Бабуся на годину
Іване Степановичу, вибачте, будь ласка, але мені потрібно сьогодні піти раніше. Дозволите? У мене дитина захворіла.
Олеся поклала на стіл підготовлені документи й список зустрічей на наступний день. До кінця робочого дня ще залишалася година, але з дитячого садочка вже двічі телефонували, і вона вирішила ризикнути й попросити відпустити її. Влаштувалася в цю будівельну контору вона зовсім нещодавно і, можна сказати, випадково, враховуючи відсутність досвіду секретарської роботи й «гарної зовнішності», що була записана у вакансії. Дивлячись у дзеркало перед співбесідою, Олеся зітхала й хитала головою:
Та ну, цей пункт точно не про мене
Старенький вишневий светрик ще тримав форму, але от спідничка справа гірша. Її шила ще мама власноруч: довго обирала тканину, постійно випаровувала шви, кожного разу відтягаючи момент різака наче перед стрибком у воду.
Та буде не гірше, ніж із магазину.
Наче ручна робота це вже цінно, мамо, посміхалась Олеся, відчуваючи щем в душі як мамі важливо це чути.
Грошей на обновки в них майже ніколи не було. Олеся ще памятала час, коли батько живий і про гардероб не доводилося турбуватись. Але після його смерті все змінилось. На зарплату медсестри розгулятись особливо не можна, але вони давали раду, доки не занедужала бабуся. Зі свекрухою у Олесиної мами, Надії, були відносини трохи дивні, натягнуті ні риба ні мясо.
Надю, ти ж не розумієш, що таке сімейність! Але тепер ти наша, звикай, що в нашій сімї всі відповідають один за одного.
Тоді Олеся була ще дитиною й не зовсім розуміла ці слова. Звучало значущо, проте з часом стало ясно це однобічна обіцянка. Надія мусила клопотатися про свекруху, більшу частину своєї зарплати віддавати їй, а та лише гордовито приймала допомогу з рук невістки й у відповідь нічого. Безкінечні нарікання сипались, як дощ восени.
Мамо, чому ти мовчиш? Чому не заперечиш? питала старша Олеся, слухаючи чергові «мудрості» бабусі. Надія рідко брала дочку із собою до свекрухи, але іноді вибору не залишалось.
Бо я знаю, що вона не права. І ще вона хвора й самотня старенька. Крім нас з тобою у неї нікого нема, відповідала Надія, складаючи випрасувану білизну. А ще Я пообіцяла твоєму батькові, що не полишу її. Як же я можу не тримати слово?
Олеся часто сердилось на бабусю, хотіла сказати щось у відповідь, але Надія кожен раз м’яко зупиняла доньку, сумно дивлячись їй у вічі.
Не треба. Я не приймаю це близько до серця. Хай говорить. Я знаю, що зробила усе правильно. І бабуся не має потреби ні в чому.
Та їй і без тебе нічого не бракувало! бурмотіла собі під ніс Олеся, яка із віком вже добре розбиралася в речах.
Тепер Олеся знала: бабуся й близько не була бідною. Велика квартира у центрі Львова, ще одна в старій кам’яниці, здавалася орендарям, добра пенсія, рахунок у банку. Все зроблене для власного комфорту.
Чому вона просить гроші в тебе, мамо? Невже мало? обурювалась Олеся, записуючи до шкільного зошита із витратами й прибутками.
Олесю! мати кидала рушник на стіл.
Що, мамо?
Досить. Не будь, як…
Як хто? Мамочко?!
Неважливо! Будь собою. Не впускай у себе цю темряву. І памятай! Те, що належить бабусі це її. Не наше. Ніколи не було й навряд стане. тихо ставила на стіл чашки Надія, а Олеся завмирало такого спокою вона сама ніколи не мала.
Лише пізніше Олеся збагнула материні слова, коли не стало бабусі. У столичці нічого не залишилось для них. У спадковому листі було написано, що все лишається племінникам. Що у листі-прощанні, Надія доньці не сказала тільки раз кинула:
Лишила, бо рідні. Все, Олесю, більше не питай. Цей бруд тобі не потрібен. Минуле має залишатись у минулому.
Вона сумнівалась у моєму походженні? Олеся не витримала.
Ні, видихнула Надія. Просто вважала, що ти занадто схожа на мене, мовляв, чужа кров.
А це так? Олеся закусила губу.
Олесю, ти дуже схожа на батька навіть характером. Не знала кращої людини. Тож запамятай: бери від роду тільки світле. Погане відпусти, не треба забирати з собою.
Не сперечалася більше Олеся. Довіряла мамі, навіть якщо не все розуміла.
Час минув. Олеся закінчила школу, вступила до університету у Львові якраз під ті іспити мама шила оту знамениту спідницю. У ній Олеся складала заліки і навіть ходила на перше робоче місце. Спідниця стала талісманом. Коли прийшла на співбесіду в будівельну фірму вибору не мала. Не в джинсах же йти?
У відділі кадрів почула ковт інтонацій за спиною, але випросталась і згадала мамині слова.
Дівчино, досвіду роботи немає, дитина маленька Де працювали?
Викладала у Львівській політехніці.
А чому змінили напрямок?
Хотіла нових викликів… Олеся намагалася триматись упевнено, хоча під столом тремтіли коліна. Їй здавалося, що й тут їй відмовлять.
Чомусь не відмовили! Завкадрами привітно кивнула: випробувальний строк й Олеся стала секретаркою. Обговорення за дверима від неї сховалися, лише уривок:
У Петра Степановича слабкість до розумних жінок Та нічого, вона дасть всім тут гарту, ще й перетвориться на приклад.
З начальником Олесі одразу поладналося. Якось, коли вона вивчала інструкцію до кавоварки, Пан Петро розсміявся:
Перший раз бачу, щоб читали інструкцію, а не навмання тиснули на кнопки. Попереду у вас хороша співпраця!
Робота виявилася не такою складною. Шеф контролював усе сам, але зрозумів, що у Олесі прекрасна пам’ять і дотошність з організаційних питань. Вміла знайти потрібну людину, організувати дзвінок, перенести зустріч так, що всі ще подякують. Скарг не було, лише те, що Олеся інколи прохала піти через сина.
Олеся, розумію, але це система. А як мені скоро без секретаря лишитись?
Голова болить? Гостинці принести?
Не треба, мине. Дякую! Йдіть, дитина важливіша. Але подумайте, як вирішити це. Няня? Бабуся? Родина?
Немає нікого. Мами не стало, більше рідних нема.
Сумно. Ну що ж, тоді шукайте варіанти.
Олеся кивнула й відправилась до садка за синочком, Марком. В аптеку, додому день, мов зачарований простір між квартирою і офісом, без імен і значень. Хотілося крикнути: чому все так?! Чому одна???
Та й відповідь знала. Як колись казала мати:
Не всім трапляються лише хороші люди. Якщо й трапляться цінуй їх.
А коли не трапиться жодного?
Так не буває. Ти ж математик, подумай про ймовірність Справжнє зло рідкісне. Частіше люди просто живуть своїм життям.
Згадуючи мамині слова, Олеся ще більше шкодувала, що не послухала її, коли познайомилась із Михайлом, батьком Марка. Перспективний фізик, але у нього були свої амбіції. Про спільне майбутнє він не думав. Як тільки йому запропонували контракт у Гданському університеті, погодився. Хоча за тиждень до цього зробив Олесі пропозицію.
Почекаємо пару років?
Михайле У нас буде дитина
Тоді все між ними обірвалось.
А може, почекаєш із малюком?
Ні. Я впораюсь сама. Олеся стиснула дверну ручку й пішла.
Більше вони не бачились.
Марк народився за місяць після смерті Надії. Серце матері не витримало. Довкола багато лікарів, але нічого не допомогло. Олеся прощалась із мамою, зціпивши зуби.
Пізніше, мамо Пробач Коли Марко зявиться, я поплачу
Але так і не плакала пройматися було ніколи. Дитина слабенька, хворіла часто. Життя йшло колом: прати, варити, вигулювати, вкладати. З університету звільнилась не винесла пересудів.
Пробач, мамо. Я занадто вразлива. Може, треба було все витримати? А ти б сказала йти вперед. Я і йду, мамо
Як випала її черга Олеся відвела Марка в садок. Перший рік найстрашніший. Синок хворіє постійно, Олеся може працювати лише за готівку вечорами мила підлогу у перукарні у своєму районі. Мріяла, що колись усе зміниться.
Усі ці думки крутилися в голові по дорозі з дитсадка. Забравши сина, Олеся купила ліки й поспішила додому. Відкриваючи двері, майже машинально привіталась із сусідкою:
Привіт, Христю!
Привіт! Знову? Христа кивнула на Марка.
Еге Олеся впоралася із заїдаючим замком. Скоро виженуть. Це вже вдруге за місяць, а я наче зітхнула після півроку без застуд
Та де там терпіти! Моя півтора року не хворіла, а потім щомісяця давала температуру. А няню чому не знайдеш? Зараз вже більше заробляєш?
Не так щоб зітхнула Олеся, знімаючи черевики з Марка.
Отож бо! Поміч дорого. На бабусю би
Так, бракує мені бабусі прошепотіла Олеся, стискаючи кулак.
І далі син поставив усе на місце. Олеся уклала Марка спати, дала чаю й замислилася. Що далі?
Раптом у двері тихенько постукали. Олеся, переглядаючи оголошення няні, аж здригнулась.
Добрий вечір, Олесю!
Перед нею старенька бабця Марія Іванівна з сусіднього підїзду, знайома лише з привітань.
Доброго вечора. Щось трапилось? здивовано глянула Олеся.
Може й так, а може й ні. Запросиш у квартиру чи на порозі стоятиму?
Ой, вибачайте! Проходьте
Бабця Марія зняла валянки, впевнено кивнула на кухню, сіла до столу, склавши пальці на колінах, і подивилася в обличчя Олесі:
Отож, бабуся на годину потрібна?
Що? від подиву Олесі схопились брови.
На годину. Посидіти з хворим сином коли треба. Бабця терпляче повторила, й Олесині вуха угледіли такі ж материнські нотки, як у голосі Надії.
Дуже потрібно. Проте де ж таку знайдеш?
Не треба ніде шукати. Я от тут. Візьмеш у няньки мене?
Олеся спантеличено думала: все неначе у сні стоїть чужа бабуся у її коридорі.
Але як Ви звідки дізналися, що я шукала няню?
Зустріла Христю сьогодні все розказала.
Ясно Але не ображайтесь
Не сумнівайся розпитуй, дивися. Ти ж дитину мені залишиш. Питай, не мовчи. Можу й я сама все розказати. А тоді вирішиш, потрібна тобі така допомога чи ні.
Олеся подивилася уважно на Марію Іванівну, налила в чашку чаю, поставила цукерки й сіла напроти:
Розказуйте!
Історія старенької була безхитрісна й справжня: народилася у Львові, батьки із заводу, сама там і лишилась, виросла, двох синів виховала. Кожен у свій куток поїхав. Внуків четверо, але віддала їх невісткам, яким батьки більше до душі. Діти виросли, а вона одна. Дивиться у вікна на дітвору і серце стискається хіба вона не заслужила посидіти з малечею? Тоді Христя й натякнула на “бабусю на годину”. Може, пригодиться собі радість, Олесі полегшення. Дарма, гроші не головне.
Олеся погодилась подумати. Провела бабусю Марію, звернулася подумки до матері:
Чуєш, мамо? Так дивно Мріяла, а тут раз!..
Той вечір Олеся обмірковувала і не змогла заснути. Вранці зважилась.
Маріє Іванівно, погоджуюсь.
Так почалося їхнє «співробітництво». Так назвала бабуся Марія свою роботу.
Ми з тобою кожна своє робимо: ти у конторі, я з онуком. Ти спокійна, я відчула себе корисною.
А діти через це не сердяться?
Та куди там. Їм теж простіше. Я більше не прошу нічого на себе можу годити.
Олеся з тривогою придивлялася, як Марія впорається з Марком, але швидко розслабилась. Син прикипів до бабусі вже у перший день.
Що, Марчику, зле? Зараз чайок із калиною, казку розкажу, заснеш і все минеться.
А в мене нема калини…
То я принесла. Все буде.
Минав час. Марко вже грав у шашки, вивчив букваря з бабусею Марією, пішов на шахи, басейн.
Ніколи б так не впоралася сама! раділа Олеся Христі. Дякую тобі.
Може, й моя Світлана бабусю Марію собі запросить.
Ото день за днем. Олеся непомітно для себе виросла професійно Пан Петро запропонував їй нову посаду, курс й підвищення зарплати.
З вашим талантом ви могли б стати керівником, сказав директор.
Життя Олесі ставало іншим зарплата, перспектива, дитина рідше хворіла, а бабуся Марія стала рідною як мама.
Якось раптом Марія зникла. Олеся забила на сполох ніде не могла знайти, ні сини, ні знайомі не знали.
Олеся об’їздила купу лікарень.
Ви їй хто? Ніхто? То навіщо тоді шукаєте?
Через тиждень її знайшли. Потрапила під машину, на другий день прийшла до тями нічого не пам’ятає.
Олеся взяла донькою й полегшено зітхнула.
І, до речі, сказала медсестра, з дітьми не склалося.
Ну й нехай. Самі впораємось! вирішила Олеся.
Забрала бабусю Марію додому.
Марко, називай її, як завжди бабуся Марія. Вона забуває, але, може, згадає.
Мам, а вона буде з нами жити?
Так, синку.
Марко погодився й став справжнім помічником за Марією. Готував обід, грав із бабусею, читав книжки й лагідно повторював найкращі рецепти материнської ніжності.
Син Марії приїхав аж за пів року.
Того дня у Марка день народження. Олеся поспішала додому з короваєм. На лавці біля під’їзду її зупинив незнайомий чоловік.
Ви Олеся?
Так.
Я Андрій. Син Марії Іванівни.
Проходьте, чому ні? Чому питаєте мама скучила.
Чоловік зашарівся, хотів щось довести.
Не питайте, нічого мені не треба, сказала холодно Олеся. Дякуючи вашій матері, я не зламалась. Тож беріть, що ваше, але маму вам не віддам.
Він розгубився:
Чому?
Бо запізно. Вона вже інша. Якщо прийдете вона може й не впізнати.
Дуже прошу побачити маму.
Так і буде. Вона ваша мама.
Ви добрі ледь озвався Андрій.
Поки Марко прибігав до дверей із словами Ого, який торт!, Олеся поцілувала сина.
Це Андрій, син бабусі Марії.
Шшш Головне не збуджувати бабусю, попередила Олеся.
Бабуся Марія не впізнала сина, зате сина Олесі назвала онуком, саму Олесю донькою. І їм вистачило паперові родинні звязки куди менше від справжньої теплоти.
Після того, як Андрій мовчки пішов, Олеся лише знизала плечима тут їхній дім, їхній затишок.
Марко, час святкувати! Торт і чай бабусі найбільший шматок, правда ж?
Щоб посластити життя, мамо! засміявся Марко.
Саме так! усміхнулась Олеся, повертаючи ключ у замку, і попрямувала на кухню за своїм домашнім щастям серед сина, світла і теплої, хай навіть на годину, бабусі.
