не підходив до плити. Той торт вони так і не зїли був надто солодкий, Наталя ледь не розплакалась, викидаючи залишки.
Я ще один спечу! Не реви. А хочеш, у коробочку, як на весіллі, й збережемо на 100 років?
Покупка квартири, коли сиділи на підлозі з пластиковими склянками й святкували, дивлячись на доню на надувному ліжку.
Доведеться другу дівчинку. Богдан, відклавши келих, обіймав дружину.
Другу?
А що, залишимося на одній?
Не знаю
А я знаю. Але поки на дім не заробили й кімнат тільки дві
Другу дитину так і не народили. Лікарі казали, все гаразд, але щось не складалось. Проблеми росли снігом. Перші невеликі сварки, потім постійні. Безглузді докори, важкі слова, що падали в простір квартири, наче свинцеві кулі. Наталя здивувалася б, якби дівчинка сказала то не кулі, а колючки.
Вона вмилася холодною водою. Досить! Де було більше доброго чи поганого без ладу рахувати. Марта права. Якщо ображений не вийде ніякого щастя. Або миритися, або розлучатися. На мить уявила, що Богдана в її житті більше немає. Він не прийде, не обійме доньку Наталя здригнулася.
Марта протупотіла до кухні й обережно відчинила двері. Тато сидів на стільці, дивлячись у вікно.
Татку?
Марточко! Чому не спиш?
Ще ж рано! Марта залізла татові на коліна. Ви сварились
Пробач.
Навіщо?
Сварилися?
Ага.
Не знаю, так сталося
Ти ображаєшся на маму? Марта вдивлялася в тата. Треба було раніше їм це все казати. А вона тільки мовчки сиділа з Сонячком. Дурненько так! Коли посварилась із Леською Анастасія Андріївна посадила їх разом і змусила все розказати. Тоді спитала, чи добре, що вони вже не друзі.
Це мама сказала, що ображена?
Ні! Сама знаю.
Звідки?
Коли ви любите один одного ти обіймаєш маму, а вона сміється. А ображаєтесь кричите. Так?
Богдан відсахнувся трохи, вдивляючись у доню.
Ти така велика стала
Мама те саме сказала.
Що ще казала?
Що любить тебе. І мене.
Марта дивилася, як змінюється батько: гнів зникає, все тепло повертається у його очах. Вона задоволено кивнула й злізла з колін.
Я до Сонячка, гаразд? Йому страшно там одному.
Звісно, йди, задумливо сказав тато, проводячи донечку очима. Коли вони з Наталею так почали сваритися? Просто якось само собою. Спочатку народилась Марта, а потім Наталя віддалилася. З одного боку, це зрозуміло: дитина, турботи а з іншого куди зникла та теплота й ніжність? Наталя завжди була його сонечком. Лагідним, ласкавим, добрим. Ось у чому річ! Богдан аж здригнувся. Наталя перестала бути ніжною. Навіть домашні справи обговорювала з роздратуванням.
Йому здавалося, що він вічно винен у чомусь. Усе менше було посмішок. Наталя на порозі вже піджимала губи, коли він її цілував. Хотілося менше розмовляти краще було йти з донькою в кімнату, уникати спілкування. Він бачив, що Наталя ображена, всіляко хотів налагодити стосунки, але кожного разу все сходило на сварку. Він памятав той вечір, коли Марта захворіла, Наталя довго плакала, а він не витримав і нагрубив. Слова, як гострі камінці, лягли між ними стіною; більше вже нічим її не пробити. Злився сам на себе, став уникати Наталю, боявся ще гірше завдати болю. Марта видужала, а от близькості стало, здається, ще менше.
І він добре памятає слова, що поставили крапку:
Нас об’єднує лише Марта. Не було б її
Тоді Наталя наче закам’яніла. Просто глянула довгим байдужим поглядом і пішла. Відтоді розмова лише про Марту. Ні Наталі, ні минулого більше не було. Він злився, марно намагався повернути бодай іскру тієї Натусі, яку кохав. Але не бачив.
Богдан зітхнув і підвівся. У квартирі тихо. Вода у ванній більше не тече значить, Наталя вкладає Марту. Дивлячись у вікно на вогники навпроти, він подумав, що скрізь своє життя. Гарне чи погане інакше. І його життя зміниться, якщо Наталя піде і забере Марту. На що воно буде схоже? На порожню нерозгадану печеру Не залишиться сенсу, бо сенс саме у цих зелених очах. Богдан пригадав мамині слова ще з юності:
Завжди бери відповідальність на себе це цінність. Якщо винна вона, подумай, що не так зробив ти. Бувають, коли винні обидва, та чоловік більше.
Чому?
Так влаштовано. Жінка частіше залежна, водиться за тобою. Якщо їй тепло й затишно буде добре вам обом. І памятай, вона не залізна.
Як це?
Бачиш, якщо не скаржиться, працює як віл, і всі мов щасливі, це лише на вигляд. Дим без вогню не буває: якщо ти не підтримав твоя вина. Зрозумієш у сімї. Запамятай: бодай година вільного часу дружини запорука щастя. І якщо зможеш поводитися з нею, як до весілля ціни тобі не буде.
Богдан провів рукою по обличчю й посміхнувся:
Дякую, мамо
Він ще постояв, тоді відчинив холодильник.
Марта не могла довго заснути. Притискала Сонячка і другою рукою обнімала маму, що давно спала. Обличчя у мами стомлене і сумне. Марта лагідно погладила зморшку між бровами, якої раніше не було. Наталя зітхнула уві сні, і зморшка розгладилася. Марта ще раз обняла маму й заплющила очі. Як хотілося, щоб завтра був добрий день. Скільки разів чула це у мами, та насправді день добрим не ставав. Марта міцно заплющила очі і загадала бажання.
Б будильника Наталя, звісно, не почула стояв у спальній. Схопилась зранку, глянула на смішного котика-годинника у Мартиній кімнаті і ойкнула. До садка запізнилися. І на роботу, здавалось би, також. Добре, що зранку нічого термінового. Десь на кухні дзенькнула ложка Богдан ще вдома? Дивно. Наталя тихенько прокралась, щоб не потривожити Марту, і пішла вмиватися. Прислухалась: може, він піде раніше не доведеться розмовляти, часу подумати буде багато. Але її сподівання не справдились. Коли зайшла на кухню, Богдан стояв біля плити, в турці закипав кави.
Привіт він озирнувся. Наталя побачила червоні очі й майже чорні круги під ними.
Вона хотіла вже щось сказати, але застигла, дивлячись на стіл. Там стояв торт. З кумедними масляними трояндами явно домашній. Навіщо це? Якби торт готував Богдан, він витратив на це ніч. А ще знайшов насадки кондитерського мішка, що Наталя давно шукала.
Вона підняла очі на чоловіка, а він підійшов ближче.
Пробач мені, Наталю. За все. Я невдячний чоловік. У всьому винен. І в увазі, й у звинуваченнях. Ти найкраще, що сталося зі мною. Ти й Марта. Але не було б тебе, не було б і Марти. Я розумію, багато не виправити, але може, ти хоча б подумаєш?
Вона довго дивилася, намагаючись зрозуміти Потім підійшла сама, прикривши його уста долонею.
Обидва хороші. Пробач і мене. Ти правий. Мені треба подумати. Дуже серйозно, про багато що.
Надовго?
На місяців сім іще.
Богдан здивовано подивився. Що вона має на увазі? А Наталя усміхнулась:
Так, усе зрозумів правильно.
Він намагався осмислити її слова, коли в двері кухні забігла Марта, стискаючи Сонячка й потираючи очі.
Ви вже помирились?
Батьки переглянулися.
Ого! А торт навіщо? Можна його на сніданок?
Сьогодні можна все! Богдан притягнув Наталю. Я люблю тебе. Дай мені шанс.
І ти мені! шепнула Наталя й звернулася до Марти. А немитим дівчаткам торт не дають.
Я зараз! Марта посадила Сонячка на стільчик. Нам два шматочки, мені й Сонячку.
Ведмедики торт не їдять.
А я для чого? Доведеться допомагати.
Минуть роки. Наталя бігтиме стежкою парку з коляскою поспішає у школу за старшою. Маленький Тарасик прокинеться й тихо заскиглить. Наталя вже нахилиться, але ззаду обіймуть рідні теплі руки.
Дай я, Богдан візьме сина, кивне дружині. Ми тут зачекаємо.
Наталя усміхнеться й вирушить до школи. Завтра у Марти канікули. Квитки на море куплені, валізи вже зібрані, і Тарасик вперше побачить Чорне море. Вона пригадає останні три роки. Скільки всього сталося: їхня боротьба за стосунки, що вдалася не одразу. Її два місяці в батьків у Львові. Мир, що настав великою мірою завдяки мамі Богдана Надії Сергіївні. Її відхід після важкого періоду. Народження Тарасика, його перше слово (і це було зовсім не “мама”). Богдан пишався, жартував, підморгуючи сину:
Молодець, синку. “Тато!”
Марта на своїй першій лінійці така серьйозна, навіть злякала батьків, ставши білосніжною, як банти, але впоралася і, заходячи з учителькою у клас, не обернулася.
Мамо!
Марточко! Наталя обійняла доню. Як діла?
Краще за всіх! Ірина Петрівна сказала, що в класі дві ідеальні учениці я і Леська.
Молодці! Наталя обійняла Марточку.
А де тато? І Тарасик?
У парку чекають.
Це добре. А Сонячко?
Куди ж без Сонячка! засміялася Наталя. У колясці сидить.
Марта полегшено зітхнула. Вона ж віддала улюблену іграшку брату, бо з найріднішими треба ділитися найкращим. Та все одно сумувала хоч і робила вигляд, що байдуже. Але мамі все могла розказати як є.
Дивлячись, як тато й мама йдуть перед нею алеєю, передаючи один одному брата, й про щось весело сперечаючись, Марта нахилилася до коляски й прошепотіла:
Як думаєш, тепер усе добре?
Сонячко подивився на неї своїми круглими очима й мовчав. Але Марті здалося, що відповідь вона все ж почула.
У світі багато сварок і образ, але якщо вміти говорити від серця й пробачати, будь-які колючки розтануть між близькими людьми, а на їхньому місці розквітне справжня любов.
