Чоловік, мов той дивний привид з осінніх туманів, ось уже десять років поспіль марив «копанням картоплі» для мами, а насправді щосуботи зникав у сирій ранковій млі. Його звали Андрій Коваленко, вітівкатий чоловік у сірій куртці, що світався більше з власною машиною, ніж зі мною.
Соломіє, я поїхав. Не сумуй тут без мене, промимрив, не обертаючися, виставляючи порожні полотняні мішки, схожі на бабусині подушки, у багажник, а зверху притулив стару сапу.
Мене звали Соломія. Я стояла біля потрісканого вікна, міцно стискаючи горнятко липового чаю, ніби воно могло втримати мене від провалля.
Та їдь, Андрію, мій голос лунав рівно й глухо, як порожній глечик. Матусі привіт, нехай доглядає своє здоровя.
Гримнула кришка машини, і Андрій зник так несподівано, ніби його втягнула чорна діра, що засіла за рогом нашої невеличкої новобудови на київській околиці. Пять років підряд він втікав щотижня «на гори картоплі» у давно забуте село під назвою Глоди, десь поміж Черніговом і Поліссям.
Я лишила кухоль, коли на старенькому мобільному завищав рингтон «Щедрик». На дисплеї висвітилася Віра подруга ще зі шкільних часів, що вже цілу вічність працювала у міграційній службі.
Соломко, ти ще казала, щоб я подивилася по свекрусі для цієї пільги на газ, пам’ятаєш? Я перевірила тричі: запис релігійно чіткий, тут нічого не сплутаєш.
Що там, земля під боргом? жартувала я, гортаючи рахунки за світло, не здогадуючись, що мій світ ось-ось перекулиться.
Соломіє Твоя свекруха Катерина Артемівна Коваль, уже пять років, як спочиває на сільському цвинтарі. Свідоцтво травень 2019.
Вухо прилипло до слухавки, підлога під ногами схитнулась, кімната попливла, як весняна вода на Десні. Я вхопилась за край стільця.
Як… померла? Андрій тільки-но везе їй ліки й ковбасу.
Не знаю, кому і що він там возить, Віра рубала слова твердо, як сокирою по крижаній кризі. За адресою в Глодах прописана якась Іванна Грицишин, 25 років, троє дітей.
«Молода, двадцять п’ять, і вже трійко малечі?» Пронизливі підозри мов холодні шпильки промайнули свідомістю. То він пять років приховує смерть матері, а сам таємно утримує іншу родину?..
Ключі від мого «Ланоса» залишалися під старою лампою в коридорі. Я не відчувала злості лише гострий холод, наче вода з криниці лилася просто у душу.
Дорога до Глодів розтягнулася на дві години. Я ні вухом не повела на радіо в голові мерехтіла одна й та сама сцена: ошатна хатина, гойдалка у садку й нога в ногу бігає висока дівчина, подаючи Андрієві узвар або холодний квас.
Я очікувала застати зраду, солодку парочку під яблунею; проте опинилася у нетверезому, сюрреалістичному сні.
Паркан новий, блакитний, високий, як стіна навколо монастиря. Але поза парканом ані пташини, ані жодного шелесту. Лише хаотичний, невгамовний вереск і крик, який розносився на кілометр. Це не був мелодійний спів це було ревіння трьох дрібних апокаліптичних вершників.
Я обійшла сад зі старою грушею та кропивою, яка лоскотала коліна. Городів і близько не було де подіти тринадцять рядів картоплі? Лише витолочений до чорної землі газон, купи розкиданих пластмасових деталей, зламана візочка з каченям та потерта іграшкова машина.
Я підкралася до мерехтливого віконця веранди, з якого вибивалося незгасиме бліде світло електрики. В середині стояла дівчина виснажена, з сірими колами під очима, заплутаним волоссям у кособокій косі, в халаті, більше схожому на плашку від дощу.
Довкола неї трійко діточок повзали, як маленькі карасі у баняку води, гаркаючи щосили. Галас зціплював зуби.
Дівчина кричала у телефон, намагаючись перекричати своїх малюків:
Тату! Де ти? Ти обіцяв! Всі троє якось умудрилися намочити все одночасно вже не можу! Вези суміш, вологи нема, серветок ні! Швидше тату, рятуй!
Я завмерла. Тату?
Тут мозаїка у моїй голові перевернулася в щось нове та карколомне: не коханка й не романтичний гульвіса, а тінь із минулого, помічник, що приховує свої гріхи.
В цей момент знайомий позашляховик Андрія, наш улюблений «Тойота», підкотив до хвіртки. Я втислася в кущ шипшини. Рука сама намацала держак старої лопати мов у сні, пальці спітніли від металу.
Андрій видавався наразі більше спинистим гуцулом із музею: в обох руках тягнув величезні торби з підгузками, на плечі бовталася сумка з банками дитячого харчування. Прямо як батяр, що тягне здобич із базару.
Іванко, я приїхав! вигукнув він натужно просто у пустоту, мало не перечепившись через ту саму іграшкову машину.
Я вийшла зі свого укриття, лопата напоготові.
Привіт, городнику, промовила я хрипко, з відлунням власного гніву.
Андрій мало не впав. Торба з підгузками впала в брудну калюжу. Його очі стали, мов дві макітри в темряві.
Соломіє?
Я. Дивлюся, цей рік приніс небувалий врожай одразу потрійну! І мама у тебе ніби помолодшала… я кивнула на вікно, де носилася трійця в крикливому галасі.
Це не так, як ти думаєш! белькотав Андрій, затуляючись від мене, немов од медвежого лайна. Прибери лопату!
Я зробила крок галас одразу згус, Поліна вибігла надвір, притискаючи дитину й брудну пелюшку.
Тату! Це вона? Та дружина-вуківниця? Яку ти боїшся й що казав слова толком сказати не дає?
Вовчиця? я розсміялася, але не по-людськи, а тихо, моторошно, як сич у нічному гаю.
Андрій притиснувся до паркану.
Усі ці пять років ти водив мене за ніс? мій голос ковзав по землі, вістрям холоду розбиваючи навіть найгучніший дитячий крик. То для чого була ця казка?
Це моя донька, прошепотів він. До тебе, до нашого шлюбу. Я й сам нічого не знав мати розповіла на смертному ложі й дала адресу…
Він важко дихав, немов і досі тягне торби сирої картоплі з поля.
Коли мами не стало, я віднайшов Іванну вона була зовсім сама, її мати померла, в сільській халупі. Я почав допомагати поставив паркан, лагодив хатину, поки вона вчилась на швачку в Чернігові.
Іванна почала плакати голосно, гірко, аж чорнило розмазалося по щоках.
А рік тому її кавалер втік, щойно побачив малих Потрійна біда! Якби не Андрій усі ми померли б Він не відпочиває тут; він пере, миє, змінює, колише до ранку Спить по три години!
Я дивилася на чоловіка, його сиве лице, зморшки, тремтячі руки…
Отже, я повільно поставила лопату, не любощі й інтрижки тут, а різка та тільки по підгузках? По три одразу?
Так! сипів він майже із розпачем. Це каторга, Соломіє, я чекаю на понеділок, як на неділю, щоб у кріслі просто посидіти
Він замовк.
Я поглянула на знесилену Іванну й дітей, у яких слини стікали майже як у щенятка. Зрада розтанула, залишивши після себе дивне співчуття.
То я, значить, сувора? «Вовчиця», якій не можна правду сказати?
Я швидко підійшла до Іванни, забрала ревуще немовля. Притисла малого до плеча, погладила по спинці він притих.
Вітаю, дідусю Андрію. Все, ти влип! Не ухилишся.
Що…? Розлучення?
Де там! я пирхнула. На розлучення ти не заслуговуєш; забагато честі. Я тимчасовий виконуючий обовязки бабусі, і беру кермо у свої руки.
Я подивилась у очі молодій жінці.
Іди, Іванко, у душ та в ліжко! Чотири години спиш, як ведмідь! А ти, Андрію на кухню. Грей суміш, щоб була рівно тридцять сім, і не градусом менше
А ти? пробелькотів він.
А я дзвоню Денисові, сину. Він хотів грошей на нову «плойку». Тепер приїде тож буде тут «копати картоплю» зі своїм татом, головним агрономом області.
Андрій поблід, як полотно, уявивши цю химеру.
Соломіє, може… обійдеться без Дениса?
Ні, Коваленку. І ще, слухай уважно: зарплатна картка у мене. Діткам потрібні нові ліжка й коляска, а не мотлох із базару. А мені новий пуховик і тиждень у Миргороді без «копання» й плачу.
Я захитала малюка на руках.
Копайте собі на здоровя, поки я відпочиваю. А як не вирішите питання розповім у лазні твій секрет. Побачимо, чи хтось ще захоче в гості на борщ.
Андрій слухняно підхопив важкі сумки і зник у хаті, гнаний не страхом помсти, а вагою свого нового подвійного буття.
Я вдихнула осіннє повітря, в якому змішувався аромат соснової хвої, дитячої присипки та парного молока. Тепер ледь божевільний хаос став підконтрольним, і пульт був у моїх руках.
Минув місяць. Я сиділа вдома на веранді, загорнувшись у нову норкову шубу, попри золоту, погожу осінь. Телефон підморгнув: надійшла смска з банку про прихід коштів із чоловікової картки. Відразу одержала фото: Андрій і Денис, змазані болотом і щасливі, вгружають тримісну коляску по прогнилій стежці.
Я усміхнулась і ковтнула гарячої кави. У кожного свій хрест у житті і, здається, Андрій тепер обійняв свій із повагою.
Напишіть щось про цю історію буду знати, що мій дивний сон був не марним.
