ДОМАШНЯ ГОСПОДИНЯ
Зимовий вечір у Києві прийшов тихо, мяко укутуючи спальне місто сизою напівтемрявою. Я крокую по сніговому тротуару до своєї девятиповерхівки, милуюся, як останнє призахідне світло мерехтить на кришталево-білих сніжинках. День видався ясний і сонячний, морозець такий, що свіжо щикоче щоки, але хіба ж це холод для справжньої українки?
Я, Світлана Петрівна, не молодиця вже шістдесят промайнуло непомітно, та життя мені ще до вподоби. Кремезна, з гордо піднятою головою, йду у своїх найкращих чоботях і в розкішній норковій шубі, яку подарував син із родиною на Новий рік. Захопитися тим подарунком не можу досі часом навіть спеціально сповільнюю крок, щоб зайвий раз відчути себе справжньою пані. Хоч молодість промайнула, та я так і не навчилася жалітися на долю.
Десять років тому поховала чоловіка довго сумувала, згадувала наші щасливі роки. Разом виростили чудового сина. Він давно мешкає у Львові, там і вивчився, і осів. Одружився, зробив мене двічі бабусею. Побачити онуків виходить рідко постійно на роботі, але мені і цього вистачає. Головне, що можна поговорити через відеозв’язок: техніка і для пенсіонерки корисна справа.
Життя моє склалося непогано маю дві квартири, пенсія скромна, але на харчі вистачає. Син часом перекидає кілька сотень гривень, хоча я цьому не радію: мовляв, хай краще сам витрачає. Одну квартиру віддала під оренду молода сімя з дитиною вже пять років мешкає, непогані квартиранти. Коли приймала дітвори ще не було, а нині хлопчику скоро два.
У своїй сумочці я прихопила солодощі шоколадку для маленького Назарчика. До хороших орендарів також не просто дійти, скільки я вже бачила всяких! То комунальні борги залишать, то ремонт поламають. Після таких пригод щомісяця особисто збираю квартплату та дивлюсь, чи все гаразд.
З переважно Лізою веду справи. Їй двадцять чотири, хоч з-під довгих вій виглядає на ледь повнолітню, худенька, світлошкіра, очі блакитні і не скажеш, що вже мама маленького хлопчика. Якщо і виникали коли з муЖем питання, то не більше ніж сусідське “здрастуйте”. В нього робота така: сьогодні є, завтра немає. Але господар у хаті лад тримає і клопотів не створює.
На ходу думаю, що після збору квартплати зайду до найближчої “Сільпо” купити трохи червоної рибки люблю себе побалувати. Чого відкладати смаколики на потім, якщо сьогодні ще можна радіти життю?
Коли піднялася ліфтом на пятий поверх, натиснула дзвінок. Маю звісно й власні ключі, але до хорошої молоді з повагою потрібно ставитися завжди чекаю, поки відчинять.
В цей раз Ліза відчинила незвично обличчя запухле від сліз, очі червоні, руки трясуться. Я аж збентежилась:
Все добре в тебе, Лізо?
Вона кивнула невиразно, крокнула в передпокій, я слідом. Дивно: у квартирі легкий безлад, шкарпетки валяються, речі з шафи висипані, маленький Назар у самому центрі серед іграшок.
Після хвилини мовчання Ліза простягає мені рахунки за комуналку:
Ось усе сплачено, але цього місяця за квартиру я не зможу… Грошей нема. Дозвольте залишитись у боргу. Ми з Назарчиком завтра переїдемо.
Знову сіла і зіперлася руками на коліна. Я зрозуміла: не пиятика таїть її страждання, а саме сльози мабуть, з ночі не припинялися.
Я витримати не можу:
Що сталось, Лізо? Де твій чоловік?
Дівчина розповідає, ледь зупиняючи тремтіння у голосі: вже давно зле почувається, пішла нарешті в поліклініку (бо малечу влаштували в ясла). Діагноз онкологія. Чоловік, як дізнався, зібрав речі й пішов: не хоче її бачити, бо боїться тяжкої хвороби. Каже, буде розлучатися. Ліза у декреті, допомогу мінімальну отримує, грошей немає, добилася, аби за комірне і комуналку хоч сплатила, а далі темрява. Повернеться до бабусі в село, іншого виходу не бачить.
Мої думки зупинились. Я спершу, як і годиться, подумала про покупки, а зараз навіть соромно, що подумки була не там, як слід. Сідаю поруч, беру її за худе плече:
Дивись на мене. Сльози лишай. Життя важке, але ти не сама я підтримаю. Я побуду з Назаром, а ти вирушай завтра в онкоцентр на дообстеження, все владнаємо. Про гроші не думай! Думаєш, не можу обійтися без твоєї квартплати? Забудь про неї. Порядок наведеш, а я прийду рано вранці покажеш мені, як у садочок здавать Назарчика. Дитиною я займатимусь.
Ліза слухає, мов дитина, не вірить ні слову. Вона ж думала, що я лише недосяжна, холодна пані, за гроші готова вийняти душу. А тепер я їй ближча, ніж хтось рідний.
Ввечері замість запланованої червоної риби купую крупи, мясо, печиво Назару. Вже на світанку я в Лізиній квартирі зі всіма харчами.
З Назаром, мушу зізнатись, не важко. Хлопчик слухняний, мама лише за ним трохи сумує. А я кожну хвилину думаю про Лізу, про її нелегку долю, плакати хочеться.
Через два дні Ліза повертається: зробили біопсію, чекає на результати. Хвилюється, не знаходить місця, я біля неї мовчу і лише подаю чай, тримаю за руку, молюсь подумки.
І ось найкраща новина! Дзвонить, тремтить у слухавку:
Пані Світлано! Це перша стадія, потрібна лиш одна операція! Шанс є!
Я полегшено зітхаю: От бачиш! А могла й відмовитися… Чоловік твій показав, що не вартий сльози. А ти борись за сина, за себе. Про квартиру не турбуйся!
Пані Світлано, каже Ліза одного разу, може, мені поїхати в село, а ви здасте квартиру іншим? Мені незручно…
Годі дурниць, Лізо! У вас продукти є? Може, ще чогось купити? відмахуюсь.
Ви для нас… Я ніколи вам не віддячу, шепоче Ліза й плаче від подяки.
Минув рік і пів.
У центральному ресторані Києва пишне весілля. За столом сиджу я у світлому брючному костюмі, поряд із прекрасною нареченою у білосніжній сукні. Ліза, моя Ліза! Сьогодні вона виходить заміж за лікаря, який зробив їй операцію і весь цей рік підтримував її після нелегких подій.
Бачу, як гості перешіптуються, мовляв, я її мама. І мені приємно стала вона для мене не квартиранткою, а дочкою. Півтора року тому про таке не могла й мріяти…
Поруч мала Назар, а Ліза щаслива. Тепер вони з лікарем живуть разом, а мені знову випав пошук нових квартирантів. Але не шкодую ні про гривню, ні про свою турботу здобула я в житті більше, ніж могла купити. Маю поки що живого сина і нову родину Лізу з Назарчиком, які вже ніколи мене не полишать.
Ніколи не любила бути сентиментальною, але сьогодні мало не заплакала, коли Ліза піднялася тост казати:
Я хочу сказати дякую Світлані Петрівні, без якої моя сьогоднішня радість була б неможливою. Ви для мене як мама, якої у житті мені бракувало. Дякую Богові, що нас звів разом…
На таких словах серце розтає. Життя непередбачуване, та дає нам людей, з якими пережите варте всіх випробувань.
