Недочитана книга
Ну все, Оленко, я пішов! Сама не проводжай. Повернуся пізно! Приготуй на завтра білу сорочку і сині штани, не забудь! Треба ж забрати з хімчистки! гукнув з передпокою Віктор, швидко накинув плащ, завмер, критично оглянув себе у зеркалі, схопив капелюха і пішов, грюкнувши дверима.
Грюкнув так, що аж задзвеніло скло у відчиненій форточці.
«Сквозняк…» подумала Олена Михайлівна, вимкнула воду, витерла руки об фартух і виглянула з кухні. Все, як завжди залитий сонцем коридор, що впирається у передпокій, фотографії на стінах, шпалери у веселу смужку дві широкі, дві вузенькі, ніжно-блакитні; Оленин плащик на вішалці. І…
Олена Михайлівна насупилася.
Пакунок! Чоловік забув пакунок, а там же пиріжки! Олена сама сьогодні ще до світанку ліпила, пекла з зеленою цибулею та яйцем, як Вітя полюбляє. Готувала саме для сьогоднішнього дня Віктору ж треба їхати у відрядження, там і поїсти нормально ніде, а домашнє завжди краще!
Хутко стягнувши фартух і пригладивши зачіску, Оленка, як була у простому домашньому платті з короткими рукавами-ліхтариками й плямою від кави на подолі, схопила теплий згорток, притисла до грудей, як немовля, вискочила з квартири благо, не забула ключі, а то сиділа б під дверима! і кинулася сходами, тримаючись за балясини. Вони, гладенькі, лаковані, стрічкою тягнулися вниз четвертий поверх, третій, другий…
Олена могла, як багато господарок, просто крикнути чоловікові у вікно, діждавшись, поки той вийде з підїзду, та ні не солідно кричати. Вона сама віднесе цей пакунок, ще раз попрощається, підставить Віті щічку, той цмокне її своїми сухими вустами й кивне мовляв, пора…
Від бігу Олена зашарілась, вибігла у двір, аж двері хряснули об стіну, хоч їй вже й не двадцять, а всі сорок девять бігати важко.
Олена швидко оглядала двір у пошуках знайомої постаті у сірому плащі й світлому капелюсі.
Віктор любив довгі плащі, волів їх не застібати, щоб поли лопотіли на вітрі, як крила. І щоб обовязково капелюх. У Віктора їх було багато, на всі сезони. Олена стежила, щоб були чисті, купувала йому нові, як треба. Одне слово, дбала.
Капелюх то стиль! вперто казав Віктор, коли син, Мирослав, названий на честь діда, сміявся з батька. Вам, молодим, не зрозуміти ви тепер всі у синтетиці та дермантині…
Де ж Вітя?
Ось він, вже виходить із воріт двору, занурюючись у сонячну галасливу вулицю. Якщо Олена не поспішить, чоловік сяде в автобус і поїде і тоді
Олена чимдуж побігла по асфальту, вітаючись на ходу з бабусями-сусідками, що вийшли грітись на сонці. Вони дивилися схвально, немов раділи її коханню і сімейному затишку.
Що трапилось, Оленко?! гукнула баба Ганна їй услід.
Обід забув Вітя, пиріжки не взяв! кинула у відповідь Олена Михайлівна.
Баба Ганна задоволено всміхнулася: пиріжки це добре, і любов теж.
Олена вибігла з воріт, хотіла кликнути, але… завмерла, втупившись у чоловіка: плечі впали, сонце враз згасло, немов довкола стало так темно, що й дихати важко. У неї закрутилась голова, Олена схопилася за ринву.
Віктор стояв на зупинці, тримав під лікоть якусь молоду повненьку пані. Та сміялася, кокетливо стискала плечима, Вітя теж сміявся, дивлячись згори. Зненацька та відштовхнула його, презирливо зміряла поглядом, а він… Він схилився перед нею, схопив за руку, хотів поцілувати. Вона висмикнула свою напомаджену рожеву руку, ніби дала ляпаса, а Віктор вирівнявся, роздратовано глянув, та тут же знову почав догоджати, пригостив цукеркою. Дама розсміялась, відкрила рота: давай, пригощай.
Олену почало нудити. Боже ж мій! Віктор шанована, доросла, майже вже немолода людина, а принижується перед якоюсь молодичкою, зовсім сором втратив!
На тій пані було гарне літнє плаття, синє в білий горошок, аж рябіло в очах. У волосі стрічка під колір, зачіска акуратна, взута в босоніжки.
Оленин погляд метався її фігурою й що їй тепер робити з тим пакунком, з цими клятими пиріжками і взагалі з життям…
До зупинки підїхав автобус, у натовпі Віктор підтримав свою попутницю, допоміг зійти у салон, двері зачинилися.
Коли автобус рушив, Олені здалося, що чоловік дивиться просто на неї. І стало так соромно за своє домашнє плаття, за стоптані тапочки, за цей згорток із пиріжками.
Олена Михайлівна різко повернулася, зашагала назад, пройшла двір повз сусідок, що вже поскидали кофти, вилежувалися в сарафанах, і мало не врізалася в бабу Ганну біля клумби.
Що, не встигла? співчутливо кивнула та, вигледівши згорток у руках.
Не встигла, розгублено знизала плечима Олена.
Шкода. Даремно продукт пропаде, впевнено сказала Ганна. Дам свого Мирона. Ти ж сьогодні вдома?
Олена Михайлівна невпевнено хитнула головою.
От і прекрасно. Мирон пироги любить, а я не печу з тістом мороки не терплю. Жди.
Раптом баба Ганна вся зібралася, прищурилась та кинулася до трактора, що заїхав у двір.
Ану, відійди, колоброде! Знову всі мої петунії розкидаєш! розхвилювалася вона, а Олена вже нічого не чула.
Повільно похилилася у підїзд, занурилась у прохолоду. Її невеликі кроки глухо відгукувались мармуровими сходами, а її всхлип злився зі скрипом дверей і затих у квартирі.
Все. Це було “все”. Кінець родині, теплу, затишку, кінець довірі, надіям, віру у людей. Та й годі “люди” то занадто абстрактно. А ось чоловік… “Чоловік” це ж щось основне, головний, той, кому Олену віддали, довірили, щоб беріг. То що тепер?
Олена Михайлівна невдало опустилася на табуретку в коридорі, із згортка посипались пиріжки. Кіт Філя підійшов, став тертися об ноги, муркати й випрошувати їсти, але Олена нічого цього не помічала, бо вона й досі стояла там, біля ринви, і бачила це синє у горошок плаття, й ту жінку. А ще Віктора. По щоках текли сльози, гарячі, такі жіночі, що навіть трохи приємно стало не тримати рівно спину, не носити завжди усмішку щасливої дружини, а просто посидіти і поплакати над своїм простим жіночим горем…
Скільки вона так сиділа невідомо. Аж раптом скрипнула вхідна двері, Філя кинувся тікати.
Двері відчинилися, зазирнула велика голова дядька Мирона, чоловіка Ганни. Крупний ніс, щоки в віспинах, пухкі губи, червона шия все в Мироні було надміру… Надміру несмачне для цього підїзду, але Мирон був “своїм” інтелігент, просто трошки, як казав Віктор, дивакуватий.
Малювальний, Оленко… розводив руками. Та ще й директор галереї! Творчі люди всі трохи не від світу цього. Якби не так, не мали б таланту…
Олена Михайлівна витерла сльози, глянула знизу вгору у світлі голубі очі гостя. Якби не його талант, міг би й священником стати, подумала, так підходить образ.
Мироне Кириловичу? Ви? розгубилася вона.
А на кого я схожий? щиро здивувався Мирон, оглянув себе. Я, Олена, я. Ганя сказала, у тебе пирогів зайвих чимало? А у нас, бач, ремонт, Ганя меблі міняє… Мирон зітхнув. Не годує вже який день, велить в їдальнях харчуватись, а мені вже обридло…
Наче всхлипнувши, Мирон остаточно втиснувся у передпокій, зайняв місце посеред жовтого квадрата сонячного світла.
Зачекай лишень, зніму черевики, засуетився гість, ламано говорив по-селянському. Мокрі. В калюжу вступив. І шкарпетки теж зніму, пояснив, кивнув на ноги, Олена слухняно глянула. Ноги як ноги, шкарпетки зі смужкою, добрі, звичайні. Лише дірочка на великому пальці.
Олена потяглася, взяла мокрі черевики сама й не помітила, як понесла їх на балкон сушити.
Ану постав назад! гримнув Мирон, Оленка зупинилася.
Та як же назад? Висохнути ж треба, захворієте, застудитесь! прошепотіла вона.
Моє тіло моє діло! Вертай! вперся Мирон, але дивився лукаво.
Олена все ж залишила туфлі сушитись на балконі, нагнала кота, зітхнула. Тим часом Мирон вже гримів на кухні, шурхотів, причмокував.
Оленко! Господиню! Чаю б, а? Давненько не пив гарного чаю, чорного, як гречаний мед, з лимончиком! Завари, сусідко! Ой, стомився… Витяг у прохід величезні ноги, так що Олені й пройти не можна.
Зараз, зараз… прошепотіла вона, автоматично вмикнула плиту, поставила чайник. А в голові снігова заметіль холодно, боляче.
Вітя… Чоловік… Як він так міг? Тільки два кроки від дому а вже з іншою гуляє, несоромний!
Олена зашарілася, подумала, як далеко у Віті могли зайти ці “прогулянки”.
«Ні! Це якась помилка! Просто випадково зустрілись, буває! Колеги, певно! розсудливим маминим голосом умовляла вона себе. Повернеться ти виду не подавай, прояви турботу, обігрій! І Вітя твоїх ‘чужих’ забуде!»
Тим часом Мирон насупився.
Це ти мені старий чай хотіла налити? Наливай новий, свіже, як для гостя почесного. А це виливай! схопив заварник, сунув носа, зморщився. Ні, це не діло. Виливай!
Та я щойно заварювала! Спробуйте, воно свіже! нахмурилася Олена, але зітхнула, погодилася. Не важко заварити новий чайник. А от як із Вітею жити тепер?..
Засвистів чайник, заструменів окріп у підігрітий порцеляновий чайник, кухню наповнив терпко-кислуватий аромат «індійського з слоном».
Оце інша справа! Лише давай мені чашку з сервізу, що у вас є синя з золотою сіткою. Я такі люблю. І пироги до столу, ні на оте оце блюдо із відбитою краєм! Де святкове? А поки їм ти мені шкарпетки залатай. Галка не хоче меблями зайнята, а мені палець болить, аж нестерпно! простягнув Мирон шкарпетки.
Олена Михайлівна, поважна, освічена, все залишила заради дому й чоловіка, розумна, подивилась на шкарпетки ледь з презирством. А рука вже сама потягнулась взяти конче треба залатати…
Але Мирон Кирилович раптом грюкнув по столу кулаком, став ще більшим, хмурим, сердитим.
Та ви що, Олено Михайлівно?! Ви себе зовсім не цінуєте? Ви тут господиня, а даєте мною командувати, як якоїсь дівчинкою! Сором! Я ж вас іншою памятаю… величною, гордою! А тепер тільки й умієте бігати з згортком за Вітенькою! Як мамка над дитям… передражнив Мирон.
Олена спочатку образилась, а потім усміхнулась. Добре ж грає Мирон! Та дійсно, саме так вона і говорила.
Клушка, так? Не відповідайте. Я клушка, визнала вона. Але мені ж подобається доглядати, оберігати. Просто здається, що
А я кажу: від твоєї турботи у Віті все чоловіче погасло. Ми, Олено, мисливці, нам пристрасть потрібна, а не тільки шкарпетки і шапочки! Переінакшила материнство на чоловіка, та й заспокоїлася, а він з іншими розквітає…
Олена не розуміла. Як же так? Віддала життя родині, себе втратила…
Вона пішла зі школи десять років тому зручніше зустрічати і проводжати Віктора, менше стресу, лише домашній затишок. Деякі учні ще займалися з нею поки Вітя не захворів: “шумлять, носять заразу!” Викинула. Пісні припинила співати, радіо не слухала, малювання кинула бо Вітя не переносить запах олії. Все на антресолі.
А далі? Ви, Олено, обабилися! заговорила до себе в дзеркалі кухонного буфета, гірко посміхнулась.
Манікюр? Коли? Треба котлети ліпити.
Плаття нове? Навіщо ніде не ходять.
Туфлі? «Навіщо тобі ті підбори?! Вени повилазять!» ухмильнувся якось Віктор. І ті туди ж на антресолі.
Подруги давно рідко телефонували. Син Миро приходив раз на місяць, їв, мляво щось відповідав, ішов із судками та згортками і більше не дзвонив.
І все. Це все. Це кінець…
Та чого ти впала духом, Олено?! Підведися! Воскресни, ще ж молода! Роза наша, лілія! Підведися інакше Вітя так і буде по автобусах з чужими їздити! стукав по столу Мирон Кирилович. І пироги у тебе диво! Ех, мої б осьмнадцять років… Я б до тебе сватався, Олено, та й годі!
І пішов. А Олена лишилась
…Віктор повернувся пізно, напідпитку, трохи помятий. Від нього тхнуло парфумами і вином.
Конференція затягнулась, з порогу простягнув Олені портфель, скривився від болю у спині. Чаю налий. І картоплі хочу. З горілкою. Олено, чого стоїш? Я ж кажу…
Олена Михайлівна портфель не взяла, наказала посунутись, бо їй треба поставити валізу.
Ти куди зібралась?! Що відбувається? пристав Віктор, побачивши вигляду Олену із зачіскою «черепашкою», у сережках, у святковому бежевому платті і босоніжках.
У відрядження їду. Справишся сам. Зі сльозою чи без сльози, але сам, знизала плечима Олена.
А картопля? А сорочку попрасувати? суворо запитав Віктор.
Олена ніби розгубилася, хотіла йти в спальню гладити, але махнула рукою.
Сам. Або хай вона приходить. Я не проти, Вікторе. Якщо вам так добре то й хай. Прощавай, Вітю. Моя пора!
І вилетіла з квартири, затрималась на сходах незручно було нести валізу, важко за ручку тримати. Але ось уже постукали підбори по сходах, майнула святкова сукня, загуркотіло таксі у дворі а потім все стихло.
Віктор кинувся до сходового майданчика, присів, хотів щось крикнути, але тільки охнув у спині ніби вогонь, все закрутилось, сльози полились.
Оле-о-о-ено тільки й прохрипів
Де ти, Олено?.. Зігріла б мене, помазала чимось, обійняла, приголубила…
…Ганю? Це ви? простогнав у слухавку Віктор. Так, це я… Знаю, що дзвонити не можна, але у мене спина, Ганю! Мені б намазати… В мене навіть їсти нема сил… Ми ж не чужі!.. Що?..
У трубці щось буркотіло про те, що лікарів викликають іншим номером, потім короткі гудки. Ганна не прийде, не намаже, не пригорне. Занадто вона горда. Вона не Олена. Зовсім не Олена. Жах…
Доліз до кухні, побачив холодні пироги, застогнав. Це вже не жах це катастрофа. І винен сам!
…Олена Михайлівна повернулася наступного дня із лікарем і оберемком троянд. Вона сама собі купила квіти і тепер ставила їх у красиву кришталеву вазу. Від неї пахло парфумами і трошки цигарками. Так, Олена курила. Іноді. Коли дуже переживала.
Зачекайте, лікарю, не коліть! зупинила вона його руку зі шприцом.
Чоловік застогнав, не отримуючи полегшення.
Що таке? запитав лікар.
Хвильку. Вітя, що ти їй наобіцяв? Такі, як вона, самі не зявляються ти занадто старий для неї, накрилось над спітнілим від болю обличчям чоловіка Олена.
Я не старий! Я ще зовсім…
Пенсія, підказав лікар. Що обіцяли? Говоріть, бо я їду, часу немає!
Посаду. І ступінь. Але вона нічого не отримає! Я помилився, Олено, пробач! Тільки ти мені потрібна! заторохтів Віктор. Прости! Вона нічого не отримає!
Вона отримає. Чоловік має тримати слово. Отримає й посаду, і ступінь, щоб не відчувати приниження. А ти, Вітя, підеш із свого управління. Куди знайдеш. І, май на увазі, з наступного тижня я виходжу на роботу. Праска на полиці, сорочки у пранні. Не подобається розлучайся. Все зрозумів?
Віктор важко дихав, витер піт рукавом халата, кивнув. Біль у спині нестерпна, Олена знущається, лікар на її боці, Мирон стоїть на порозі і сміється, зараз прийде Ганна, тоді ганьбі не буде кінця…
Зрозумів. Все зрозумів. Коліть вже, мучителі! А то зараз віддам богові душу!..
Олена Михайлівна задоволено кивнула. Лікар взявся до справи…
…Ганна була щаслива. Та що там літала, як метелик. Дисертація, зроблена на коліні, пройшла легко, кандидатський ступінь є, гарна посада при ній. Все дякуючи тому милому, наївному старому Вітеньці.
Тепер вона і не помічала Віктора, не відповідала на привітання. Навіщо? Його дружина ясно дала зрозуміти: ступінь можуть відібрати й вигнати з роботи враз! Тож знайде собі когось ще.
А Віктор звільнився. Всі дивувались та з такої прибуткової (!) посади! А він мовчав. Раз лише прохопився: “дав слово”. Кому й про що не пояснював.
На прощання влаштував бенкет, привів Олену у перлах, танцював з нею танго і дивився так, як на Ганну не дивився ніколи. Чому? Що в цій Олені Михайлівні такого?
Та просто в ній усе. Вона сам повітря, яким Вітя дихав усе життя. Поки ж воно було не помічав. А вже як залишився у вакуумі зрозумів, що втратив. І справа не у спині і не в теплому боці. Виявилося, Олена й досі та сама недочитана книга, терпка і солодка, як липнева полуниця, якою він підгодовував молоду дружину над морем. І кінця цієї книги немає. І нехай так і буде!
А Ганна до цього ще не доросла. Або не здатна. Або читача свого не зустріла. Життя покаже…
