Дитина зявилася на світ рівно опівночі. Саме в той момент, коли зелені цифри електронного годинника у пологовій залі змінилися з 23:59 на 00:00. Лікар з акушеркою кинули одне одному швидкий погляд, доки черговий неонатолог миттєво підхопив нерухоме посинівше тільце, поклав на пеленальний столик і хутко став до роботи з відсмоктувачем. Немовля не дихало. Народжена жінка, ледь повернувши голову, з відстороненістю спостерігала за маніпуляціями лікаря.
Може, він неживий?.. Не кричить майнула думка в її свідомості, ще затьмареній недавнім несамовитим болем. Нарешті новонароджений подавав слабкий, ледь чутний писк, що набирав сили і перетворився на гучний плач, який рознісся довгим коридором пологового будинку, вихоплюючись у тишу ночі. Лікар з акушеркою й неонатолог стояли, мов зачаровані, розглядаючи малюка.
Він був дивний, цей хлопчик Його хребет, доходячи до лопаток, згинався таким химерним чином, що утворював дві майже симетричних подовгастих горбинки, які простягалися майже до середини грудної клітки.
Як таке може бути? стиха промовив приголомшений неонатолог. Я за все життя такого не бачив… Це ж просто неймовірно
Коли зранку лікар прийшов до Оксани, щоб пояснити, у чому особливість її новонародженого сина, вона скривила гарні вуста у гидливій посмішці: То він ще й каліка Та ну, хай там Несіть мені папери, я відмову підпишу Я й так не хотіла здорового брати, а тут таке Відмовляюсь, несіть що треба
І в призначений день Оксана спокійно, легко і з холодом у серці вийшла з пологового, залишивши сина самого, покинутого, нічого не знаючи про те, що найрідніша людина зреклася його
У Будинку дитини його назвали Ілюшком. Саме так Ілюшком. Няньки одягали на нього надто великі сорочечки, щоб не так впадали в око його особливості.
Але навіть якби його фігура була досконалою, він усе одно відрізнявся б від інших малюків, що пищали, сварилися, боролися за іграшки в кімнаті. В його блакитних очах, оточених довжелезними чорними віями, світилась якась незвичайна, недитяча зосередженість.
Часто, довго дивлячись у вікно, Ілюшко, наче прислухався до чогось всередині, прагнув почути й зрозуміти щось таке, що лиш йому було відоме, проте все ще недосяжне.
Якось, коли двохрічних дітлахів вели на захід і малеча, спотикаючись, тягнулася парою по коридору, Ілюшко почув ТЕ. Від неплотно причинених дверей кабінету завідувачки линуло щось зовсім відмінне від усіх знайомих йому дитячих пісеньок Це було щось схоже на вітер. Теплий, лагідний вітер, що обіймав і ніс, заколисуючи, далеко за межі кімнати.
У цій мелодії не було слів, але була душа живісінька, справжня, яка розповідала Ілюшкові щось лише для нього розуміле, і нікому більше. Йому захотілося завмерти посеред коридору, розхитуючись у такт музиці, не звертаючи уваги на дітлахів, що таранили його, чи зусилля нянек відтягти його у колону.
В його маленькій голівці все вляглося. Оце воно те, що він часом відчував у шумі вітру, у гуді труб умивальні, вперше склалося у музику. Його, Ілюшкове
Свого часу Олеся з Артемом обїздили чи не всі дитбудинки у Львівській та Тернопільській областях. Вроджене захворювання не дало Олесі можливості мати власних дітей. От і вирішили вони з чоловіком взяти сина чи доньку з дитбудинку. Всі документи, курси прийомних батьків усе пройдено, а обрати так складно Серед стількох дітлахів нікого не відчували «своїм».
Трималися за руки, підходячи до огорожі сиротинця. В пісочниці возилися дівчатка, у візочках качали ляльок. Галас дитячий, сміх, крики щастя А самотній хлопчик у надто великій курточці уважно стежив за тим, як горобець весело щебетав на гілці.
В цей момент у Олесі задзеленчав телефон Мелодія Моцарт. Вона любила класику. Ілюшко здригнувся, у його очах щось засяяло, ніби лампочка спалахнула. Він почав гойдатися в такт музиці, тонко відчуваючи ритм, а Олеся з Артемом, немов зачаровані, стояли, вже не слухаючи телефонного дзвінка
Вони побачили ЙОГО. Свою дитину. Рідну душу, яка світилася особливим вогником.
Так, я розумію, це хвора дитина, з інвалідністю Так, я беру відповідальність на себе Реабілітація? Звісно довго відповідала Олеся на запитання завідувачки, яка радше підсовувала інших, здоровіших дітей. Але дітей не обирають Я готова, я візьму його, хай навіть це обійдеться мені у все
Мамо? Ілюшко відійшов від піаніно, притулився до руки Олесі. А чому я такий? Чому не такий, як усі?
Олеся лагідно погладила сина по горбатій спинці: Синочку, ми всі різні. І ззовні, і серцем. Ти особливий. У тебе там, на спинці, крильця, як у ангела, вони ще не розкрилися Але вони розгорнуться, неодмінно розгорнуться
І вона обіймає сина, цілує у золоту маківку, сідає поряд із ним за піаніно і грають у двоє, так, як не завжди вміє навіть дорослий музикант. А за спиною Ілюшка справді виростають невидимі крильця бачать їх лише Мама, Тато та Ангел-Охоронець Ілюшка, що всміхається за його плечима. А музика ллється, ллється широкою, повноводою рікою, і колише на своїх добрих хвилях щасливого ІлюшкаВечорами, коли у вікні згасав захід, Ілюшко й Олеся сиділи в обіймах на старому дивані, а Артем тихо наспівував якусь жартівливу пісню, бринячи на гітарі. Теплий вітерець ледь-ледь гойдав штору, і в цій музиці трьох сердець розквітала тиха впевненість: удома, поруч із тими, хто любить, навіть найдивніше й найкрихкіше перетворюється на силу.
Одного разу, коли у їхньому місті проходив молитовний фестиваль дитячих талантів, Олеся вмовила сина зіграти для глядачів. Ілюшко вийшов на сцену, несміливий, але з очима, в яких світилися відвага й довіра. Він сів до рояля, і під його пальчиками ожила чиста музика вітру та світла, якою він жив із самого народження.
Після перших акордів у залі запанувала тиша не з подиву чи жалю, а з захоплення і щирого здивування. Кожен, навіть найбільш втомлений чи байдужий, відчув на мить полегкість, ніби їм торкнулися крила надії, невидимі, легкі.
Коли мелодія стихла, Ілюшко підвів очі й побачив у першому ряду своїх батьків. Вони посміхалися так, як можуть посміхатися тільки ті, хто дійсно бачить у тобі ангела.
Тоді ж хтось із глядачів прошепотів:
Дивіться, як він сяє Мабуть, у нього й справді є крила.
І з того моменту для Ілюшка не залишилося самотності чи покинутості. Він ніс свою музику у дорослий світ, торкаючись сердець усіх незалежно від того, міг хтось бачити його крила чи ні. Адже справжні дива не обовязково видимі. Їх відчуваєш душею, коли поруч є любов і віра.
А там, де Ілюшко сміявся чи грав, завжди панувало відчуття: тут тихо спускається на землю невидимий ангел і лишає по собі в серцях легкий дотик крил.
