Матусю
Ей, хвостата! Ти чий? Стефанія завмерла, розглядаючи великого рудого кота, що сидів біля її дверей.
Кіт, звісно, нічого не відповів. Узагалі, він навіть і вухом не повів. Сидів, мовби й не помічав появи Стефи. Лише обірване вухо трохи сіпнулося: «Чую, чую, але відповідей від мене чекати не варто!»
Та й не треба! буркнула дівчина й заходилася шукати ключі у своїй торбі.
Кіт, наче зрозумівши, що вона робить, трохи посунувся на килимку, але тікати не став, продовжуючи пильно стежити за Стефанією.
Нарешті ключі знайшлися, і Стефа возилася із замком, час від часу поглядаючи на незваного гостя.
Цю квартиру вона з чоловіком купили всього кілька місяців тому. Маленька, двокімнатна справжня мрія для них обох. Хтось би сказав: ну і що? Не можна ж тішитись “хрущовкою”, треба на велике орієнтуватися! Можливо. Але Стефа з Андрієм лишень зраділи б таким словам. Бо ще півроку тому навіть і не надіялись на власне житло. Тусили у дідовій кімнаті в старій львівській “комуналці” і були щасливі, що хоч самі собі господарі.
Стефа, лиш з сусідами не сваріться свекруха урожайно скребла миючим порошком стіни перед весіллям. Люди добрі, хай і чарку люблять.
І чого ж вони тоді добрі, якщо випивають? дівчина фиркнула, викрутила ганчірку й зібрала волосся під хустку.
Її “грива” Андрієві подобалась страшенно, але для неї самої була тортура, особливо, коли треба навести лад. Заморочливо було боротися з неслухняними кучерями, але ті все одно вибивались з-під заколок і вже лізли до лиця, перетворюючи голову господині на розкуйовджену кульбабу.
Важко це пояснити, Світлана Іванівна, мати Андрія, хитала головою. Занадто багато бід падало на них, не усі своє життя втримають.
Це Стефа розуміла. Вона, сирота, з дитбудинку під Львовом, якого прийомна родина позбулася, ледь їй виповнилось вісімнадцять, давно знала: люди жаліють себе, геть забуваючи про тих, хто залежить від них.
Біологічна мама залишила Стефу на вокзалі, коли та мала три рочки: записка в кишені й одновухий плюшевий ведмедик. Вона сиділа на жорствяній лаві, як наказала мама, і тихенько скиглила, пригортаючи свого улюбленого Михайлика. Дуже хотілось у туалет, але Стефа знала: покине місце буде сварка й, може, навіть ляпанець. Тож трималась із усіх сил, терпіла і шукала маму очима серед тисячі облич у залі очікування.
Мама не повернулась. Натомість підійшов суворий чоловік у формі. Щось розпитував а вона лише хитала головою, мовляв, не підійду, не скажу нічого, плакати вже не було сил було холодно, сиро і боліло у животі. Але коли чоловік торкнувся вуха ведмедика й спитав:
А як звати цього одновушка?
Стефа трохи відтанула. Ледь прошепотіла:
Михайлик…
Поліціянт лагідно погладив по голові і її, і ведмедика, потім спитав: мама давно пішла? Тут Стефа не втрималась і заревла навзрид, злякавши не лише добряка в кашкеті, а й усіх пасажирів, що вже кілька годин спостерігали із байдужістю за малечею.
Багато років потому Стефа дізналась правду: химерна жінка, обдерта і змучена, підійшла до неї перед випускним, простягаючи руки:
Доню, я тебе знайшла! Обійми матусю! Як я тужила за тобою!
Тоді Стефа вже була в прийомній родині дев’ятеро дітей, всі як один на заміну; батьківської ласки не було, лише порядок, турбота й обов’язки. Вона розуміла: щойно виповниться вісімнадцять, місце займе інший.
Сестра Наталка, найсправжніша подруга для Стефи, саме вона одразу вплуталась, коли зявилась біологічна матір:
Стефо, хто це? рішуче заслонила її Наталя.
Не знаю, і все закрутилось, наче світ завертівся на згнивших дверях старого сараю: голова паморочилась, розум відмовляв працювати.
Жіночко, вам помилились адресою! Це моя сестра! Наталка схопила Стефу за руку, потягла з подвіря. Я мамі розкажу! Відчепіться!
Ніжного контакту із прийомною родиною в Стефи не було. Та Наталя раптом стала тим, кого завжди бракувало сестрою. Наталя теж росла без батьків: її кинув батько-пяниця. Вони тримались одна одної.
Стефа зустрілася з рідною матірю через тиждень. Та приходила під школу, вже не кидалась цілувати, говорила крізь сльози:
Поговори зі мною, доню!
Це «доню» дратувало Стефу, але Наталка лиш знизувала плечима: “Та й хай, це ж слова!”
Власне Наталя порадила Стефі таки поговорити і запитати напряму:
Ти нічого не втрачаєш! Спитай! Бо якщо не зараз, то вже ніколи. Так принаймні перестанеш себе винити.
Звідки ти знаєш, що я себе виню? здивувалася Стефа.
Всі ми так думаємо, зітхнула Наталка. Мабуть, ми не такі, раз нас кинули…
Їхня важлива розмова з матірю нічого в життя не принесла.
Ти залишила мене.
Пробач, доню!
Не зви мене так! Бісить!
Гаразд… Не сердься!
Чому так зробила?
Важко мені було. Ні підтримки, ні родини. Твій батько вигнав.
Чому?
Сказала, що ти не від нього, а це неправда.
Навіщо тоді?
Сердилася сильно… Сварились, розійшлись…
А потім?
Мама сварилась, хотіла виїхати. Але ж куди з дитиною? Ось і залишила тебе знала, що тобою хтось займеться. Записку ж залишила повернусь.
І ти вважала, що цього досить? Що ж ти за людина?!
Винна я, знаю!.. Якщо дозволиш … навіть не знаю, як це виправити…
Ти повернеш мені ті роки, що я прожила без тебе? Не хочу тебе бачити! Не приходь ще!
Ти не пробачиш мене?
Не знаю… Навіть якщо й пробачу забути не вийде.
Що тобі забувати? Ти ж нічого памятати не можеш!
Стефа вийшла. Більше такі слова вона знести не могла. Відтоді вирішила ніхто не буде вирішувати за неї, що вона може, а що ні.
Наталя цілком погодилась з тим крапковим рішенням:
Тобі вирішувати… Як відчуваєш так і рухайся! Не шкодуй!
Потім Стефа часто сміялася з ними вже дорослими, вже мамами:
Ніхто не знає, як жити правильно!
А як тоді жити, Наталко?
Як? Весело! Так, щоб твоїм близьким було добре, тепло й затишно, а чужі навіть не думали порівнювати, живучи шоу “по телевізору”.
Дивлячись на Наталю, Стефа й собі переймалась не так гостро: кімната не проблема. Центр міста, до роботи рукою подати. Ремонт? Самі владнаємо! Люди навколо добрі. Так, сусіди іноді випивають, в них свій біль, але нічого поганого не заподіють треба й співчувати вміти.
Цю істину Стефа довго не змогла прийняти. Але допомогли їй свекруха й дідусь.
Світлана Іванівна жінка терта, трохи буркотлива, але щира, добра і невгамовна. Одного разу вона прийняла Стефу як рідну, за що Наталка називала її справжньою героїнею.
Багато не очікуй, Стефо, Наталка збирала її на зустріч із родиною Андрія. Ти їм не цукерочка. Сирота, без житла. Ну то й що? В квартирній черзі ти стоїш, але…
Нічого не буде, поки рак свисне! підсумувала Наталя. Всі тут самі за себе.
А до матері Андрія так одразу не причепляйся. Дай людині часу прийняти тебе. Ти ж їй не обов’язок, а вибір її сина.
Як і радили, Світлана Іванівна видавалась спершу надто гамірною, великою, нав’язливою все намагалася щось зробити для Стефи. Їй це було незвично: подарунки, “поговорімо по душах”. Стефа спочатку лише дякувала, нічого не приймаючи близько до себе.
Але Світлана Іванівна, ніби відчувала це, й перестала насідати; зрозуміла й бажання молодих жити окремо, навіть допомогла.
Дід старий вже, самому тяжко. Везіть його до мене, а ви своє житло облаштуєте.
А дідусь Андрія все жартував та притуляв Стефу до плеча: «Главне уважно! Жити треба з розумом, із любовю жаліти і тварин, і рідних. Не всіх і не завжди, а коли серце велить».
Колись він їй балакав:
От жаліти треба з толком! Згадаєш ще мої слова, коли кота під дверима знайдеш.
І от сама згадала: той самий рудий кіт чекав, що його пожаліють, але не відразу увійшов, а кинувся вгору сходами. Стефа пофиркала, взялась уже двері зачиняти, аж поки кіт зайшов знову. І не сам!
В зубах котище тримав кошеня таку ж руду, кумедну грудочку. А потім притягнув іще одного. Обидва малюки були його копіями.
Сміх Стефи лунав уздовж коридору, коли кіт ніс кошеня, а те виривалося, котилося по сходах, падало, але тато не здавався.
Ну ти й матуся! Стефа підібрала обох у долоні, а кіт обережно увійшов у передпокій.
Іди, не бійся. Тут вас не образять! Де ж ваша мамка?
Кіт німаць позирнув, хапнув малечу, потяг їх на старий піднос, що принесла Стефа, і заходився вчити користуватись лотком.
Ти й справді матуся! тихо сміялась Стефа. Добре, поки ви освоюєтесь, загляну, чим вас пригостити.
Кіт показав усім виглядом: він цю ідею підтримує! Стефа пішла по молоко.
А ввечері вони вже радилися родинною радою. Стефа зніяковіло спитала у Світлани Іванівни:
Якщо ви не дозволите, на вулицю малят не вижену, але, може, знайду їм нових господарів… Не знаю, куди мамка ділась, але тато-вихователь це щось.
Стефо, навіщо у мене питати? Світлана погладила кошеня, що вмостилося їй на колінах. Квартира ж ваша, і вирішуйте самі. А поки кажи: чим годувала?
Молоком, слава Богу, вже самі навчилися лапати.
Одного я заберу до себе, як підросте. А решта? лагідно всміхнулась свекруха.
Шукатиму дому малюкам, але кота лишу собі. Треба у нього вчитись.
Чого саме? Світлана здивовано підняла брови.
Андрій усміхнувся, віддав дружині право повідомити секрет, який вони зберігали до дня народження його мами.
Як бути доброю матусею… Тепер у мене два вчителі ви і цей рудий нянькуватий.
Стефа погладила кота по вуху, а коли Світлана обійняла її, не втрималась і розплакалась, як ніколи.
