Мамо, тобі вже шістдесят пять. Треба вже до нотаріуса йти, хату на спадок оформлювати, докоряла молодша сестра у мене на кухні, а слова її прозвучали наче через воду, ніби хтось говорив із дна калюжі.
Тиждень тому у мами був день народження, шістдесят пять. Святкувати гучно вона не захотіла. Просто зібрала нас на вечерю в її теплому домі, вікнами у туман, а шибки вкривалися віддихом. Я купив для мами пишний букет синіх троянд, мякий фланелевий халатик, капці в квітках. І ще поклав їй у листа три тисячі гривень: буде на хліб чи, може, на лимонад із сонця.
Дружина з дітьми не змогли приїхати син застудився і лежав уві сні, у доньки були стрибки з перону, а Риту терміново відправили до Києва на роботу, розчинили у вагоні, розвіяли по столичних вулицях. Але діти намалювали для бабусі велетенський малюнок: ми всі стоїмо, як нерозгадані знаки, перед її будинком.
Того дня до нашого селища приїхала і моя молодша сестра Віра:
Чуєш, я забула мамі купити щось Скажи, що халат від нас обох.
Та добре Але ти ж памятаєш, яке у мами свято? Ювілей же
Ой, Дімко, сама бачиш, що у мене на роботі все летить шкереберть!
Моя сестра трохи як пірїна у вітрі. У девятнадцять народила Христину від якогось хлопця з гуртожитку він зник у ногах часу, навіть ані копійки для дитини не кинув. Я тоді працював на будові в Полтаві, часом передавав Вірі гроші блакитною поштовою стрічкою аби хоч на молоко, на суміші, на червоні черевички для Христини.
Довідався для Христини місце в садочку, а для Віри знайомий шукав продавчиню в магазин до центру села. Сестричка лиш три місяці там витримала і звільнилася у світанкову ранкову мжичку.
Живе Віра тимчасовими заробітками: то нігті комусь зробить, то вії доплеще. Влітку їздила на заробітки у Польщу, залишила доню мамі з тривогою на серці. Повернулась із сімдесятьма тисячами гривень все розлетілось на телефон та ноутбук. Я зараз за місяць стільки на фірмі накручую, але там треба серце залишити на роботі.
Мама розпливлася в радості, що ми удвох приїхали, приготувала купу смаколиків: голубці, вареники, деруни з маревом кропу. У гості ще прийшла її сусідка Люба та тітка Орися, схожі одна на одну, як дві хмари у червневому небі.
Свято обірвалося на скалці. Бо Віра якраз із ложкою в борщі вирішила спитати про хату:
Ма, ну ти на кого хату перепишеш?
Ой, Вірусю, що ти таке говориш. Та поділите ви все порівну.
Як це порівну? У Діми вже власна квартира, і справи йдуть, а я й досі по чужих квартирах… Нащо йому ця хата?
Віра говорила, наче маму вже водночас і нема, і вона стоїть у кутах світлиці. Мовчати не могла навіть при сторонніх.
Віро, зараз не час. Не чіпай маминий день, не ламай його.
Та коли ж іще все обговорити? Мамо, тобі вже шістдесят пять, це вже вік, давай вже до нотаріуса ходімо, та й на мене оформимо, бо завтра буде пізно!
Тітка Орися мало не вдавилася пампушкою. Я не витримав, узяв Віру за лікоть і витяг на кухню:
Ти, може, недочула, до чого тут така розмова зараз? Вже маму поховала подумки?!
Не лізь. Та ти що, забув, як я сама дитину тягла, а ти
Сама? А як я тобі гроші возив, а мама з Христиною сиділа? Дивись мені
Віра образилася до сліз. Забрала Христинку, мов у нічний поїзд, і навіть не попрощалася. Почала шипіти мені по телефону, що звернеться до суду, напише заяву, що мало не розклеїв я їй долю. Мені її погрози як торішній сніг.
Мама дуже переживає за Віру. Бо сестра заборонила Христині з бабцею зустрічатися, навіть слухавку не бере. Все через ту хату, яка наче павутинка переплела наші серця. Мама тихо плаче й ловить серце долонею.
Я вже не знаю що вдіяти з сестрою. Доросла жінка, а вдачі як у малої, яка ділить льодяник.
Що б ви порадили? Чи варто простягати сестрі руку примирення, чи хай кожен сам спить у своєму дивному сні?
