Дитина народилася рівно опівночі. Саме в ту мить, коли електронний годинник у пологовій залі, мигнувши зеленим світлом, перемкнувся з 23:59 на 00:00.
Лікар і акушерка переглянулися, а черговий неонатолог поспішно підхопив нерухоме, синюшне тільце, переклавши його на пеленальний столик, поспіхом узявся до відсмоктувача. Малюк не дихав.
Роділля, трохи повернувши голову, байдуже спостерігала за маніпуляціями лікаря.
Може, він мертвий? Не плаче крутилися думки у її мозку, затуманеному нещодавнім всепоглинаючим болем.
Зрештою новонароджений видав слабенький, майже нечутний писк, що поступово набирав сили й невдовзі перейшов у гучний плач, який луною покотився тихими в цю нічну пору коридорами пологового будинку. Лікар, акушерка й неонатолог стояли навколо немовляти, мовчки і уважно його розглядали.
Він був незвичайний, цей хлопчик… Його хребет, дійшовши до рівня лопаток, вигинався дивно, утворюючи два майже симетричні подовгасті горбки, що тягнулися вниз майже до середини грудної клітини.
Як таке можливо? не вірив своїм очам неонатолог. Я такого ще ніколи не бачив Це ж просто неможливо
Коли до Марійки вранці зайшов лікар і спробував пояснити особливості її новонародженого сина, вона з осудом скривила гарні губи:
То він ще й каліка Оце вже
Ні, досить. Забирайте його куди хочете, мені він не потрібен Я й здорового не хотіла, а тут ще таке Занесіть мені папір, я напишу відмову
І в призначений день вона вийшла з пологового будинку легкою, байдужою та ні до чого не зобов’язаною, а її син залишився там, нічого не знаючи про те, що найдорожча людина його зрадила
У Будинку дитини його назвали Ілюсик. Так, саме так. Годувальниці одягали на нього просторі, не за розміром, сорочечки, щоб його особливість так не впадала у вічі.
Та навіть будь його фігура найкращою, він усе одно вирізнявся б серед плаксивих, галасливих і постійно щось ділячих між собою дітлахів. У його блакитних очах, підкреслених довгими чорними віями, жила якась недитяча серйозність.
Часто, дивлячись у вікно, він уважно прислухався до чогось у собі, намагаючись вловити й зрозуміти те, що поки залишалося недосяжним.
Так трапилося одного разу, коли парами вишикувану, спотикаючуся через власні нігки групу дволітків вели на захід.
І тут Ілюсик почув ЇЇ. З напіввідчинених дверей кабінету завідувачки лунала музика. Не така, як ті дитячі пісеньки, під які малят учили маршувати «як солдати», махаючи худенькими рученятами Вона була схожа на вітер. Теплий, лагідний вітер, який ніжно підхоплює й несе над землею, колише, заколисує
У ній не було слів, проте в ній билася жива душа, яка обіймала Ілюсика і нашіптувала йому щось таке, чого ніхто не знав, і знати не повинен, окрім нього, Ілюсика
Він зупинився коридорі, сплутавши всі ряди, і почав гойдатися в такт музиці, не реагуючи на зіткнення з іншими дітьми чи на даремні спроби нянь перемістити його з місця.
У його маленькій голівці все стало на свої місця. Те, що він чув до цього у криках друзів по нещастю, у шумі вітру і дзижчинні труб це була Вона, його Музика
Оксана і Тарас об’їздили всі навколишні Будинки дитини. Вроджена хвороба позбавила Оксану шансу мати власних дітей.
Вони вирішили прихистити малюка з притулку. Але ось біда Курси прийомних батьків пройдено, всі документи зібрано, а вибір найважчий. Яким буде ЇХ син чи донька? Своїх дітей не обирають їх люблять якими є, а тут Не впізнавали вони серед безлічі покинутих малюків СВОГО
Взявшись за руки, вони наближалися до огорожі Будинку дитини. В пісочниці порпалися хлопчики, дівчатка катали у візочках ляльок, стояв звичайний дитячий гамір, сповнений сміху і криків.
Лиш один хлопчик, у великій, не по розміру курточці, стояв, уважно вслухаючись у щебетання горобця. І саме в цю мить у Оксани задзвонив телефон
Моцарт Оксана дуже любила класичну музику. І хлопчик він здригнувся, його очі заіскрилися, і він почав повільно, ритмічно гойдатися, точно вловлюючи ритм і темп мелодії, а Оксана і Тарас стояли зачаровані, забувши навіть про телефон
Вони побачили ЙОГО. Свого сина. Рідну душу, яка світилася в його очах
Так, я розумію, що це хвора дитина, інвалід Так, я беру всю відповідальність Реабілітація? Звісно
Оксана довго й стомлено відповідала на питання завідувачки, яка наполегливо радила їй взяти здорову дитину. Дітей не обирають, пояснювала вона, і я його заберу, що б це мені не коштувало
Мамо? Ілюсик відійшов від піаніно і поклав голову на руку Оксани. А чому я такий? Чому не як всі?
Оксана ласкаво погладила його по спині Розумієш, синку, всі ми різні. І зовнішньо, і всередині І ти, й я, і тато
А твоя спинка я ж тобі казала, що там у тебе крильця, як у ангела. Вони ще не розкрилися, але обовязково розкриються
І вона обіймає сина, цілує його у гарячу маківку, а потім сідає поруч з ним за піаніно, і вони грають разом а Ілюсик грає так, як не кожен дорослий музикант зуміє.
І за його плечима й справді розпускаються крила їх бачать лише Мама, Тато, та ще його Ангел-охоронець, який стоїть поряд і посміхається, а музика ллється, як широка, повноводна ріка, і гойдає, гойдає на своїх хвилях маленького щасливого ІлюсикаУ кімнаті розливається музика спочатку несмілива, потім сміливіша, ніби два серця розповідають світу свою таємницю. За вікном вечірній вітер підхоплює мелодію, несе її повз розквітлі каштани, вулицею І здається Оксані, що Ілюсикова спинка легенько ворушиться під сорочечкою, і ті дивовижні горбки мяко тремтять, наче ось-ось прорвуться назовні легенькі, сильні крила.
Мамо, шепоче він, знову обіймаючи її. А коли мої крильця розкриються повністю?
Кожного разу, коли ти відчуєш любов, відповідає вона, вони ставатимуть більшими і дужчими.
За склом повільно сіріє, а в кімнаті, де разом звучить музика, немає нічого страшного, немає самотності. Є Ілюсик і його музика, є мама й тато, є той далекий, невидимий поклик, якого не має більше ніхто і стало зрозуміло: колись ці крила обіймуть цілий світ.
