Поговори зі мною, Медівничку
Не бійся, Медівничку! Все добре… Зараз вони ще трохи покричать і втихомиряться… Мабуть
Ганусечка притисла до себе свого найвірнішого друга і заплющила очі. Не можна боятися. Вона вже доросла дівчинка. Бабуся Катерина казала: Як тобі вже пять років, то вже велика. Для всіх вона і стала великою. І вже не плакала, коли лікар колов у садочку укол. Соромно ж! Але з Медівничком вона могла бути такою, як до того, маленькою дівчинкою. Він бачив її різною і тією, що сміється, і тією, що сердиться на подружку Оленку. Медівничка подарувала їй мама, як тільки Ганусю принесли у цей світ. Смішний клишоногий ведмедик найкращий друг, котрому можна було довірити всі-всі секрети. Він не побіжить, як Оленка, жалітися виховательці Марії Іванівні, а просто дивитиметься своїми чорними очиськами й мовчатиме, але зрозуміє усе. Якщо ж стає страшно і обійме, і заспокоїть. З Медівничком затишно, він мякий, рідний і такий свій. А мама з татом також найрідніші, та коли вони так кричать одне на одного, стають зовсім чужими, немов у всьому домі виростають тернові хащі, як у казці про Сплячу Красуню. І не може людина дотягтися до іншої, тільки слова летять і губляться між колючками.
Вона не розуміла, чому батьки сваряться. Дорослі ж! Які в них можуть бути образи? Бабуся Катерина казала, що дорослі мають знаходити спільну мову. Якусь… мову… Ганусечка не запамятала, яку саме, але точно знала якось домовлятися треба. Може, у дорослих свої, великі образи, не такі, як дитячі? Ганусечка з такими поки не стикалась, але відчула: як маленька образа може позбавити радості, і навіть морозиво не хочеться, то великих образ і уявити страшно.
Ганусечка розплющила очі вдома стало тихо. Це значило, що мама пішла плакати у ванну, а тато сидить на кухні пора йти. Дівчинка піднялася з підлоги, захована за спинкою ліжка, й глибоко зітхнула. Гарна у неї кімната вийшла! Мама довго вибирала шпалери й меблі, радячися з Ганусею. Біла ліжечко з рожевою ковдрою, шафа, де всі сукенки помістилися, полички з іграшками дівчинка деколи й сама не згадувала всі свої скарби. Тут їй було майже спокійно, особливо після тиші. Але Медівничок вимогливо подивився, і Ганусечка схлипнула:
Все я знаю! Ти почекай, я сама, і посадила ведмедика на подушку, а сама вийшла.
Спочатку до мами. З нею завжди складніше. Двері у ванну замкнені, як зазвичай. Легесенько постукала:
Мам?
Що, донечко?
Можна я до тебе?
Двері відкрилися, й Ганусечка побачила: мама сидить на краю ванни, як завжди, з очима, повними сліз.
Тобі треба в туалет?
Ні… Я просто до тебе…
Ганусечці зовсім не хотілося, що буде далі. Мама її обійме, буде плакати й обіцяти, що все добре. А Ганусечка теж заплаче; не тому, що шкода маму, а тому, що знає: добре вже не буде. Бо добре триває лише недовго, а потім все відбувається знову.
Дівчинка витерла очі й спитала:
А навіщо?
Що навіщо, рідна?
Навіщо ви кричите? Якщо ви вже не любите одне одного, може, варто жити нарізно? Так бабуся Катерина каже. Коли ми з Оленкою побилися, то радше бути подалі.
Ярина завмерла. Раніше Ганусечка не про таке не говорила. Ярині здавалося, що їх із Сергієм суперечки дитина не помічає.
Ганусю, ти чого так кажеш?.. Я люблю твого тата…
Ти нечесно кажеш, мамо.
Чому?
Коли любиш, то не сваришся. На мене ж ти не кричиш…
Ярина розгубилася. Як дитині пояснити, що стосунки складна річ, і крик не завжди означає ненависть…
Може, треба подумати над своїми вчинками. Ось так, Ганусечка лагідно погладила мамині щоки і обережно стерла сльози.
Це Катерина Петрівна казала? Ярина усміхнулася крізь сльози.
Так! І правильно каже. Я з Оленкою помирилась, ми менше сваримось. Лише, коли вона висловлює няні Іванівні буває.
Ти вже доросла… обняла Ярина доньку.
Та ні, мамо, я ще маленька. Якби я була доросла, Ганусечка шепнула, я б не боялася…
Чого ти боїшся, доню?
А раптом ви наступного разу посваритеся й підете. Кожен з дому.
Куди підемо?
Туди, де спокійно. Не можна ж там, де погано, мамо?
То ти боїшся, що ми тебе залишимо?..
Ага… Ганусечка не витримала сльози знову потекли. А залишиться тільки Медівничок. А якщо знову загубиться, як тоді в маршрутці? Бабуся казала, що вже надто стара, щоб бути мамою…
Ганусю! Ніколи тебе не залишу! Як можна, та ж ти моє серденько!
Але коли ви сваритесь, хіба думаєте про мене?
Думаємо… Ярина раптом спохопилась. Дочка права. У хвилини образ нічого, крім болю і злості, не існує. Якимись страшними ставали слова…
Згадалось Ярині, як познайомилися з Сергієм на другому курсі університету. Мчала коридором, спізнювалась на залік, і збила з ніг свого майбутнього чоловіка, окуляра його розлетілися, а вона вибачилася на ходу. Потім екзамен склала на відмінно і, виходячи з універу, зустріла його, напівсліпого, на подвірї:
О, привіт! Куди так поспішаєш, потяг? сміявся він.
Він і називав її мій потяг. Особливо, коли вона ображалася.
Все жіноцтво в пологовій каталося від сміху, коли Сергій підбадьорював її:
Не сопи, потяг! Тужся!
Чомусь з часом він перестав так її називати… Коли вони перестали жартувати? Коли почали сваритися?
Мам, вам настільки погано разом?
Ярина перебирала Ганусині кучері. Мріяла, щоб у доні були кучері, як у Сергія.
Памятає, як Сергій приходив додому, цілував її мимохідь, а всі обійми донечці. Як гралися вони з Ганусею, а вона ставала невидимою…
Спогади хлинули, і Ярина вперше відчула: не Ганусечка причина їхньої віддаленості, але злість і образа одна на одну стали більшими за память про те добре, що було.
В той вечір, коли у Ганусі піднялась температура, Ярина просиділа біля ліжка день і ніч, а коли зовсім вибилась із сил, Сергій накричав:
Що ти плачеш? Їй від цього легше стане? Візьми себе в руки!
Вона замовкла не тому, що стала спокійнішою, а тому, що всередині щось обірвалось. Образа навіки поселилася в її серці. Ганусечка видужала вони забули цей страшний день як уламок страшного сну, але біль залишився.
Ганусечка дивилась на маму. Все зрозуміла. Тепер до тата. Вона вийшла з ванної:
Ти тільки не плач більше, гаразд?
Ярина мовчки перебирала памяттю усе прожите, якому здавалось, вже бракує світлих барв.
В той час Ганусечка пішла до тата.
У кухні Сергій сидів спиною до дверей.
Тату?
А, Ганусю… Що ти, доню, не спиш?
Ще рано! дівчинка вилізла йому на коліна. Ви сварились…
Пробач.
Чому?
Сварились?
Так.
Не знаю. Так вийшло.
Ти ображаєшся на маму?
А звідки ти це знаєш?
Коли ви любите один одного, ти обіймаєш маму і вона сміється. А коли ображаєтесь кричите.
Сергій вдивлявся у доньчине личко.
Ти така доросла стала…
Мама те саме казала.
Що ще казала?
Що нас любить обох.
Сергій геть змінився ні сліду від втоми й злості. Він відпустив Ганусю.
Я до Медівничка побіжу, можна? Йому страшно самотньо.
Біжи, доню…
І Сергій задумався: чому ж так сталося, що спочатку жінка була лагідною, сміялась, а тепер стала відсторонена, холодна? Як вони пропустили ту грань, коли перестали бути близькими? Він пригадав давню розмову з власною мамою…
Бери на себе відповідальність, синку. Це цінує жінка.
Але ж якщо ображена вона…
Думай, що ти зробив не так. Переважно причина в обох, але ти чоловік, тобі відповідати. Памятай, твоя кохана як коштовна порцеляна, найцінніше в домі.
Ця думка вперше засіла у Сергієвій голові.
Аж ось почулося, що в іншій кімнаті дочці довго не спиться Ганусечка обіймає спершу Медівничка, а другою рукою маму. Вона тихенько погладила маму, склала бажання щоб ранок нарешті був добрий.
Наступного дня Ярина проспала. На Ганусиних настінних годинниках київський кіт, що смішно моргав. Вони спізнились в садочок і на роботу також. На кухні почувся дзенькіт ложки об чашку. Дивакувато: Сергій ще вдома! У нього червоні очі, від втоми геть посіріле обличчя.
Ярина хотіла щось сказати, та застигла, побачивши на столі торт із кремовими квітами. Явно домашній Сергій витратив усю ніч. Дістав навіть ті насадки для крему, які Ярина так давно не могла знайти.
Він крокнув до неї:
Пробач мене. Я винен у всьому. Найгірший чоловік, але більше так не можу. Ви з Ганусею найбільше щастя у моєму житті. Якщо б не ти, й донечки б не було. Я не впевнений у майбутньому, але, може, ти спробуєш пробачити?
Ярина мовчки дивилась, намагаючись зрозуміти, що це сон чи ні…
Обоє хороші. Ти мені також пробач. І ти маєш рацію. Мені потрібен час подумати. Серйозно.
Скільки ж часу?
Місяців так сім…
Сергій здивовано подивився на Ярину. І раптом усе зрозумів.
Дивишся так на мене… Так, все ти правильно здогадався.
Двері відчинилися на порозі Ганусечка з Медівничком.
Ви вже помирилися?
А чому тут торт? На сніданок хіба можна?
Сьогодні можна все! Сергій обійняв Ярину і прошепотів: Я люблю тебе. Дай мені ще шанс.
І ти мені! усміхнулася вона. А доні: Немитим дівчаткам торту не дають!
Я зараз! Ганусечка посадила Медівничка і звеліла: Два шматки! Мені й Медівничку.
Ведмедики не їдять торт.
А я для чого? Доведеться поділитися!
Минуло кілька літ. Ярина йшла парком з коляскою, поспішала за старшою донькою шкільна лінійка закінчилась. Малий Вадимко в колясці заворушився, і Ярина вже хотіла підняти його, як Сергій обійняв її за плечі.
Давайте я. взяв сина на руки й підморгнув. Ми тут вас почекаємо.
Ярина усміхнулась і пішла до школи. Завтра у Ганусі канікули, квитки вже куплені, чамайдани зібрані, Вадимко вперше побачить море. В памяті прокрутилися минулі три роки непроста робота над стосунками, розлука: два місяці Ярина жила з дітьми в мами. Примирення, що сталось завдяки Катерині Петрівні, Сергієвій мамі. І її смерть болюча втрата для всіх. Народження Вадимка, його перші кроки, зубки, перше слово…
Першим словом не мама було! гордо сміявся Сергій, а тато! Ото почесно!
Ганусечка таким серйозним була на своїй першій лінійці. Трохи злякалась, аж побіліла, але з гідністю зайшла до класу за вчителькою.
Мамо!
Ганусю! Ну як у школі?
Найкраще! Ірина Петрівна сказала, що ідеальні учениці я й Оленка!
Молодці! Ярина обійняла донечку.
А де тато й Вадимко?
У парку чекають.
А Медівничок?
Звісно, в колясці сидить. Як же без нього!
Ганусечка зітхнула з полегшенням. Вона, звісно, віддала братові свою найулюбленішу іграшку, бо з найближчими треба ділитися найкращим. Але все одно сумувала за Медівничком, хоч мовчала про це.
Спостерігаючи, як батьки йдуть попереду, передаючи одне одному брата й щось жваво обговорюючи, Ганусечка схилилась до коляски та прошепотіла своєму другові:
Як гадаєш, тепер уже все добре?
Медівничок поглянув на неї своїми круглими очима й мовчав. Та Ганусечці чомусь здалося: відповідь вона таки почула.
