Не віддам я це житло.
Навіщо ти приїхала?
Валентина стояла в дверях, не відступаючи. Одна рука тримала за дверний косяк так, ніби це хвіртка не до квартири на Оболоні, а до якогось іншого простору. Ніби вона замикає від проникаючого повітря життя цієї оселі.
Доброго вечора, Валентино Семенівно.
Спитала, навіщо.
Марина не відповіла зразу. Вона глянула спершу на поріг, на затертий синій килимок, що колись придбала на вокзалі на Дарниці, коли ще вірила у прості речі. Килимок досі тут потертий, але не викинутий.
Можна увійти?
Пауза розтягнулася, тягнучи за собою щось мокре й осіннє, як дим. Валентина не ворухнулася. Все ж відійшла мовчки, ніби до кухні її повів власний чайник. Запрошення чи змирення це було неважливо.
Марина увійшла, обережно зачинила двері. У коридорі пахло знайомим, але інакше, ніж колись. Раніше тут завжди висів запах диму від Гениної куртки, що лишалась на гачку зліва. Тепер там лишився тільки фланелевий халат і вязана сіра шапка.
На кухні Валентина вже шаруділа чашками руки мусили щось робити. Не тому, що збиралась пригостити Мариною, а тому, що не могла нічого не робити.
Бачила світло у вікні, сказала Марина. Проходила повз.
О десятій годині вечора?
Автобус затримався. Мерзла на зупинці.
Валентина поставила чайник, обернулася. Подивилася на Марину так, ніби дивиться на людину, якій вірили, але щось у серці відбило лунку іншого світу.
Роздягайся, як зайшла вже.
Марина повісила пальто на лівий гачок під шапку, потім перевісила на правий як у сні, де рухи важать більше за сенс.
Вони сіли за стіл одна навпроти одної. Валентина розлила чай, не питаючи чи хоче Марина. Насипала цукор, не піднімаючи очей. Все це було автоматично, рух тіла, ніби розмовляють руки, а не душі.
Як ти? спитала Марина.
Та як завжди, обгорнула чашку обома руками, в яких перемішалися роки і сліди від часу. Обіймала це горнятко так міцно, що “як завжди” перетворювалось на щось крихке.
Хотіла поговорити.
Про що?
Про різне…
Про папери?
Марина помовчала.
Не тільки.
Валентина зробила ковток, легенько гуркнула чашкою по столу. У цьому могла бути байдужість, а міг критися цілий сон дощів.
Про папери з нотаріусом говори. Я вже сказала все.
Знаю.
Навіщо повторювати?
Вона не відповідала на це як на запитання. Узяла чашку надто гаряча.
За вікном шумів дощ такий київський осінній, що не падає, а тримається в повітрі пилом над житловим масивом. Світло ліхтаря хиталося, відкидаючи тіні по підвіконню, як гойдання маятника.
Вона знала цю кухню в усіх деталях: у лівій шухляді мотузки і старі батарейки. Гена любив їх складати тут бо ще згодяться. Під раковиною відро, яке ставлять, коли капає труба (а вона капає кожну осінь під перший дощ). І щілина за холодильником, куди колись закотилася монета стільки зусиль з лінійкою було, і Марина, і Гена сміялися разом, і, головне, сміялась Алінка
Аліна. Три місяці минуло.
Я привезла повидло, кивнула Марина. З аличі. Лежить у пакеті біля дверей, не знаю, чи помітила.
Валентина кинула погляд на прихожу, потім знову в стіл.
Бачила.
Ти ж любиш з аличі.
Любила… Люблю.
І це люблю було огріхом часу. Мов дедалі складніше повертатися в теперішнє, коли думаєш і живеш минулим.
Марина думала, що розуміє.
Чула, ти хотіла до Тамари в Тернопіль їхати.
Хотіла. Але ще ні.
Чого ж так?
Роботи всякі, махнула рукою Валентина, як відчайдушно хоробра людина.
Жодних справ не було обидві це знали. Була квартира, що лякала порожнечею. Був страх виїхати і не знайти нічого по поверненні. І, може, страх жалю від Тамари, страх, якого неможливо винести.
Валентино Семенівно, Марина сказала тихіше, серйозніше. Я не через папери приїхала. Справді.
Справді, повторила Валентина, неясно, чи вірить чи просто повторює.
Я знаю, що ти на мене сердишся.
Я не сердита.
Гаразд.
Я не розумію, і тут у її голосі щось прорвалося, справжнє, живе: Як ти можеш Півроку пройшло. Ти вже далі, а я тут.
Марина не стала переконувати. Просто сиділа.
Я бачила тебе, продовжила Валентина. Лідка-сусідка розповідала. Було в кафе з кимось, у серпні, на Великій Житомирській.
Це колега. Разом працювали над проектом.
Колега
Так.
Валентина підійшла до вікна, видихаючи простір під ліхтарем.
Аліна тебе любила. Дуже. Можливо, більше, ніж ти знала.
Я знала…
Не певна.
Марині здалося, що всередині неї теж загойдалась тінь як від ліхтаря. Вона проковтнула всередині слова бо знала, що може наговорити зайвого.
Я не кажу, що ти погана. Ти молода сорок два, уся дорога попереду. А мені шістдесят вісім, і була дочка. Одна.
Я знаю.
Її нема. А ти приходиш із повидлом.
Гостро й чесно. І ця точність раптом видалася Марині дуже цінною.
Я не знаю як інакше, сказала Марина. По-іншому не вмію. Треба якось приходити, казати щось Я з повидлом, бо без нічого було б зовсім погано.
Валентина подивилась на неї з уважністю. Вивчаюче.
Ти плакала перед тим, як зайти?
Трохи.
На сходах?
На сходах.
У Валентини обличчя змінилося ледь помітно. Вона сіла.
Дурні ми обидві
Вперше за вечір це звучало щиро, без підтексту.
Вони замовкли. Дощ на вулиці став густішим справжнім.
Розкажи мені про заповіт. Що саме тебе зачепило. Не через адвоката від себе скажи.
Валентина подивилась, ніби не чекала цього. Наче в сні, де слова вимовляє хтось за тебе.
Квартира. Її ми з батьком, Миколою, купували для Аліни. Все життя відкладали вісім років. Вона там жила, і ти там жила. Це не погано. Але квартира ж її. А тепер папери
По паперах вона переходить до мене, Марина згадала, як листки шелестіли в нотаріуса.
Ви не були розписані.
Але ми шість років разом.
Знаю. Валентина сплела руки на столі. Я думаю Вона хотіла б, щоб я мала до того стосунок. Не бути осторонь.
Вона залишила цей заповіт сама.
Я знаю. І знов пауза.
Чому ти її залишаєш? Ти ж Лідчиній доньці казала, що, може, переїдеш Навіщо триматись?
Марина мовчки дивилась на Валентину.
Казала, коли було дуже тяжко. Не знаю, що буде далі.
Як продаси промовила Валентина.
Я не збираюсь продавати.
Якщо раптом ти ж мені скажеш першій? Не чужим?
І тут Марина розуміла, що суть була не в метрах. Не в гривнях. В тому, щоб не перестати бути “своєю”, щоб нитка від Аліни не розірвалася остаточно.
Тобі першій скажу. Обіцяю.
Валентина кивнула коротко й налляла ще чаю.
Їла щось сьогодні?
Зранку.
Я суп варила. З вермішеллю. Будеш?
Буду.
Поки Валентина гріла суп, Марина дивилася на її спину. Думала якби не втрати, чи були б вони ближчими? Може, їздили б разом на дачу, святкували б свята. А може й ні: занадто різні, щоб бути справді рідними, але і не чужі повністю.
Суп був простий і теплий. Це не для гостей, а для своїх для себе.
Смачно, сказала Марина.
Не перехвалюй.
Справді.
Валентина мовчки їла, а тоді, низько дивлячись у тарілку, промовила:
Вона тебе шукала в лікарні. Знаєш?
Марина зупинила ложку в повітрі.
Що?
Ти поїхала у квітні. Казала, на конференцію. А вона потрапила в лікарню, я приходила, а вона питала, коли ти повернешся. Сьогодні мала, казала, бути. Завтра. Післязавтра
Я приїхала одразу, як дізналася.
Я знаю. Не на дорікання. Просто щоб ти знала. Щоб ще хтось знав, крім мене.
Чесно й боляче. Марина відчула сухість у горлі, хоча щойно їла суп. Взяла чашку чай давно вистиг.
Вона ніколи не показувала, що боїться, сказала Марина. Я вважала, що їй легше, коли я не метушусь.
Вона не любила жалю, погодилась Валентина. Може, ти й права була. А може, і ні. Хто ж знає.
“Хто ж знає” повисло у повітрі, дряпаючи порожнечу.
Вони разом помили посуд. Валентина мила, Марина витирала, і ця дія зробилася раптом справжньою.
Вони повернулися до столу. Валентина принесла печиво звичайне, крихке, з магазину “Каравай” біля будинку.
Лідка радить мені піти в гурток для пенсіонерів, сказала Валентина. Акварелі малювати по четвергах у Будинку культури.
А ти хочеш?
Не знаю. Смішно якось. У моєму віці?
Саме час, посміхнулась Марина.
Валентина глянула з іронією.
Ти звучиш, як соцпрацівник.
А ти ніби тобі сто років.
Шістдесят вісім.
Це не сто.
Валентина відкусила печиво.
Я все життя була зайнята: чоловік, дочка, робота Думала, будуть онуки, не склалося. Не вмію просто жити. А малювати акварель це просто так.
Може, й треба навчитися.
Тобі легко казати.
Мені теж важко.
Ти що, теж в гурток підеш?
Ні. Але мені треба кудись себе діти. Приходжу додому, і порожньо. Думала: ось увійде, скаже щось своє, дурненьке, і все стане на місце.
Пауза.
Уміла казати дурнички
Уміла.
Прийде й видає: Мамо, я раніше думала, що ховрах це маленький собака. Що за слово ховрах? Де таке чула?
Вона мені розповідала, що слон по-монгольськи заан, як зазнався.
Валентина насторожено всміхнулася, ніби сміх виринає з іншого сну.
Звідки вона все це брала
Багато читала.
З пяти років із книжкою. Я ледве за стіл тягти могла.
Вона мені фото показувала: на дачі, років вісім, сидить із книжкою на ґанку, всі довкола граються.
Було так. У Миколи був город. Він, як заведений, з ранку до ночі копав. А Алінка книжки. Я казала: що за дитина! Потім змирилась.
Що ж читала тоді?
Про моря і капітанів. Моря вживу не бачила до шістнадцяти. Приїхали в Одесу стоїть і дивиться. Микола: “Ну як тобі?” А вона: “Менше, ніж у книжці”.
Марина посміхнулася. Справжня історія чи сонна легенда це вже не мало різниці.
Вона мені розповідала про Миколу, сказала Марина. Сумувала за ним.
Микола, Микола Петрович Дяченко, помер шість років тому, не дочекавшись Марининого знайомства.
Так, сумувала.
А ти?
Кожного дня. Спокійна відповідь, без болю, як константа. Звикла, але сумую. Не суперечить одне одному.
Ні, погодилась Марина.
Потім Марина попросила:
Розкажи мені про неї. Про Аліну маленьку. Я майже нічого не знаю.
Валентина подивилася, ніби вагаючись.
Навіщо?
Хочу знати. Поки є кому розповідати.
Жорстко, але правда.
Валентина стояла мовчки, потім вийшла до кімнати. Марина чула, як грюкає шафа на верхній полиці, щось із коробки. Валентина повернулася з картонною коробкою.
Оце її, сказала. Я перебирала у вересні. Частину віддала, частину залишила.
Кришка відчинилася: зошити, іграшки, дитячі малюнки, синя кулькова ручка. Марина обережно взяла зошит. Кривий дитячий почерк: Аліна Дяченко, 2 клас.
Ой, прошепотіла Марина.
Ой, повторила Валентина. Я так щоразу.
Вони разом горнули ці малюнки, і Валентина розповідала, як навчалася стояти на голові у шість років, про кота, якого принесла і якого потім любили всі. Як вирішила стати програмісткою, “бо можна в тапках”.
В тапках і працювала, всміхнулася Марина.
Дотримала слова.
Опівночі Марина зрозуміла, що останній автобус скоро.
Мені треба йти.
Залишайся. Там диван, зараз постелю.
Незручно.
Для кого незручно?
Гаразд, погодилася Марина. Дякую.
Поки Валентина стелила, Марина мила чашки. Дивилася у вікно відображення кухні, жовте світло лампи, її силует. Думала, що ще три місяці тому не уявила б таку мить: суп, зошити, “залишайся”.
Думала: у стосунках з рідними після втрати є щось, що не латається словами. Що потребує просто прийти з повидлом чи без, і бути поряд, поки воно саме якось не складе новий пазл.
Чи складе невідомо.
Кімната та сама: диван з одного краю просілий, ковдра в клітинку, яку Валентина вважала коричневою, а насправді вона була русявого тону. На полиці книжки Миколи: Тихий Дон, Золотий теля, стара історія. Одна тонка, чужа: Листи нізвідки, автор невідомий. Усередині напис: Мамі на день народження. Читай повільно. Люблю. Почерк Алінки Марина впізнала б його всюди.
Вона закрила книжку. Повернула на полицю. Довго дивилась у півтемряві.
За стіною тикала підлога, відкривався кран коротка, звичайна побутова тиша. Життя, яке йде всупереч усьому.
Вранці Валентина варила вівсянку. Марина вийшла на кухню, Валентина мовила: Сідай, поклала тарілку, стакан апельсинового соку. Осінь надворі, мокрий асфальт і голі гілки.
Котра у тебе робота? питає Валентина.
Десята. Встигну.
Тут недалеко. На метро?
Так.
Третя станція, я памятаю.
Памятаєш, і щирий подив.
Аліна казала.
Каша солена, з маслом. Таку їла тільки в дитинстві мамина звичка, а нині повернулась, мов осінній вітер.
Дивись, Валентина подала конверт. Я знайшла це, коли перебирала. З армії. Вона служити не була, але на зборах у вузі звідти написала. Покажу, не назавжди. Щоб знала, що могла так писати.
Лист складений учетверо, три сторінки. У ньому йшлося про київський туман за вікном модульної казарми, старий тополь, який стоїть у цьому тумані, про мамині пиріжки і тишу вдома.
Інша Аліна молодша, мякша. Ще не затверділа у ролях.
Можна я перепишу або сфотографую? Лише для себе.
Візьми його собі. Мені вже не потрібно.
Це ж твоє.
Візьми, вперше за вечір і ранок звернулась на імя. Марина, візьми.
Вони знову разом мили посуд, тільки тепер це було щось інше спільність звуку і світла.
Їдь до Тамари, сказала Марина. Квартира дочекається.
Телефонувала на минулому тижні, каже, ображаю…
Їдь.
Побачимо.
Валентино Семенівно
Побачимо.
Марина повісила рушник.
Я можу приїжджати… Іноді.
Валентина довго тримала рушник, дивилась у мийку.
Приїжджай, мовила. Я суп зварю.
З вермішеллю?
А хочеш з гречкою?
З вермішеллю добре.
Домовились.
Марина вдяглась, Валентина проводила до дверей. Марина взяла сумку, обернулася.
Дякую за ніч.
Іди, а то спізнишся.
Марина взялася за ручку.
Та книжка на полиці читала?
Починала, пауза. Повільно читаю.
Вона просила читати повільно.
Знаю. Значить, знала мене.
До побачення.
До побачення.
Двері зачинилися. Марина застигла на сходах і слухала за дверима клацнув замок. Не зразу з паузою.
На сходах пахло сирістю і фарбою. Лампочка миготіла, але не гасла. Марина спускалася, тримаючись за поручень.
У місті був той самий сірий жовтень. Люди йшли на роботу, голуби справно крокували тротуаром. Все звичне, але після цієї ночі щось стало інше.
Марина йшла до метро й думала: примирення не подія, а дія. Це не рішення, а процес. Щось на кшталт супу, дитячих зошитів, ночі на чужому дивані, рушника в руках. Лист у сумці.
Вона не знала, якими вони будуть із Валентиною. Не родички, не чужі, не друзі просто дві жінки, яких поєднує память та ця ніч.
Конверт із листом лежав у сумці. Вона не стане його читати до вечора.
Марина зійшла у метро. Вагон поїхав, двері відчинились і зачинились.
За кілька станцій до своєї вона написала Валентині: Добралася нормально. Дякую за кашу.
Відповідь прийшла через двадцять хвилин, коли Марина вже роздягалась у своїй роздягалці на роботі.
Будь ласка. Повидло поклала у шафу.
Марина закрила телефон. Зняла пальто.
В коридорі хтось раптово голосно сміявся з нічого. За вікном офісу небо було майже білим, ледь сірим. Може, до вечора розпогодиться. А може й ні. Жовтень місяць невгадний.
Вона пішла на нараду.
У пятницю ввечері, за три дні, Валентина зателефонувала. Марина саме розігрівала вечерю і не одразу взяла слухавку.
Я їду до Тамари, замість вітання.
Добре, Марина.
На десять днів.
Добре.
Пауза.
Не проти, що подзвонила?
Ні. Я рада.
Тоді гаразд.
Передавай привіт Тамарі.
Передам. Пауза. Марина
Так?
Там, на полиці в тій кімнаті Візьми ту книжку. Як приїдеш. Алінина вона була, їй і нехай.
Марина стояла біля плити з ложкою. Вечеря закипала.
Добре, сказала. Візьму.
Ну ось. Я піду збиратись.
Щасливої дороги.
Дякую.
Вони помовчали. Тихо, спокійно.
Бувай, сказала Валентина.
Бувай.
Марина зменшила газ. Поставила ложку на підставку. Подивилася у вікно, де вже спалахували ліхтарі.
Десь у Тернополі чекала Тамара, десь на полиці стояла книжка з написом читай повільно, люблю. Десь у шафці в чужій кухні банка повидла з аличі.
Це й було все, що залишилось. Не метри і не папери, а це: варення в чужій шафці, лист у конверті, фраза, що звучить невчасно й тому влучає найглибше.
Марина помішала суп.
