10 червня
Ранок почався для мене абсолютно звичайно. Я поспішала до редакції, вже вийшла з під’їзду, як відчула: телефоном у кишені навіть і не пахне. Стало якось порожньо, навіть тривожно. “Забула вдома, картала себе, як завжди, вічна метушня…” Повертаюся назад, знов підіймаюсь у свій підїзд, заходжу у ліфт і тут, як на зло, він раптом зупиняється на восьмому поверсі, світло починає миготіти, і я вмить розумію, що застрягла.
Дихаю глибоко, щоб не нервувати, але в голові крутяться різні думки: чи довго чекати, чи, може, спізнюся на планірку, чи згадають про мене взагалі? Сиджу, прислухаючись до ледь чутних кроків у підїзді, і раптом чую відомий мені до болю голос Григорія мого чоловіка. Він сміється з кимось, говорить дуже тихо.
Олено, моя дорога, лагідно прорікає він. Я не знаю, як мені дочекатися вечора, аби знову обійняти тебе…
Сьогодні обовязково зустрінемося, відповідає йому вона. Її голос я впізнала одразу це Олена з сорокової квартири, сусідка через поверх.
Чоловік твій знову на нічній зміні? перепитує Григорій.
Та так, спокоєм відповідає Олена. Сьогодні, завтра, так цілий тиждень буде неквапно тягнути ніч. Піде о пів на десяту, повернеться під ранок. До речі, він обіцяв сьогодні прийти раніше треба поспішати.
В ці хвилини вся моя віра у нашу родину наче хруснула. Не повірити почутому? Почути це крізь щілину ліфтівських дверей і раптом усе стало на свої місця: вечірні його “прогулянки”, бажання “подихати свіжим повітрям”.
Вони ще розмовляли кілька хвилин під дверима ліфта. Григорій журився, що ліфт не працює, мовляв, чому стільки клопоту на роботі й у підїзді. А Олена стиха сміялась. Коли зрозуміли, що ліфт застопорився, рушили сходами вниз.
Поки я сиділа й чекала майстрів, у голові вже почав виникати план дій. Я побачила всю ситуацію немов із боку: от вже знаю, куди ти, Григорію, пішки виходиш свіжим повітрям дихати… Ну, почекай.
Коли зявились техніки з ЖЕКу і визволили мене з полону, я вже чітко знала, що робитиму далі.
Ввечері Григорій, як завжди, одягнувся і зібрався, маючи вигляд цілковито порядної людини.
Валю, я ненадовго прогуляюсь трошки, повітрям подихаю, сказав він.
Ох, та ж дощ, Грицю! зітхнула я.
Дощ? Ну, то візьму парасолю. Мені рухатись треба інакше серце буде турбувати.
Може краще на балкон? До чого ці пригоди…
Балкон не зовсім те. Я швидко, не хвилюйся.
Пішов і я тихцем зібрала всі його речі, акуратно склала у валізу й віднесла до сміттєпроводу. Повідомлення для нього залишати не стала досить і того, що мій план ось-ось спрацює.
Через пів години він повернувся змоклий, без парасолі, шалено злий.
Впусти, Валю! Якийсь хлопець напав, усе забрав навіть черевики!
Я спокійно відповіла:
Твої речі біля сміттєпроводу, Грицю. Можеш хутко йти до Олени.
Якої ще Олени?
З восьмого поверху.
Закрила двері на замок і повернулась до телевізора. Добре, що наші доньки вже дорослі, нічого не побачили…
Він побіг за речами, знайшов валізу, а далі видно було, що збирається їхати кудись далеко: таксі викликав, озираючись, мов злодій.
От тільки телефон забув у квартирі тієї самої Олени. Повернувся за ним і… застряг у ліфті. Як і я зранку. Без світла, на восьмому поверсі…
Коли, нарешті, дали світло, я вже поспішала на роботу, а він лишився без ключів у підїзді моєї, тепер уже, квартири.
На сходах знову зустрів Олену вона була з валізою й сумним поглядом. Вони мовчки передали одне одному свої речі та телефони. Обоє викликали таксі й розїхались по різних куточках Києва.
А я сиджу й думаю: як добре, що в мене є характер і трішки здорової впертості. Все ще попереду.
