Коли Яринці було два роки, вона жила в дитбудинку десь на околиці Вінниці. Я приїхала знімати дітей на проєкт дали мені найважчих для влаштування. Захожу в групу і бачу дівчинку з похмурим, перекособоченим, аж старечим обличчям. “Оце так дівча аж очі на лоба, яке ж негарненьке!”, думаю про себе. Потім дістаю фотоапарат, починаю її фотографувати. І БАЧУ. Крізь цю нерухому, понуру маску вона раптом ожила.
Зловити погляд дитини, яку позбавили всього, то ще квест! Але це дивне дівча не відводило очей і прямо дивилося в обєктив, наче надіялося роздивитися когось по той бік. І тут стоп. Я побачила її душу. Самотню, космічно самотню, вже навіть і не сподіваючись ні на що. Це був її перший момент у житті, коли на неї хтось дивився бачив, помічав душу, не прикриту нічим. Таку, як у мене. А потім вона не втрималась, відвела погляд і очі наповнились сльозами.
Питаю виховательку: “Розкажіть мені про Яринку, мені ж треба написати розповідь.” А вона: “Та що про неї розказувати? Вона нічого не вміє. Не говорить. Сидить у шпагаті та качається аж до підлоги, і ще ниє постійно. Про неї немає що розказувати. Вона ніяка.”
За два місяці до цього у нас померла найменша донька. Наше чудове життя бахнулося об мур і припинило існування. Ми ж залишилися але в цілком чужому “післяжитті”. Функціонували: ходили, їли, намагалися не злякати старших дітей власною розпачем, аби їм залишалася хоч якась надія, якої самі вже майже не мали. Я думала: “Невже мені щось ще колись принесе радість?” Я плакала в машині, їхала на зйомки, втирала обличчя снігом і вмикала “звичайну людину” говорила, сміялася, але то була моя найкраща акторська роль.
Дітей “на заміну” я не хотіла. Просто хотіла вижити. І тут ця Яринка зі своїм самітництвом. Яких вже тисячі бачила під час роботи ті самотності, що сипляться з польських бусів, чекають, розморожують, але це немов підібране саме під моє серце, моє самотинство
Вдома кажу своєму золотому чоловіку: “Я не знаю, як з тобою про це говорити, і взагалі, що це Я знімала там одну дівчинку, і не можу перестати про неї думати Може, подивимось її разом?” Андрій каже: “Ти ж розумієш, що ти сама не своя? Які діти?! Ми ледь дихаємо.” “Так-так, я не своя. Але назад тої себе не буде. Треба якось навчитись жити, як є.”
Ми поїхали у дитбудинок. Подивитись на Яринку. Її привела вихователька. Крихітка з тим самим перекрученим лицем, ледь чвалає боком, а під носом зелена смуга. “Господи, яка ж вона дивна! Ну от навіщо, що я взагалі в ній побачила?”
Яринка торкнулася іграшки, сідає в шпагат і починає дуже енергійно розгойдуватись, лукаючи лобом по підлозі.
А тут завідуюча: “Галино Олександрівно, це дитина навіть не з легкою розумовою відсталістю! Тут глибока. Це ж СОБЕС, ви розумієте? Від неї вже сім відмов, вона нічого не вміє з того, що має вміти у своєму віці. Сидить, гойдається. Називаємо її, між іншим, “наша Волочкова””
І раптом Андрій, якого я боялася поглядом навіть торкнутись, каже: “Знаєте, а нам дівчинка подобається. Ми її заберемо.”
Я його потім розпитувала: “Чому ти так сказав?? Ти ж не хотів!” “Я зрозумів, що її треба рятувати. І ніхто їй не допоможе, окрім нас.”
Ми всиновили Яринку, ледь не залишивши персонал у стані шоку.
Дитина була у глибокій депресії. Світ ворожий, брехливий, двічі її не любив і не помічав. Вона не знала, як просити, не розуміла, як гратися. Все ламала і рвала, всього боялася: води, горщика, тата, ліфта, вітру, машини їла лише пюре. Їй усе було нове і страшне. Якась істерика і до зупинки дихання.
Моє горе вилилося зовні Яринка всередині завивала своє. Я тепер знаю, чому не рекомендують брати дитину для “заліковування втрати”. Бо сил немає всі йдуть на те, щоб не розсипатися самій, а на дитину потрібно космічно багато енергії. Я брала сили з власної біди.
Говорила собі: “Яке мізерне твоє горе, якщо порівняти з бідуванням цієї дитини. Ти втратила доньку, але маєш ще сина, доню, чоловіка, маму, друзів, кохану роботу, дім. У Яринки не було нічого. НІКОЛИ. Їй у стократ важче.”
Знаєте, ким стало це худе, понурене, ламке, вічно ниюче створіння, яке ми притягнули додому, наче під кайфом? Воно стало нашою чудесною донечкою Яриською! Легко казка мовиться, та не швидко діло робиться минуло девять років.
Яринка стала саме тією, якою й мала бути у Божих планах: легка, життєрадісна, кокетлива, добра, ніжна, терпляча до нас, симпатична дівчинка. Ходить до звичайної школи у логопедичний клас, займається дайвінгом (ДАЙВІНГОМ, люди!). Каже: “Мамо, цього разу вдалося одразу нормально зробити повний вдих і замінити загубник під водою”. Я там тихенько витираю сльозу під столом.
Зараз Яра в дайвінг-таборі в Криму. Полетіла сама літаком. Їй вже 11! Дзвонить: “Мамо, тут шалена краса, тільки був шторм, і море перевернулося стало просто крижане! Але ось, наші гідрокостюми дали, завтра пірнаємо! На вечерю була риба, ми всю віддали котам, тут їх тисячі, ти ж знаєш, я рибу не їм! Зїла пюре, як рідна. Сходили на гору тринадцять кілометрів, я ледве ноги додому притягла тут дерева з Червоної книги ростуть! Я завела тут друзів, таких гарних дівчат! Ще нагуляла собі крекерів на ті гривні, що ти дала. Ми їх по черзі в гамаку їмо Сумую!”
Бо ми врятували її. І врятувалися самі. Разом, на цьому нашому саморобному плоті посеред бурі.
