ОСТАННІЙ ПРОМІНЬ
На завідувачку терапевтичного відділення звертали увагу всі: чоловіки зустрічали погляд з цікавістю, жінки із заздрістю, майже не приховуючи її. Світлана Василівна Ярошенко, струнка й чорнява, носила білий халат так, наче він був пошитий спеціально для неї. Волосся закручувала на потилиці у вишуканий вузол, а крохмальна медична шапочка робила її ще вищою і поважнішою. То чи то набійки на її туфлях були вдалими, чи натренована легка хода, але тихе, приглушене постукування каблуків аж ніяк не дратувало. На вигляд їй давали років сорок пять. Жоден із працівників лікарні достоту не знав, скільки насправді їй років.
Світлану Василівну трохи побоювалися і колеги, і пацієнти, адже вона була принципова й безкомпромісна. Чоловіки-пацієнти та лікарі фліртували, запрошували на каву чи вечерю, приносили цукерки, букетики квітів. Та жорсткий, недоступний погляд швидко остуджував їхній запал. Говорили про неї багато: ніби вона пережила велике кохання, чоловік її загинув то десь на Сході, то на морі. Дитину втратила. Але що правда, що вигадки ніхто не відав.
Всі знали тільки одне: живе сама. До себе не допускає нікого, з колегами підтримує лише робочі стосунки, проте ані злою, ані чужою її не назвеш.
А у юності вона безтямно закохалася у сокурсника, вродливого Ігоря Ярошенка. Не могла без нього дихати. Але Ігор, оточений жіночою увагою, сприймав її любов як тягар. Він пішов до іншої.
З тих пір Світлана не впускала в серце нікого. Можливо, досі кохала того Ігоря, а може, боялася зради знову.
Я підійшла до поста медсестер.
Катерино, дайте мені історію Толстого з пятої палати. Підготую виписку на завтра, сказала я і, затиснувши папку до грудей, повернулася до свого кабінету.
«От і добре, чоловік поправився… Тепер усе залежить від його бажання й сили організму коли ще побачимось», розмірковувала, натискаючи клавіші компютера і заповнюючи шаблон виписки: результати аналізів, обстеження, рекомендації…
До кінця зміни ще півгодини.
Я замкнула кабінет і завмерла, помітивши наприкінці коридору жінку. Вона стояла спиною, тихо говорила телефоном, дивлячись у вікно.
Ні, не помер. Живий, як риба, сам не знаєш. Не сердься. Я сказала Та нічого Думаєш, він не здогадувався? Все, ввечері поговоримо, промовила вона, сховала телефон і рушила до сходів, не помітивши мене.
Зайшла до пятої палати. Зазвичай сварила б на порожні ліжка й тему куріння, але цього разу лише глянула на широку напружену спину чоловіка біля вікна і промовчала.
Іване Степановичу, завтра почала я, але, коли він обернувся, у його запалих очах застигла біль. Я спіткнулась на півслові.
Що трапилось? сіла на край ліжка, щоби не висіти над ним. Вам зле? Де болить?
Можна мене не виписувати? Я Мені нікуди йти тихо сказав він.
Так місце його зайняте. Дружина іншого привела. Сказала як Шевченко: «Уже тебе нема» Ну а його вибач під зад, обізвався сивий чоловік з кутка палати.
Це правда? запитала я тихо.
Тепер зрозуміла, про кого по телефону говорила жінка у коридорі. Сподівалася, може, чоловік помре, а не дочекались заявила, що місце зайняте.
Іван Степанович, кряжистий чоловік трохи за пятдесят, із короткою стрижкою і сумними очима, лежав, устромившись вдивлятись у сіре весняне небо за вікном.
Я теж глянула у вікно. Кінець квітня бруньки розпуклі, ось-ось вибухнуть молодою зеленню, хоч ще сиро й холодно, і з неба готовий полетіти сніг. Сонця зовсім нема.
Зовсім нема куди? А друзі, діти? обережно запитала я.
Усі зі своїми сімями. На день-два можна, але далі? Мені вже сором, не хлопчик же, чужими кутками тинятись Знав, що вона до іншого бігала, думав, мине
Іване Степановичу, кілька днів погоди не зроблять, ліжка іншим треба. Я вагаюсь. А знаєте що? У мене в селі під Полтавою, кілометрів за вісімдесят від міста, стоїть порожня хата. Дорога добра, хата міцна, тільки руки треба давно ніхто не жив. Завтра принесу ключі й опишу, як доїхати, швидко вирішила я, не даючи можливості відмовитись, і вийшла.
Оце так! захоплено прошепотів сусід. Строга, а людяна Ти не відмовляйся, Іване. Твоя зрадлива кицька їй і мізинця не варта.
Зима відступила, квіткова весна змінилась на теплі сонячні дні. У неділю ранком я сіла в свою стареньку «Шкоду» і в дорогу, провідати Івана.
Будинок змінився: віконниці яскраво-сині, дах підлатаний. На ганку світилась нова східка. Я припаркувалась і вийшла з машини, сперлася об дверцята.
На ганок вийшов Іван Степанович у футболці, джинсах, босоніж. Від колишньої тіні та сірості не лишилось і сліду плечі розправлені, засмагле обличчя, на руках сліди роботи.
Доброго дня. Навідатися приїхала. Ніхто вас тут не ображає? запитала я.
Та кому мене ображати, самі старенькі у селі раді, що хоч хтось ще поселився. А дачники собі на умі, відповів він, здивований гостею.
Село вам на користь пішло. А робота?
Яка там робота Охоронцем працював. Демобілізувався зясувалося, що тільки людей на плацу будувати й умію. Але пенсія непогана, не скаржуся.
Ну, показуйте, як облаштувались, я зачинила машину й рушила слідом.
Ох, Іван ляснув себе по чолу, здивувався, перепрошую. Він відчинив навстіж двері.
В кімнаті чисто, домоткані килимки на підлозі, по підвіконню горщики з геранню, старий годинник цокає. На килимах тіні й сонячні зайчики тремтять.
То Валентина дала, сусідка із краю села З ними затишніше, правда ж? виправдовувався, помітивши мій погляд на геранню.
А чим це смачно пахне? запитала я.
Борщ у печі варив і картоплю. Будете? порадів Іван. Та не відразу все навчився. У селі ж ніколи не жив то минав, то пригорав Сусідки допомогли.
Втома раптом відійшла. Дім огорнув такою теплотою й затишком, як у бабусиному домі з дитинства Я не була тут з часів смерті мами, навіть подумати продавати дім не могла. Він дістався від бабусі з дідом, потім мама влітку приїздила Тепер і її нема.
Памятаю, як ми автівку дошпортували банками з огірками, варенням, грибами Взимку їх розгрібали, згадуючи літо. О, як давно це було.
А скажіть Скільки можна тут залишатись, хазяйнувати? тихо обірвав мій спогад голос Івана.
Живіть, скільки хочете. Я тут не бувала років десять. Ще приїду, якщо не проти. У вас тут, як за мами тепло і затишно. А я не люблю, та й не вмію землю відновлювати, розгублено опустила очі, а Іван делікатно промовчав.
Я продукти привезла. Я вискочила до автівки.
Іван полегшено зітхнув, уперше побачивши мене без білого халату. Легка сукня робила молодшою, вибилися пасма з-під вузлика. Я здавалась відкритішою. Він глянув на свої подряпані руки і вперше відчув свій вік.
Я поїхала вже надвечір, залишивши в хаті тонкий аромат парфумів. Щоб він не взяв у руки усе пахло мною і тим духом. Душу щось тривожило Мабуть, і вдячність зраділій дружині винирнула. Усю ніч і не спалося.
За два місяці я навідалася знову з харчами, новою вудочкою. Він огорожу полагодив, розповідав із гордістю, як бабусі навіть із сусіднього села кличуть допомогти, дякують молоком, сметаною, яйцями
Будинок наче пишався: вишневі наличники, ніби медалі, мовляв, господаря тепер маю!
Взимку огірками згодую, сміявся Іван. Я зауважила, що став стрункіший, живіт зник, сам впевнений, аж ніяково глянуть.
Сонце вже торкалося верхівки лісу, малюючи навкругу помаранчеві промені.
Я зараз, кинув Іван і вискочив з хати.
Я пройшлася кімнатами. Зявилися чужі речі, запахи. Але Іван не повертався, і я вийшла на ґанок, оглянула двір, пішла в город а там він сидить, спершись до тину.
Іване! підбігла й упала навколішки.
Пульс був нерівний. Я кинулась до машини за аптечкою, з півдороги згадала побігла до хати по воду. Пробігла, легке плаття майоріло навколо ніг. «Укол би зробити» майнула думка, але я сунула Івану таблетку й подала води.
Через пятнадцять хвилин Іван підвівся, я допомогла йому сісти на ліжко.
Перегрівся на сонці. Хотів на дорогу вам огірків вибачився він. Залишайся, прошепотів Іван, вперше звернувшись на «ти».
Я стояла, не знаючи, що відповісти. А він обійняв мене, уткнувшись головою в живіт.
Щастя Його кличеш, виглядаєш, чекаєш і вже майже згодилася жити одна, без обманів і страху втрат. Аж раптом твою дорогу перетинає чиясь інша, і від того двоє йдуть поруч.
А кохання? Воно теж змінюється. В молодості воно палке й власницьке. З досвідом спокійніше, затишне, тихе, як останній промінь вечірнього сонцяА з роками стає тихішим, стриманішим, більш схожим на надійний вогонь, що світиться у чиємусь вікні ввечері коли вже не хочеться доводити щось світові, а лише вірити: і тобі, і комусь іще дано шанс почати все наново.
Я сиділа на краю ліжка, відчуваючи тепло його долонь на своїй руці. За вікном згасав останній промінь сонця, золотаве світло плавно ковзало по підлозі, відбивалось у склі й осідало в куточках кімнати, затишно приховуючи наші хвилювання. Хтось тихо постукав у шибку кіт із сусіднього двору просився на ніч. Я впустила його.
Ми довго мовчали, слухаючи, як відлунює тиша. Нове життя, подумала я, приходить не голосно, а обережно, мяко; досить лише не зачинити перед ним двері.
А залишусь, посміхаючись крізь сльози, прошепотіла я.
Іван притис мене ще міцніше до себе. Назовні день згасав, а в нашій хаті розгоралася нова весна.
І коли за вікном спалахнув останній промінь, я зрозуміла: він більше не прощальний. Він перший.
