Коли мій сусід Богдан постукав у двері в десятій вечора, він тримав у руці чужий ключ. Я була сама на кухні, мила посуд і хотіла лише тиші після довгого дня. Відчинила, а він стоїть на порозі й дивиться якось незвично.
Це, часом, не твій ключ? питає.
Я поглянула на металевий ключ у нього в руці. Точнісінько такий, як у мене.
Ні, кажу. Мій ось тут.
Показала йому.
Богдан насторожено брови насупив:
А чому цей тоді відкриває твої двері?
Я спочатку подумала, що він жартує. Але його лице було серйозне.
Як це відкриває?
Десь пів години тому, продовжив сусід, бачив, як якась жінка заходить у твою квартиру. Думав, то ти. Але потім тебе на балконі помітив.
У мене аж серце закалатало.
Я вже два роки живу сама. Після розлучення твердо вирішила: чужих звичок більше не буде, як і чужих ключів, і чужого галасу.
Як вона виглядала? питаю.
Темне волосся на вигляд до сорока з сумкою.
В мене мурашки по спині. Ніхто, крім мене, не мав ключа до цієї квартири.
Хіба що один
Мій колишній чоловік Андрій.
Але ж він давно зїхав і ключ мені віддав. Принаймні казав так.
Точно у мене? перепитала.
Бачив її чітко, каже Богдан. Натиснула ручку і зайшла.
Я повернулася до дверей за собою. Було тихо.
Навіть занадто.
Зачекай тут, прошу його.
Та він головою хитає.
Я тебе не залишу одну.
Ми обережно зайшли всередину. Вітальня як і була. Світло горіло. А от на столі стояла моя чашка, якої там точно не лишала.
Я завмерла.
Я ж воду не пила, шепочу.
Богдан простягає руку, торкається чашки.
Тепла ще.
Саме в той момент з коридору почувся неголосний шурхіт. Ніби хтось щось пересунув.
Ми застигли.
Тут хтось є? крикнув Богдан.
Відповіді немає.
Він іде далі. Я слідом. Двері у спальню прочинені.
У мене серце калатає так, ніби вилетить.
Він рвучко відчиняє двері.
Кімната порожня.
Лише шафа відкрита.
Речі ніби хтось порозкидав.
А на ліжку лежить маленький конверт.
Підійшла, взяла на ньому одне слово: моє імя Олеся.
Тремтячими руками відкриваю.
Всередині записка: лише одне речення.
“Коли будеш готова говорити, ти знаєш, де мене знайти.”
Почерк знайомий.
Мій колишній Андрій.
Богдан дивиться на мене.
Він мав ключ?
Повільно хитаю головою.
Не мав би.
Сіла на ліжко й намагаюся впорядкувати думки. Востаннє бачила Андрія у суді. Він тоді був абсолютно спокійний. Навіть сказав: “Ще поговоримо колись.”
Я тоді відмахнулася. А зараз хтось був у моєму домі. Сидів за моїм столом, пив із моєї чашки, лазив у гардеробі.
Богдан стояв біля дверей і дивився на ту записку.
Це вже перебір.
Знаю.
І тут мені спало на думку. Підбігла до шафки біля вихідних дверей, де тримала запасний ключ.
Відкриваю а його немає.
У цей момент все стало зрозуміло й у мене в животі все похололо.
Він не робив копію.
Він просто ніколи не повертав мого ключа.
А я повірила на слово.
Богдан тихо каже:
Схоже, час міняти замок.
Я ще раз оглянула записку.
Порвала її навпіл.
Ні, кажу. Пора міняти щось більше, ніж замок.
Такі справи, друже.
