Олесю, підеш, зайчик, до магазину по хлібчик? прохрипіла жінка, що забула, як правильно сфокусувати погляд на худенькій постаті семирічної донечки. Олеся жадібно ковтнула слину, почувши про хліб.
Звісно, мамцю
Дівчинка терпляче чекала кілька купюр у дрібних тримтячих руках за них у цілодобовому магазинчику, що на Гоголівській, тітка Люда, постогнуючи, відважно продавала Олесі буханець білого, а часом і впихала в маленький кулачок молочну шоколадку чи жменьку льодяників.
Біда, та й годі з тією дитиною. Така лялечка у тих п`яничок росте, зітхала Людмила, пригублюючи розчинну каву з «Цикорію».
Олеся, стримуючи подих, аби запах хрусткої скоринки не повалив із ніг, мчала додому. Якщо була чемною мати відламувала їй тепленьку скоринку, а зверху клалась щедра скибка сала чи кілька шпротів, з яких капало пахуче масло та воно вбиралось у м`якуш. Дівчинка повільно, зосереджено їла свій делікатес, кусаючи дрібнесенькими шматочками. Цього вечора по пляшках з-під настоянки вона здогадалась: гостей чекали, отже вечеря буде такою ж короткою. Найважливіше зараз непомітно вийти надвір і не потрапити на очі ні батькові, ні гостям; бо може й прилетіти. Минулого разу татко дав такого стусана, що голова дзвеніла два дні, а з носа крапала кров.
Олеся вийшла з під’їзду. У долоні лишилася чверть скоринки і ціла шпротина. На вулиці, попри весняну тепло й зелене повітря, тихо. Людей майже немає, хтось у вікні слухає «Океан Ельзи». У кишені дві шоколадні цукерки чекали своєї години. Було так славно й легко. Якщо стане сумно забіжить до тітки Люди: там завжди пригостять кавою зі згущиком. Олеся неквапом роздивлялась світлі вечірні прорізи у чужих вікнах, мріяла: як би добре було, якби у неї зявилась подруга та справжня, не вигадана! Тоді і дощ не страшний, і є з ким поділитися мріями, а інколи й помовчати.
Аж раптом із кущів, що росли біля смітників, почулося жалібне мявкання. Дівчинка обережно заглянула у купу старого смердючого лахміття. У прорваній коробці з-під взуття сидів маленький смугастий котеня. Олеся простягла до нього руку малюк понюхав і почав жадно облизувати пальці, відчувши запах шпрот! Від лоскоту язичка дівчинка захихотіла.
Що, голодний? А ось що маю! Олеся врочисто поклала перед носом кота цілу рибку, а корочку хліба сховала собі до рота. Їж, друже.
Котеня тут же накинулося на шпроту, муркочучи і сердито шиплячи, коли Олеся намагалася його погладити.
Тихо, повільніше. А то розболиться животик я таке знаю, сама була голодна, лагідно всміхнулася вона.
Хочеш, підеш зі мною жити? Назву тебе Смугастиком! Будемо разом. Обіцяю завжди ділитимусь хлібом.
Олеся обережно підхопила пухнастого друга до грудей. Під жовтим, як травневий мед, ліхтарем вони тихо рушили далі дівча розповідало котеняті про мрії й надії, і мала відчувала, що й справді щаслива.
***
У квартирі панувала тиша. На кухні тільки порожні пляшки, брудні тарілки, переповнена попільничка. Гудів котел, цокали годинник, дівчатко сідало на стілець, а котеня всаджувало на стіл. Малюк обнюхав склянку зі смердючим залишком.
Пфу, не смій, Смугастику! То гидота! Ти ще звикнеш і вже не будемо друзями, Олеся пригорнула котика до щоки, не бажаючи відпускати. Котеня затишно муркало, притулившись до неї лапками, мовби казало: «Я тут, я з тобою».
То була ніч із присмаком бананової помадки і пиріжків із вишнями. Смугастик згорнувся калачиком і нявкав свої колискові.
На ранок батько помітив кота, і в хаті здійнявся крик та гамір «щоб тієї тварюки й духу тут не було!» Мати з мокрим рушником на голові курила та криво просила віднести котика «від гріха подалі».
Дівчинка, ковтаючи сльози, сіла з котом на руках у підїзді. Куди його подіти? На смітник не лишиш, такого ж друга не знайдеш. Розпачливими кроками, ридаючи, Олеся побрела до тітки Люди. Там, змішуючи слова й сльози, розповіла свою біду. І жінки не змогли відмовити прихистили малюка у підсобці: постелили старий светр, дали пластикове обрізане відро від майонезу.
Весною і ціле літо Олеся бігала до Смугастика, відламувала від купленого хліба шматок за це вдома ще не раз діставала ляпаса. Але хіба то має вагу, коли у тебе друг? Годинами Олеся розповідала котові всі свої секрети; кіт муркотів і хитро мружив лілові очі. Тітка Люда, сиплючи йому обїдки у мисочку, раз промовила до Олі:
Ой лишенько, диви, що за очі в твого Смугастика! Немов не з цього світу Глянь, Оксано!
Обидві продавчині милувалися бездонністю очей, в яких причаїлося ціле море доброти й тепла.
До осені Смугастик виріс у красивого, пухнастого кота. Декілька разів покупці намагалися забрати його додому, та кіт ні до кого не йшов, чекав лиш свою маленьку господиню.
І ось одного разу Олеся не зявилась кілька днів ані по хліб, ані до Смугастика. Тітка Люда занепокоїлася чи не захворіла мала? Аж Олеся і прийшла, поблідніла, з темними синцями на щоках, з розбитою губою. На розпитування продавчинь тільки сказала крізь зуби:
Упала.
За магазином Олеся довго шепотіла щось у мяку котячу шерсть. І заснула, обійнявши смугастого друга. Тітка Люда дуже обережно переклала її на старий диван у підсобці, вкрила ковдрою. Тоді подзвонила дільничному пану Миколі, та той тільки зітхнув, мовляв, побої довести складно, та й звязуватись з такими не хотілось. Людомила заплакала їй було боляче за маленьку Олесю, котрій вона не могла допомогти. Своїх дітей не було, і не раз у снах уявляла донечку.
Всю ніч вона спала у магазині, котик кружляв поруч, обнюхував її обличчя, а потім і зовсім зник. На ранок, тітка Люда нагодувала Олесю бутербродами з солодким чаєм і попросила з тіткою Оксаною «глянути за касою», доки та сходить у важливій справі. Дівчинка погодилась із захватом, а жінка, повна рішучості, рушила до Олесиних батьків. Проте біля будинку її перестрів пан Микола.
Тихше, Людо! Тут убивство, краще не заходитиНе бачила часом Олесю Гордієнко вночі? спитав він.
Олесю? А хто загинув?.. перелякано глипнула Люда у вікна багатоповерховки.
Її батьки. Хтось із гостей порізав один одного. А дитину шукаємо.
У мене ночувала! В підсобці магазинній Жива й здорова.
Ну й добре! Гляди, Людо, чи не залишиш її в себе кілька днів, поки родичів шукаємо? Аби у притулок не здати раніше часу. Ще встигнеш оформити, а то як не бабця намалюється, так родичка якась явиться!
Та як скажете, Люда мало не підстрибнула від полегшення й радості.
Вдвох із Оксаною пошепотілись: про смерть Олесці наразі не скажуть, мовляв, мама дозволила пожити у тітки Люди. Олеся аж сяяла, питала, чи можна навчитися рахувати на касі, як справжня продавчиня.
Від того вечора Смугастик більше так і не показувався. Олеся днями шукала його, кликала біля всіх смітників, та марно. Їжа в його мисочці пересихала, не зворушена ніким.
Тітка Люда доглядала Олесю, боячись днів, коли доведеться віддати. Зрештою, наважилася подати документи до органів опіки. Звідти їй не раз відмовляли мовляв, одинока, незаміжня, нічні зміни. Люда знову й знову пробувала кожного разу зникаючи у своїй малій провинності перед суспільством. Два місяці минуло, й Олеся звикла до Люди, навчилася смажити яєчню і читати наперебій. І прибирати, аби тішити втомлену тітку.
Третього листопада, першого дня снігу, Олесі виповнилось вісім. Вона задула свічки на магазинному медовику, загадала бажання і міцно-міцно обняла Люду:
Я хочу, щоб ти була моєю мамою! І щоб нікуди-нікуди мене не віддавала!
Дитинко, я мрію тільки про це, прошепотіла зашаріла Людмила.
У двері постукали. Не чекаючи нікого, жінка подивувалася, побачивши молодого чоловіка у гарному костюмі.
Добрий вечір, я з відділу опіки міста Київ. Одержав ваші заяви щодо Олесі. Хотів особисто познайомитись, він потиснув руку.
Прошу, заходьте. Ми нікого не чекали.
До чаю хочете? У мене чай із тропічними фруктами! Я сама вибирала, дівчинка простягла йому чашку.
Дякую! А це твій медовик?
Мій, мені вісім! Через рік я піду до школи!
У школу? Молодець! А як тут живеться, Олесю?
Добре! дівчинка аж засяяла.
Вони ще довго сиділи разом на маленький кухні, їли медовик, пили ароматний чай, ділилися історіями із чужих і власних снів. За вікном тихенько хурделило. Люда закопилила кулак під щоку, і їй було так добре, як у щасливому сні.
На жаль, мушу йти. Ось документи, пані Людмило: завтра у районному суді напишете заяву формальність, і заберете Олесю, чоловік простягнув чорну теку.
Забрати? розгубилась жінка.
А дівча ніби виросла на очах: підбігла, обійняла його, і прошепотіла:
Дякую! Дякую! Дякую!
Бережіть її, обернувся чоловік. Людмила аж застигла у нього були ті ж самі бездонні лілові котячі очі. В них ховалось ціле море і печалі, і ніжності, і спільної мрії про справжній дім.
