Стакан молока
Тобі ж розкажу, буває не тільки важко людям, які опинились без підтримки, а й тим, хто поряд з ними. Яка вже це правда Оленка Коваль добре зрозуміла. Вона вже восьмий рік працює в соціальній службі Львова. За цей час змарніла, схудла, стала різкою на слово, навчилась віджартовуватись, особливо якщо хтось починає нарікати на її справи: «Ти хто такий, щоб давати поради?» могла спитати, вистрілюючи з-під русявої чубки своїми яскраво-зеленими очима. Після такого навіть найбільш зацікавлений язик мимоволі стишався. Чи просто зникав куди і навіщо, то вже питання десяте. За цю наполегливість її й прозвали Олена Чума.
Оленка весь цей час купувала продукти для своїх підопічних, допомагала з прибиранням, і майже з усіма знаходила спільну мову. Виняток був лише один: якось самотній дідусь запропонував їй шоколадку. Брати дарунки суворо заборонено, та й у жодній в неї не було бажання. А в той раз, може через людяність, а може через слабинку серця, взяла. Принесла додому, а й надломити не змогла стояла кісткою в горлі. Віддала сусідському хлопчикові, а наступного разу вже відмовилася. Але дідусь написав скаргу до управління соцзахисту, мовляв, «Ото ті заразні хочуть не тільки шоколадку, їм пакета з копійками подавай…». Оленку мало не звільнили, й вона навіть сперечатися не стала: «Звільняйте, не буду перейматися. Я не ганчірка, щоб мене витирали!» Та її захистили інші підопічні, серед яких і Марічка Січкар. З Марічкою в Олени одразу заклалася симпатія, а після тієї історії й зовсім як рідна сестра стала.
І долі в них схожі, обидві сиротами зросли: якщо Марічка від народження з інвалідністю, то Оленка зовні здорова, але душа в неї, як після бурі зранена й тривожна. Їх обєднувала ще й одна велика болячка не мали дітей. Якщо Оленка вже змирилася з цим болем, то Марічка не здавалася і весь час жартувала: мовляв, «Ми ще молоді, сімї заведемо!». Особливо сміливішала, коли кілька разів побувала на репетиціях інклюзивної творчої студії при центрі реабілітації. Виступити на концерті так останнє про що Марічка мріяла, навіть отець Лука, що до неї на свята з молитвою заходив, радше підтримував любов до вишивання, ніж ідею співати публічно. Пальці в Марічки тремтіли, а от завзяття вистачало так, що спочатку серветки, потім рушники, а вже далі й сукню розшила квітковими візерунками і такими дрібними, що сукню забрали аж на обласну виставку народної творчості у Львові. І там її робота здобула перше місце, а в останній день виставки ще й сукню продали за згодою Марічки, і отримала вона за неї 4 тисячі гривень. Подзвонила одразу Оленці, розплакалась бо вперше в житті заробила грошей і не знала, куди подіти.
Не журись, знайдемо, на що витратити! сміялась Оленка, а потім вже й серйозно порадила: Купи собі ще таких суконь, на рік роботи вистачить. Бо дивлюсь на тебе в голові вже пішли якісь недозволені мрії
Марічка не особливо реагувала на такі слова, але образа затрималася. Бо в останній час мріяла про чоловіка ну як тут не мріяти! По телевізору все теє крутять любов, весілля, романтика А вона, хіба що заздрила.
Після тієї виставки Марічці подзвонили з центру: мовляв, приходьте в танцювальну студію, підготуєте парний номер. Вона подумала знущаються! Але подзвонили ще раз, наполягли, що спроба не мука.
А раптом поталанить? Ви лауреатка, час розкривати ще більший талант! переконувала керівниця студії, Маргарита Йосипівна. Ми вже спитали дозволу в соцзахисту, вам виділили супровідника.
З ким мені танцювати доведеться?
Такі ж, як і ви. У нас ніхто не лишається без справи.
Ну, Марічка погодилась: «Можна спробувати…»
Наступного дня за нею приїхав старий автобус, водій сивочолий дядько, схожий на вахтера з ЖЕКу, Оленка як завжди, супроводжувала. В халаті, без шапки, щоб укладена зачіска не зіпсувалась. А в автобусі вже сидів майбутній партнер Артем, хлопець на візку. Познайомились: торкнулась вона його руки і відчула дивне тепло.
В реабілітаційному центрі Артем одразу сам піднявся по пандусу, а Олені з Марічкою допомагали. На першій репетиції обоє переминались, червоніли починали з простих рухів, але все одно незручно було і перед худою хореографкою, й перед Артемом, і перед керівницею, що крутилась біля них, як мураха. Проте місяць за місяцем, двічі щотижня репетиції стали для Марічки мов подих. Навіть вишивання відклала, їздила, як на улюблену роботу.
І от сьогодні знову збиралась на репетицію та чекала Оленку. Та прийшла якась не в гуморі, на питання буркнула:
Чого розкисло?
Та нічого
Нам тільки по сорок, намагалась розрадити Марічка, можемо ще сімї збудувати!
Теж мені! Я вже була там. Сім років чоловік терпів, а далі… пішов до іншої. Не осуджую це я винна, молодою дуркою вистрибувала. Жалко, що батьки мої внуків не дочекались…
Не варто жалкувати, я б вже всіх переплюнула, йшла б хоч сім разів заміж!
І знову упреки! А якщо просто мати дитину зараз це можна і без чоловіка.
Треба гроші, а де я їх наберу, з моєю зарплатою…
По телевізору казали, що зараз такі операції роблять безкоштовно.
Та годі вже, збирайся, в чому поїдеш?
У рожевому светрику і сірій спідниці!
Оце то! Наділа б хоч раз ту сукню нарядну, для тебе ж шили. Треба звикати до довгого.
Звикну вже на генеральній репетиції, не хочу її в автобусі зіпсувати!
Репетирували вони тоді ледь не до ночі. Вдома Оленка купала Марічку, потім заварювала чай з печивом, але та того разу і на солодке не глянула питала:
Як у тебе було вперше з чоловіком?
Що за питання?! Я вже й не згадаю…
Ти брешеш. Заміжня була, а тепер той Микола ходить…
Ходив. Та то все минуло, немає чого згадувати!
А мені Артем подобається. Він так на мене дивиться
Ну полюбляють брюнети білявок, але краще про нього не думай. Якщо не складається не треба смикати душу.
Всю ніч Марічка думала про завтрашню генеральну репетицію і що буде потім. Чи зможе колись кудись піти з Артемом просто, як усі, чи бодай запросити його додому, щоб сусіди заздрили.
Зранку розклала концертну фіолетову сукню, перевірила шви, ще раз все перелічила. Сукня з блискітками, шовкова аж душа раділа! Уявляла, як виглядатиме. Лише б не підвести ні себе, ні Артема. Але мріяла й хвилювалась.
Оленка вже звалювалась з ніг від клопотів, коли мчала з нею до центру. У вестибюлі вічний водій хмурився, а Артем підїхав до Марічки з якоюсь жінкою. Перед концертом він її поцілував у щічку: «Не переживай, все буде добре!». Серце вистрибнуло, Марічка й забула про всі слова. Та жінка, що підтримувала Артема, всміхнулась:
Ви не хвилюйтесь, все чудово пройде! сказала вона спокійно.
А ви хто? заледве вичавила Марічка, відчуваючи щось зле.
Артем підійшов: «Познайомтесь це моя дружина Світлана». На руці обручка, раніше її не було! Ото все зруйнувало мрії мовби й не було нічого, і навіть дихання перехопило.
Повернулась Марічка додому, Оленка побачила: занепала дівчина.
Що сталось?
Артем одружений
Оленка, не втримавшись, вже й сміятись хотіла: от у чому причина! Добре, що хоч не щось страшніше Але ж бачиш, за всі ці роки зрозуміла вона Марічку як себе: була вона їй подругою, сестрою, єдиним рідним!
Ти що, вже й планувала з ним родину?
Та йди вже, лиш мене! Ти зла, Чума!
Оленка не образилася, але боляче було. Без неї Марічка не виживе це й так зрозуміло, як і те, що інших таких, як Оленка, не знайти. Всі інші роблять свою справу чи-то ліниво, чи без серця. А вона в Марічки наче своя людина.
Вдома Оленка так і не змогла вечеряти, кружляла кухнею з печивом та чаєм, поки не задрімала. Аж над ранок її збудив дзвінок: отець Лука, благав бігом їхати до Марічки її треба в лікарню. Оленка припустила ледь жива, а там поліція, «швидка», сусіди. Уробилася дівчина таблетки! Добре, що врятували
Від пережитого Оленці не стало спокійніше й дома. Дзвонила до лікарні щодня, а на четвертий день подзвонила медсестра: «Приїдьте, але до палати не пустять, станьте під третім вікном». Оленка стояла під вікнами другої міської лікарні, а Марічка махала їй, усміхнена, але бліда. Показала папірець: «ПРОСТИ».
Оленка розплакалася та й справді, нема чого тримати зла, головне, що серце відтануло, весна ж на дворі! І з тої щирої радості аж настрій піднявся а тоді й думає собі: «Ох же ця Марічка справжня коза, але я її люблю, як сестру!».
