Коли мій сусід постукав у двері о десятій вечора, у руці в нього був чужий ключ.
Я була сама на кухні й мила посуд. День був довгий, і я мріяла лише про тишу. Коли відчинила двері, він стояв на порозі й дивився на мене дивно.
Це не твій ключ? спитав він.
Я подивилася на металевий ключ у його руці. Він був абсолютно такий самий, як мій.
Ні, відповіла я. Мій ось тут.
Показала йому свій ключ.
Він насупився.
Тоді чому цей відкриває твої двері?
Спершу мені здалося, що він жартує. Але обличчя було серйозне.
Як це відкриває?
Пів години тому, сказав він. Я бачив, як якась жінка заходила до тебе. Подумав, що це ти, але потім побачив тебе на балконі.
Серце моє забило швидше.
Два роки я живу сама. Після розлучення вирішила досить чути чужі звички, чужий гамір і чуже втручання.
Яка вона була? питаю.
Темне волосся приблизно сорок років мала сумку.
По спині пробіг холодок. Ніхто, крім мене, не мав ключа від цієї квартири.
Окрім однієї людини.
Мого колишнього чоловіка.
Але він виїхав два роки тому. А ключ, який я йому дала, він повернув. Принаймні, так сказав.
Ти впевнений, що вона зайшла саме сюди? питаю.
Я добре бачив, відповідає сусід. Вона натисла ручку й зайшла.
Я озирнулася на двері позаду. Всередині було тихо.
Занадто тихо.
Почекай тут, сказала я.
Та він похитав головою.
Не залишу тебе саму.
Ми повільно зайшли. У вітальні все як я залишила. Лампа світиться, як і раніше.
Але на столі стояло щось, чого раніше не було.
Чашка.
Моя чашка.
З водою всередині.
Я зупинилася.
Я не пила воду, прошепотіла.
Сусід підійшов і торкнувся чашки.
Вона тепла.
І тут з коридору почувся ледь чутний шум. Ніби хтось щось пересунув.
Ми завмерли.
Хтось є? крикнув сусід.
Тиша.
Він рушив уперед. Я за ним. Двері до спальні були притворені.
Серце билося, аж у вухах дзвеніло.
Він різко відкрив двері.
Кімната була порожня.
Але мій шафа була відкрита.
Одяг розкиданий.
А на ліжку лежало щось маленьке.
Конверт.
Я підійшла й узяла його. На ньому було лише одне імя.
Моє.
Відкрила його тремтячими пальцями.
Всередині була записка.
Лише одне речення.
«Якщо будеш готова поговорити, ти знаєш, де мене шукати».
Рука знайома.
Колишній чоловік.
Сусід кинув на мене погляд.
У нього є ключ?
Я повільно похитала головою.
Не мало б бути.
Я сіла на ліжко, намагаючись впорядкувати думки. Востаннє я бачила його в залі суду. Він був спокійний, майже занадто спокійний.
Тоді навіть сказав:
Ще поговоримо колись.
Я тоді подумала дурниці говорить.
Але зараз хтось був у моєму домі.
Сидів за моїм столом.
Пив з моєї чашки.
І шукав щось у моїй шафі.
Сусід стояв біля дверей і дивився на записку.
Це ненормально.
Я знаю.
І тут мене осяяло. Я підійшла до шафки біля вхідних дверей і відчинила її.
Там я тримаю запасний ключ.
Його немає.
Я відчула, як усе холодніє всередині.
Він не зробив дублікат.
Він просто ніколи не повертав ключа.
А я йому вірила.
Сусід тихо сказав:
Мабуть, час змінити замок.
Я ще раз глянула на записку.
Потім розірвала її навпіл.
Ні, сказала я. Мабуть, час міняти дещо більше.
