Існує популярна українська приказка: «Дурість гірша за злодійство». Раніше вона здавалася мені перебільшенням, але життя переконливо довело, що саме криється за цими словами.
Приблизно пів року тому навпроти моєї квартири оселилася нова сусідка. Жінка років сорока, акуратна, завжди привітна, з посмішкою. Бачились переважно у підїзді, кивали одне одному стандартна сусідська чемність.
Уперше вона постукала у мої двері за два тижні після переїзду. Була майже девята вечора. Я відкрила, бачу стоїть Наталя, із вибачливим поглядом та порожньою мисочкою.
Вибачте, що турбую, почала вона, уявіть, захотіла посмажити млинці, а сіль закінчилася! Не поділитеся дрібкою? Я завтра обовязково поверну!
Як відмовити в такій дрібниці? Насипала їй мало не пів солонки, вона подякувала та пішла.
Та вже через декілька днів Наталя знову зявилася на порозі: тепер їй потрібен був цукор.
Захотілося чаю, всміхнулася вона, закутавшись у теплий халат. А надворі й дощ, і пізно вже Позичте склянку? Я потім пачку куплю, поверну!
Мені не шкода, але закралися підозри місяць живе, а базові продукти так і не купила? Сіль, цукор, олія, сірники це ж стандартний набір українця. Але вирішила не загострювати увагу.
Далі Наталі знадобилися яйця. Потім трохи соняшникової олії, далі цибулина, половина лимону, пакетик чаю, пігулка від головного болю й навіть рулон туалетного паперу.
Сценарій повторювався лякаюче регулярно: вечір, винуватий погляд, чергова історія, що «забула купити», і знову обіцянка «віддати завтра». Та нічого мені так і не поверталося. Пам’ять у сусідки була дивовижно вибірковою: прекрасно запамятовувала, що я майже завжди вдома, але відразу забувала про борги, щойно лишалася сама у квартирі.
Якось мені самій знадобилася морква для борщу. Знала, що Наталя вдома, подзвонила. Вона вислухала і зробила вигляд невинного:
О, в мене є, але я теж готуватиму, мені не вистачить. Не можу дати.
І зачинила двері.
Саме тоді мене й прорвало. Виходить, мої продукти спільні, а її морква стратегічний запас? Вирішила: досить. Жодних позичань більше.
Сіла, згадала й записала все, що Наталя брала в мене за останній час: цукор, яйця, кава, олія, цибуля, пігулка, лимон, пральний порошок. Вирахувала, десь на тисячу гривень.
Залишила обрахунок на столі в коридорі передчувала, що цей момент не забариться. І не помилилася.
У суботу, коли я планувала пекти пиріг, дзвінок у двері. В очко бачу: Наталя з мискою.
Зробила глибокий вдих, зобразила холодну усмішку й відкрила.
Привіт! весело випалила вона. Слухай, виручай! Оладки вирішила посмажити, кефір на дні, а борошна зовсім нема. Насип грам 300? Все віддам!
Борошно? перепитала я. Є, звичайно.
О, чудово! Ти ж знаєш, я віддячу!
Наталю, звичайно. Але давай підсумуємо нашу продуктову співпрацю.
Простягнула їй завчасно підготовлений список. Наталя заморгала, не розуміючи що відбувається. Зазвичай усе заносила на кухню без слів, а тепер розрахунок.
Дивись, пояснюю. Тут все, що ти брала за останні два місяці. Яйця пятнадцять штук. Так?
Ну я не рахувала пробурмотіла, усмішка зникла з лиця.
А я рахувала. Цукор чотири рази по склянці. Олія, кава, порошок, лимон, цибуля. Вірно?
Наталя мовчала, в її очах читалося здивування, що переходило в роздратування. Як я посміла? Ми ж «по-сусідськи»!
Я порахувала за середніми цінами, продовжила я. Ще й тобі зробила знижку. Разом: 950 гривень.
Я простягнула руку долонею вгору.
Розрахуємось одразу насиплю борошна. Навіть просію.
Ти серйозно? нарешті видихнула вона. Ти мені рахунок виставила? За сіль і сірники?! Це нормально?!
Цілком, кивнула я. Якщо взяла маєш віддати. Не повертаєш отже, купівля. Я лише прошу оплатити товар.
Яка ж ти дрібязкова! розвела руками. Я думала, ми по-людськи. А ти Крохоборка!
Дрібязковість це коли є гроші на суші, але випрошуєш туалетний папір у сусідів, спокійно відповіла я.
Наталя почервоніла.
Та подавись своїм борошном! кинула вона й грюкнула дверима. Я залишилась з папірцем у руках не з образою, а з полегшенням.
Відтоді минуло два тижні. Наталя зі мною не вітається, у ліфті відвертається, вдає, що говорить телефоном. Чула, як скаржилася консьєржці, що у будинку живуть «жадібні й дивні люди».
А ви як би вчинили на моєму місці? Я зрозуміла: бути добрим добре, але дозволяти сісти собі на шию ні. Взаємна повага й чесність важливіші за безвідмовність. Тільки так формується справжня, гідна спільнота.
