Олексій Бедренко виріс без батька. Точніше, батько в нього був, але коли Олексію виповнилося чотири роки, він трагічно загинув. Бедренко Михайло Васильович, рятувальник Державної служби України з надзвичайних ситуацій, загинув під час розбору завалів після землетрусу десь далеко в Середній Азії. Разом з ним загинув і друг вірна німецька вівчарка Бойко, якого Михайло сам виростив з маленького цуценяти.
Мати Олексія, Катерина, залишившись вдовою, так більше і не вийшла заміж, виховуючи сина самотужки. У 14 років хлопець записався в дитячу кінологічну секцію при Львівському клубі собаківників. Катерина схвалила вибір сина, хоча в глибині душі побоювалася, що він повторить долю батька і присвятить себе небезпечній службі. У 16 років Олексій приніс додому цуценя німецької вівчарки і довго не міг придумати йому імя.
Якось, повертаючись зі школи, він почув, як мама, звертаючись до цуценяти, каже:
Ой, лихо ж ти моє, знов щось накоїв, бешкетнику.
Олексій усміхнувся. В дитинстві, коли він повертався з вулиці забруднений чи десь залізав туди, куди не слід, мама казала ті ж самі слова. Він зайшов до кімнати і, сміючись, промовив:
Ось і придумали імя. Буде Лихо.
За два роки Лихо виріс у міцного, гарного і добре тренованого службового пса. Олексій пишався і своїми досягненнями, і розумом собаки.
Підійшов час йти до війська, і Олексій у військкоматі написав прохання проходити службу зі своїм псом. Від мами він це приховав і потайки готував Лихо до цієї справи, сподіваючись скласти іспит уже на службі. Їх направили до навчального центру, де три місяці Олексій і Лихо доводили, що можуть служити разом.
Після навчання їх скерували до прикордонної застави на кордон із Таджикистаном. Тут до них одразу причепилося жартівливе прізвисько: «Лихо і Біда». Так і казали, коли хлопець із псом вирушали у патруль: «Лихо і Біда пішли на завдання!»
Служба йшла своїм ходом, аж поки під час нічного патрулювання не сталася біда зіткнення з порушниками закінчилося перестрілкою. Один боєць був поранений, інший загинув, а Олексій зник безвісти. Лихо теж отримав поранення. Сигнал тривоги підняв усю заставу, все навколишнє розшукали, але хлопця не знайшли. Місяць військове командування обох країн шукали зниклого воїна, та марно.
З сумною звісткою до Катерини додому прийшов офіцер і привів із собою Лихо. Собака вже трохи одужав після поранення, але помітно накульгував на передню лапу.
Катерина мовчки слухала розповідь офіцера, гладячи Лихо по голові, а пес тулився до її ніг, поклавши голову на коліна. Офіцер щось казав про надію і продовження пошуків, але Катерина, дивлячись у собачі очі, ледве чутно мовила:
Ой, лихо ж ви моє…
І з того часу в центральному парку міста Львова кожного ранку та вечора зявлялася незвична пара: жінка середніх років і кульгава німецька вівчарка повільно прогулювалися алеями. У них було стільки спокою, гідності й сумної величі, що багато хто обертався їм услід. Здавалося, між ними звязок не просто «хазяйка і пес», а щось більше.
Катерина розмовляла з Лихо тихенько, майже шепотом, давала команди мяко, часто щось розповідала, а пес слухав її уважно і ніколи не гавкав.
Лихо, сьогодні спечемо пиріжків із грибами й капустою. Тісто підходить. Завтра вихідний, то сходимо на Південний Буг, поплаваєш трохи.
Минув рік. До Катерини знову прийшли з військкомату привезли трохи продуктів, корм для собаки, попередили: якщо рік не буде вісти про сина, можна буде визнавати Олексія померлим.
Вона спокійно вислухала офіцера, подякувала і, ледь усміхнувшись, зачинила двері.
Ти не слухай його, Лихо. Олексій живий, я це серцем чую.
І от якось у двері подзвонив молодий чоловік. Катерина насторожено відчинила, а Лихо не загарчав раптом замахав хвостом.
Добридень, Катерина Василівна. Мене звати Микита Павленко, я служив разом із вашим Бідою, тобто, Олексієм…
Привіт, Лихо, впізнав, бешкетник, усміхнувся хлопець.
Вони проговорили до пізнього вечора. Микита згадував службу, вона поїла його чаєм із медом та маківниками, показувала Олексієві дитячі фотографії, сміялись певним бувальщинам.
Несподівано Микита посерйознішав:
Катерино Василівно, не сприймайте мене диваком, обережно почав він.
Жінка насторожилася:
Що таке, хлопче?
Олексій передавав вам, що він обовязково повернеться додому.
У Катерини навернулися сльози, вона прикрила рот рукою, а Лихо підхопився і підбіг до Микити, торкнувшись носом його коліна.
Не хвилюйтеся. Я не бачив Олексія, не знаю, де він, але два тижні тому він наснився мені й попросив передати ці слова.
Вона ридала, не соромлячись сліз, а Лихо лизав їй руку. Микита мовчав, не втручаючись у їхнє тихе щастя. Він сам чудово розумів сни не завжди віщі, але не виконати прохання друга не міг.
Минув ще один довгий рік. І знову львівський парк зустрічав ту ж саму пару жінку і собаку, які вже стали для багатьох символом вірності. Восени, під промінням сонця, після дощу, під золотими каштанами вони все гуляли і розмовляли, не помічаючи навколишнього світу.
Одного разу, коли вони дійшли до кінця алеї і розвернулися, з другого боку привиділася висока чоловіча постать. У сонячному сяйві він йшов, трохи накульгуючи, і його кроки сповільнювались.
Лихо зупинився, насторожився, тихенько заскиглив і кинувся вперед. Катерина спустила петлю повідка і пес, забувши про кульгавість, помчав до того, кого так довго чекав.
Вона стояла, опустивши безсилі руки, і плакала. А там, обійнявшись, стояли її Лихо і Олексій.
