– Ти така вперта, як твоя мама!
– Яка саме, бабусю? Оленка мимоволі стиснула плечі, наче готувалась захищатись, та швидко себе зупинила. Від кого вона обороняється?!
– Сама собі на думці! Вона нікого не слухала і ти така сама!
– І що я маю почути?
– Мене! Ти повинна мене слухатись і поважати! Бо я старша й життя краще знаю! Зрозуміла?
Оленка подивилась з подивом на розгарячілу від обурення жінку, котра тикала пальцем прямо перед її носом.
Цікаво Що це вона вічно вимагає за нею ходити? Зявилась тут не виганиш!
Оленка ледве чутно поворушила пальцями, уявляючи, наче малює. Ох, так би зараз підправити цей день, змінила б тіні світліше б вийшло Не любить вона ті гармидери сварки, підвищені тони. Мама ніколи так з нею не говорила. Завжди казала: нормальна людина не просто слухає, а й чує.
– Відкриваємо вушка, Оленко, і слухаємо, як зайчики! Знаєш, чому зайчик гарно слухає? Бо лисиця підкрадається тихо-тихо. Відволікся і все, лисиця спіймала!
– Тільки не це! маленька Оленка завмирала, дивилась на маму.
– Отож! Тому зайчик мудрий слухає уважно-уважно, і бігає спритно. Жодна лисиця його не дожене!
Було це давно. Оленка вже майже виросла, а всі мамині історії памятає до останньої дрібнички.
Чесно кажучи, коли була меншою, думала, що мама трохи перебільшує. А тепер бачить таки знала мама життя!
Подумати тільки ту бабусю вона й не знала до минулого року. З мамою жили у маленькому містечку десь під Миколаєвом, ходила в садочок, сварилась і мирилась із подружками Ганусею та Олею і бігала за морозивом на крихітну набережну. Потім була школа, Сергійко, перші поцілунки на Дніпровій косі.
І мама
Оленка звичним рухом стиснула синю намистину на браслеті, зробленому маминими руками.
То що, що не справжній бірюзовий? Але ж красиво! сміялась мама. Бачиш, доню, іноді справжнє гірке й колюче. А щось просте приємне. Не завжди заміна гірша.
Як це?
От скажи, недавно із Ганусею через що сварились?
Бо вона сказала ми бідні, тому ти мені не настоящі кеди купила, а зшиті дядьком Ярославом. Сказала фірмові мають бути іншими.
Правда твоя Гануся казала. Кеди не фірма, але з доброї шкіри, гарні, й з любовю зроблені. Тобі ж вони подобаються?
Дуже!
От і все. Ярлики для людей, аби здаватись крутішими. Головне, аби людина не фальшива! А решта то так, дрібниці. Радій тому, що маєш
Оленка після того довго думала, помила навіть мамину та свою кімнату. А тоді набралась сміливості й запитала:
Мамо, а Гануся мені тоді не подруга, якщо гарне говорить, а потім собі дозволяє всяке? Розказала Оля, що Ганя вдома мамі влаштувала розбір, бо хотіла кеди кращі, ніж у мене.
Ох вже ці дівчата Не рубай з плеча, Оленко. Ти і Гануся ще діти
Я не дитина!
Мама усміхнулась, пригорнула.
Для мене завжди дитина. І ти, і твоя Ганя. Для мами діти завжди маленькі. Моя мама вже давно на небі, а так хотілось би бодай раз відчути те тепло, коли тебе обіймають
І мама цмокнула Оленку в маківку.
Ну от. А ти про кеди Головне не розгубіть те, що маєте.
Вже приходила миритись
І що ти?
Сказала, що бачити не хочу і не бідні ми!
Образилась?
Дуже!
І зараз злешся?
Злюсь, але менше
Он і дочекайся, доки зовсім перестанеш злитися й помиришся. Бо зараз підеш не вибачиш по-справжньому
Як же Оленка зараз потребувала мами поруч Вона б знала, як втішити й що сказати. Особливо зараз, з бабусею
Бабця з’явилась раптово.
Оленка навіть не здогадувалась, що мама не вистачає здоровя, що вона знайшла телефон свекрухи і покликала її приїхати.
Вітаю, Оксано! Не думала, що побачу ще! гучна, червонолиця жінка заплющила хвіртку й сперлась об неї. Жара нестерпна! Як ви тут витримуєте?
Здрастуйте, Маріє Михайлівно.
Оленка озирнулась на маму в голосі її щось дивне промайнуло.
Це Оленка? важко видихнула бабуся, обдивляючись дівчину. Та ти на Сашка й не схожа!
Ви і не змінились мама крізь посмішку.
Оленці бабуся одразу не сподобалась галаслива, метушлива, всім незадоволена. Пустила у дім свої порядки.
Бардак тут як завжди! Іра! Тобі ж не тяжко порядок тримати? Дитина росте, дівчина Хіба так жити?
Оленка не розуміла, чому мама мовчить і не сперечається. Лише спостерігає за бабцею.
Коти попри такі порядки розбрелись по кутках. А Борщик, пес, якого подарував дядько Ярослав, вийшов у двір і ліг під бузиною, тихо бурмочучи, коли бабусин крик чувся й на вулиці.
Оце ж! Одне розумне створіння тут собака! Розуміє, що йому тут не місце.
Коти, почувши ті слова й побачивши в бабці віника, гайнули в двір.
Саме тоді Оленка вперше показала свій характер. Взяла свого улюбленця Мазепу і демонстративно пішла у свою кімнату.
Це що таке? крик бабці розбудив Борщика.
Я за Мазепою! Оленка повернулась. Коти в домі залишаться. І Борщик також. Вони тут були раніше за вас, тому порядок має бути! Ви у нас гість.
Оленко! Мама аж прикрила рота рукою вперше таке чула від доньки.
Але, на диво, бабця не образилась, лише підмітила з посмішкою:
Ох, наша порода! Яблучко від яблуні далеко не падає
Відтоді до котів не чіплялася. Але все одно було не до звірів події розгортались так стрімко, що Оленка безпорадно дивилась на старий настінний годинник і в думках просила час зупинитись.
Де ж тієї весни взялась ця швидкість? Чому все так летить? Мама ж така молода, і так потрібна Оленці
Та час нікого не слухає.
Лікарі, аптеки, лікарня
Одного ранку, раніше за хвилі на Дніпрі, Олена залишилась без мами.
Напередодні вона вперше розчахнула вікно для весняного вітру.
Мамо, твоя вишня скоро розцвіте! Ще трохи
Дуже хочу побачити, доню
Коли все сталося, Оленка розбила ту гілку ненавиділа весну за те, що мамі вже байдуже.
Бабця нічого не питала просто взяла в міцні обійми, дістала з кишені величезний носовичок і наказала:
Плач! Випусти все! Собі не тримай, тобі не потрібно. Кожному свій відрізано Так вже воно є
Звідки вона взяла ті слова? Як вгадала, що боліло Оленці найбільше? Що винить себе бо мама все робила для неї, працювала за двох, а Оленка гаяла час.
Лист від мами Марія Михайлівна віддала лише на сороковини.
Ось, читай. Мама просила.
Чому конверт розкритий? Оленка крутила в руках білий конверт із написом «Оленці».
Я чужих листів не читаю, відмахнулась бабця. Сама побачиш роботи купа, не до тебе зараз.
Оленка притулилась лобом до косяка, де ще залишились мамині замітки як росла дочка.
Ого, яка Оленка велика стала!
Голос мами звучав так чітко, що аж здригнулась.
Оленка замкнула двері, сіла на підлогу, пригорнула Мазепу до себе, дістала з конверта декілька аркушів:
«Оленко! Годі рюмсати! Ти ж у мене сильна, правда? Світ прекрасний! І так багато хорошого! Не трать сили попусту на жаль, що так мало часу було з тобою. Але я думаю інакше у нас так багато було, що ти не уявляєш! Дай розкажу все по порядку, бо це ж твоя історія.
З чого почати Мабуть, з твого батька. Побачила вперше і одразу закохалась. Мої подруги тільки руками махали: рудий, мовляв! А мені він був як сонечко. І на нього ти схожа: веснянки, очі та носик від нього, решта моє. Він все сподівався, що у тебе буде кучерява бабусина шевелюра Марії Михайлівни.
Марія Михайлівна гарна жінка. Не ображайся на її характер вона завжди така була: різка, галаслива, але добра і надійна.
Чому не знала її? Це моя провина. Я тоді не зрозуміла. Ми сильно посварились, коли твій тато вже живив не зі мною душею. Таке буває, сонечко моє. Він тебе дуже любив, просто так склалось життя. А мама твоя дурницю зробила, образила і бабусю, і його.
Пробач мені!
Марія Михайлівна приїжджала до нас, доглядала, коли я лежала в лікарні через вагітність. Дбала, годувала паровими котлетками, все прибирала. А я віддячила словами А вона і другу жінку твого батька прийняла і її дітей як своїх. Так, у тебе є братик і сестричка бабуся познайомить, якщо забажаєш. Рідні найцінніше поруч. Подумай про це.
Далі вчися, доню! Таланти не ховай! Я замовила слово бабусі, вона допоможе. Трошки заощаджень залишилось, вистачить на рік-другий. Далі вже сама ти умієш підробляти: твої сумки з розписом туристи охоче брали, а в Києві ще легше буде. Не кидай мрії! Я певна: настане день, коли у столичній галереї відкриють твій вернісаж. Ти лише не бійся, я з тобою і там, у небі.
Я тебе люблю. Дуже.
Мама».
Лист довго лишався на колінах Оленки. Мазепа уже спав, а вона все сиділа і ковтала сльози. Мама ж просила не плакати!
Відволікла Оленку бабуся заглянула, клацнула світло:
Вставай! Досить зітхати, ходімо пити чай. Треба щось робити, а не нюні розпускати.
Ідею з мистецтвом бабця не підтримала: мовляв, що за професія художник? Бухгалтер ото діло! Але Оленка аж руки розвела
Бабцю, ну навіщо мені рахувати чужі гроші? Я вмію малювати це моє! Мама вірила!
Воно видно вперта, як осел! Прямо, як Ірина. Стільки років мовчали Я вас всюди шукала! Звідки ж знати, що мама твоє імя на інше змінила? Дядько Ярослав допоміг з ним і поговорю. Аби не він я давно б відшукала! Але то інша історія.
Дядько Ярослав хороший! Він маму підтримував, женитись кликав.
А твоя мама що?
Любила батька. Якби знала правду може, і погодилась би
От халепа і, тицяючи тарілку із пирогами, бабця додала: Їж! А про навчання ще побалакаємо. Я допоможу, аби тільки путня художниця виросла. Учила вас твоя мама чесності! Так і треба!
Минуло ще кілька років. І ось у невеличкій галереї в самому центрі Києва прогулюється весела компанія. Руда, повна бабуся, високий хлопець у модних окулярах з довгим носом і Оленка з сином на руках.
Ну як? сорок разів Оленка вирішувала не питати, та язик сам питає.
Бабуся лише буркне під ніс, підхопить онука, обтріпає носик і скаже:
Гарно! І рамки файні. Але порядку б побільше, а то в майстерні страх глянути! Дивись, не заростай паперами! Сему на день я забираю, а ви віддіхнете і на вихідних приходьте.
А коли проходила поряд, погладила Оленку по щоці, і шепоче:
Мама тобою пишалась би, дитино. Я теж. Чуєш, моє яблучко
І раптом здається, що десь зовсім поруч мамин рідний голос і запах хати, і весна, і вишня під вікном.
