Левко Бутенко ріс без тата. Точніше, батько в нього був, але коли Левкові лише виповнилося чотири, його не стало. Бутенко Михайло Іванович, який працював рятувальником у ДСНС, загинув під час розбору завалів після землетрусу в одній із далеких азійських країн. Поруч із ним була й вірна німецька вівчарка Бур, якого Михайло виростив власноруч із цуценяти.
Мати Левка, Ганна, залишившись вдовою, так і не одружилася вдруге й одна ростила сина, стараючись замінити йому все на світі.
Коли Левкові виповнилося 14, він записався у дитячу секцію кінології у місцевому клубі у Полтаві. Ганна погодила його вибір, хоча в глибині душі побоювалась, що син піде слідами батька й обере собі таку ж нелегку й ризиковану стежку. У шістнадцять Левко привів додому маленьке цуценя німецької вівчарки й ніяк не міг вибрати для нього кличку.
Якось він повернувся зі школи й почув, як мама, схилившись до цуцика, мовила:
– Ох, лихо ж ти моє, знов чогось нашкодив, розбійник.
Левко всміхнувся. У дитинстві, коли він кудись залізав або повертався ввесь у болоті, мама, зітхаючи, говорила ті самі слова. Він зайшов у кімнату й, усміхаючись, сказав:
От і кличка з’явилася. Буде у нас Лихо.
За два роки Лихо виріс у гарного, сильного й дисциплінованого службового собаку. Левко пишався своїми результатами й талантами Лиха.
Підійшов час іти в армію, і Левко написав заяву до військкомату з проханням відправити служити разом із собакою. Таємно від матері він готував Лихо до служби, сподіваючись складати іспити вже у війську. Їх направили у навчальний центр під Києвом, де три місяці Левко з Лихом доводили готовність до служби.
Після навчання їх скерували на кордон України з Молдовою. На заставі хлопця і собаку гарно прийняли, і між військовими швидко закріпилося за ними словосполучення «Лихо і Беда». Так і казали: «Лихо і Беда на справу рушили!»
Служба йшла своїм шляхом, поки однієї ночі під час патрулювання не сталась трагедія. Зустріч із порушниками обернулася стріляниною: одного з бійців поранило, другого вбито, а Левко зник безвісти.
Лихо теж дістало поранення. Вся застава піднялася по тривозі й прочісувала територію, але знайти хлопця не змогли. Місяць пошуків не дав результату, й у хатину Ганни одного вечора прийшов офіцер із військкомату. З ним був і Лихо собака оговтався після поранення, але почав шкутильгати на передню лапу.
Слухаючи сповнену болю розповідь офіцера, жінка крізь сльози гладила собаку по голові. Лихо тісно горнувся до її ніг, поклавши голову їй на коліна. Офіцер щось говорив про надію, диво, про те, що пошуки не припинені, але Ганна його не чула. Вона глянула у вірні собачі очі й промовила:
Ой, лихо ж ти моє
З того часу в парку ранком і ввечері мешканці бачили несхожу на всіх пару: жінка середнього віку неквапливо веде на повідку кульгаву німецьку вівчарку. Було в цих двох стільки спокою, честі й гідності, що всі мимоволі оберталися. Мабуть, десь у підсвідомості люди відчували, що цю пару єднає не просто звязок «господар собака», а щось глибше.
Ганна часто давала Лиху команди спокійним голосом і багато з ним розмовляла. Лихо ж уважно слухав хазяйку й ні разу не гавкав без потреби.
Лихо, сьогодні напечемо пиріжків із грибами та капустою. Тісто вже підходить. Завтра вихідний, на Ворсклу підемо, поплаваєш.
Минув рік. Знову навідались офіцери з військкомату принесли харчі та собачий корм. Сказали, що через рік, якщо звісток не буде, Левка визнають загиблим.
Ганна вислухала мовчки, подякувала офіцерам і, дивно посміхаючись, зачинила за ними двері.
Не слухай ти їх, Лихо. Левко живий, я відчуваю.
Одного вечора у квартиру подзвонив незнайомий молодий чоловік. Ганна розгубилася, але Лихо не загарчав, а замахав хвостом.
Добрий вечір, Ганно Іванівно. Я Захар Павленко, служив із Бедою, ой, тобто з вашим Левком, хлопець, помітивши розгубленість жінки, поспішив пояснити. Привіт, Лихо, впізнав, бешкетник, усміхнувшись, сказав він, дивлячись на собаку.
Вони розмовляли до пізньої ночі. Захар розповідав про службу, Ганна пригощала чаєм і домашнім печивом, показувала Левкові дитячі фотографії, згадувала кумедні історії.
Зненацька Захар змовк і, зібравшись із духом, мовив:
Ганно Іванівно, ви тільки не сприйміть мене за дивака
Жінка напружилася:
Що трапилось, Захару?
Левко просив передати, що неодмінно повернеться додому.
Ганна скрикнула, затулила рота рукою, і сльози, не стримуючись, полилися по щоках. Лихо схопився, підійшов до Захара, торкнувся носом його коліна й гавкнув.
Не хвилюйтесь, я його не бачив і не знаю, де він, просто Левко наснився мені два тижні тому й дуже просив передати вам ці слова.
Вона плакала, не соромлячись гостя. Лихо лизав їй руку, а Захар тихо сидів поруч, не сміючи втручатися у щось глибоко особисте. Він розумів, що сон не гарантує дива, але не приїхати до матері друга не міг, і її прохання виконав щиро.
Минув іще один довгий рік. І знову по парку гуляла все та ж пара: жінка і собака, поглинуті своїми думками, не звертаючи уваги на довколишній світ.
Стояла золота осінь. Сонце лило крізь ажурне листя яскраві відблиски, зігрівало лиця людей і змушувало мружитись. Жінка з Лихом дійшли до кінця алеї і повернули у зворотній бік. А з іншого кінця до них неквапливо наближався високий чоловік. Сонячний промінь огортав його фігуру, він ішов, легенько шкутильгаючи, і що ближче підходив то повільнішими ставали його кроки.
Лихо насторожився, зупинився й, тоненько заскуливши, кинувся вперед. Ганна відпустила петлю повідка, і собака, забувши про кульгавість, помчав назустріч тому, кого так довго чекав.
Вона стояла, безсило опустивши руки, й тихо плакала. А там, під осіннім сонцем, обнявшись, стояли її Лихо і Левко.
