Своїм біологічним татом я могла милуватися лише уявно: ще до мого народження він дременув у невідомому напрямку, залишивши маму сам на сам із пузом і купою питань. Те, що чоловіки інколи зникають швидше, ніж проїзний у кишені студента, я зрозуміла ще дошкільницею.
Зате в три роки в нашій двокімнатній квартирі на Троєщині зявився Остап. Він не робив гучних заяв, не казав «я тепер вам тато», просто увійшов наче у нього тут завжди було своє крісло і розкладна табуретка. Мамі з ним було легше: в суботу він варив всім бебі борщ, а в неділю лагодив стару розетку. Мені він здавався як мінімум всесильним: міг і цвях вбити, і мультиків подивитись зі мною, хоча при цьому тихенько хникав над фіналом «Їжачка в тумані».
До чотирьох років я вже мала статус сироти при живому батькові: мама потрапила в автокатастрофу, в ту нещасну дощову ніч, коли водії так і норовлять проігнорувати жовту розмітку біля Житомирського мосту. Остап пояснював, що це «чуже горе на наших дорогах», і мама анітрохи не винна. Повторював ту фразу до автоматизму: «Це була ДТП. Ти тут ні до чого. Мама б хотіла, щоб ти жила щасливо».
Я ніколи не розпитувала зайвого. Мені й так постійно хотілося печива та ще обіймів. Просто росла собі і разом зі мною ріс звязок із Остапом. Він годував мене сніданками, що пахли дитинством оладки з яблуком, гречка зі шкварками (класика), іноді навіть варив макарони ал денте, бо я знала це слово із мультиків. На моїх виступах у школі, незалежно костюм дерева чи Колобка сидів у першому ряду, ніби його життя залежить від моїх декорацій із ватману.
Зі мною він навчався міняти камеру на пошарпаному велосипеді та навіть пояснював, як церемонно відповідати хамам так, щоб ті потім самі вибачалися. Рідко згадував маму, але завжди з лагідною посмішкою. Коли знайомі цікавились, хто я йому, відповідав напряму: «Це моя донька». Без «пасербиці», підкреслень чи філософських пауз. Ніби сам Бог наказав так казати.
Я ніколи ні на мить не сумнівалась: я його, він мій. От і все.
З роками життя стало схожим на латану ковдру із спогадів і звичок. Коли Остапу стукнуло сімдесят, і здоровя його розчинилося десь між тюбиками від тиску й записками від лікваря з поліклініки на Богатирській, я переїхала ближче. Не з обовязку з безальтернативного почуття: іншого рідного не було.
Коли його не стало на 78-му році відчуття було таке, що в моїй каструлі закінчився єдиний правильний борщ на все життя. Похорон відбувся скромно. Була й козацька пісня, і сусідки в хустинах, і стандартне «Остап був справжнім чоловіком, послухайте, таких зараз і за сто тисяч гривень не знайдеш». Якби видавали медаль за «людяність у побуті», він би точно тримав перше місце у конкурсі.
А от на поминках підходить до мене якийсь дідок із вусами, наче з підручника з історії України. Ніби зараз запросить на толоку. Стоїть собі і каже шепотом, озираючись на всі боки: «Як хочеш знати правду про маму, глянь у нижню шухляду в гаражі Остапа».
І йде, лишає мене у напівішемічному стані. Я ще намагалася відкрити рот а він уже підбирає портфель і поспішає вдалечінь, певно, додому дивитись серіал про хутір поблизу Пирятина.
Що за містика, думаю. Після похорон нерідко дістають із глибини душ іще й давні образи. Думала, що це, можливо, чиїсь жарти або хтось переплутав мене із власною племінницею такого теж трапляється.
Але хіба можна заснути, коли твої нерви розіграли пєсу в три дії: шок сумяття цікавість? Не через недовіру Остапові, просто випливла тінь на історію, яка була як паркан навколо нашого двору: міцна, знайома… до цієї самої хвилини.
Стою біля гаража. Ой, кажуть гараж а пахне, наче музей радянського інструментарію: дерево, бензин, залишки рибальських цілей. Всі ящики в ряд, все по лінієчці. Остап любив порядок, навіть таргани тут шикувались, як на прийомі у старости.
Підходжу до верстака, відчиняю нижню шухляду. Серце вовтузиться, наче за вікном грудневий вітер. Все одно відкриваю.
Що там вже не стільки важливо. Головне: одна фраза, сказана незнайомцем на похороні, змусила стареньку впевненість дати тріщину. Тепер я знала: любов і відданість Остапа були моїм домом, але навіть найміцніші речі вимагають часом перевірки бодай для власного спокою.
Від цієї шухляди почалося не стільки розслідування, як оновлення самої себе. Іноді щоб дізнатися правду, треба відкрити не тільки скриню, а й серце. Ну, й гараж для порядку.
