«Як так можна опуститися? Доню, тобі не соромно? Руки й ноги цілі, чому не працюєш?» казали жебрачці з дитиною.
Тетяна Іванівна повільно йшла між довгими рядами стелажів величезного супермаркету, уважно розглядаючи полиці з розмаїттям яскравих паковань. Вона заходила сюди щовечора, мов на роботу. Через те, що у Тетяни Іванівни не було великої родини, їй не потрібно було купувати багато продуктів. Тож кожного вечора вона рятувалася тут від самотності, прогулюючись освітленими проходами.
В теплу пору року легше було терпіти самотність виручали посиденьки з сусідками на лавці у дворі. Але зима залишала мало вибору, і новий супермаркет, повен людей, запаху кави і приємної музики, став для неї рідною відрадою.
Тут завжди грала приглушена музика, пахло свіжою кавою, а всі ті барвисті товари мимоволі викликали усмішку. Тетяна Іванівна обережно потримала в руках баночку з полуничним йогуртом, примружившись, спробувала прочитати склад, але повернула назад ціна була надто високою. Подивитися ж не забороняється.
Гортаючи спогади, вона поринула в минуле згадалися тотальні черги за продуктами й добродушні продавчині, які намагалися дістати комусь дефіцитне. Пригадалися сірі грубі паперові пакети, у які замотували покупки. Усмішка торкнулася її вуст вона подумала про свою єдину доньку й згадала, як вистоювала години у чергах, аби порадувати її смаколиками.
Від цих думок серце забилося швидше. Вона зупинилась біля холодильника з рибою, сперлася на нього рукою. Яскраво уявила собі радісне лице своєї Іринки: руде кучеряве волосся, великі сірі очі, веснянки, веселий ямочки на щоках. «Яка ж була гарна дівчинка», сумно подумала жінка.
Під пильним поглядом продавчині Тетяна підійшла до хлібного відділу.
Іринка була її єдиним щастям. Виросла розумною дитиною, але, коли зрозуміла, що робота не приносить радості, погодилася стати сурогатною матірю. Як і попереджала Тетяна Іванівна, добра це не принесло.
У двадцять років діти рідко слухають порад. Якби ж батько жив, все могло би скластися інакше… Але які негідники так скористалися беззахисною дівчиною?
Іра лише сміялася, погладжуючи округлий живіт, у той час як матір з болем хитала головою. Як можна віддавати власне дитя, що носила під серцем девять місяців?
Ірина відмахувалася: «Це навіть не дитина, а просто хороші гроші». Потім були важкі пологи, і Ірину не змогли врятувати. Лікарі навіть не дуже старалися. Через три дні після народження донечки вона померла.
Новонароджена дівчинка відразу потрапила до замовників. Тетяні Іванівні, звісно, не заплатили ані копійки не з нею ж укладали угоду, а з Іриною.
Поховавши доньку, Тетяна Іванівна залишилася зовсім одна. Рідних не залишилося, мов у темряву провалилася, і їй не хотілося звідти вибиратися. Так було легше.
Зараз вона попрямувала до прилавка з хлібом, щоб купити щось недороге, аби створити вигляд, що вона справжня покупниця. В кишені вона відчула кілька гривень і рушила до каси. Готову суму подала касирці, решту стисла в кулаку й пішла додому. На сьогодні досить розваг.
Молоду жебрачку біля супермаркету Тетяна Іванівна вперше помітила на другий день після відкриття майже місяць тому. Вона тоді йшла своєю звичною стежкою й помітила щось особливе чи то молодість жінки, чи трагізм її постави, а може, те, як дбайливо вона притискала малюка до себе.
«Чого ж вона таке життя обрала?» думала старенька, підходячи ближче до знайомої фігури. Вкинула у баночку трохи дрібязку й осмілилася звернутися: «Доце, невже тобі не соромно? Руці й ноги ж цілі чого не працюєш? Ще ж зовсім молода»
Старенька зітхнула, дивлячись, як люди обходять жебрачку стороною, поспішно проходячи повз.
Дякую за гривню, але ідіть своєю дорогою. Мені треба ще більше зібрати, інакше біда буде, тихо відповіла дівчина.
Тетяна Іванівна співчутливо похитала головою й відійшла. Вона намагалася допомогти натхненно, але не навязливо інакше ніхто не помічав би ні її, ні цю дівчину. До таких в Україні давно вже звикли і поліція, і соцслужби.
Дорогою додому бабуся все думала про чужу дитину, про молодичку з сумними очима. Її голос і погляд навіювали знайомі, майже болючі спомини, тільки звідки?
Замкнувши двері, вона зняла чобітки, увімкнула світло, пішла на кухню. Через кільканадцять хвилин вже пила гарячий, солодкий чай із улюбленої чашки, закушуючи скибочкою бородинського хліба з ковбаскою.
«Ох, напевне, вона ж голодна, подумала Тетяна Іванівна. На такому морозі як вижити? Яке це життя»
Вийшла до вікна, щоб подивитися, чи ще там та дівчина, але завмерла: двоє кремезних чоловіків штовхали жінку з дитиною до машини.
В замішанні вона хотіла дзвонити в поліцію, але злякалася, що може тільки нашкодити. Дивилася крізь вікно на спорожнілу площу перед супермаркетом, вирішила почекати до ранку все одно номер машини не могла б розгледіти.
Всю ніч мучилася, думаючи про долю дівчини з немовлям. На світанку наснився їй дивний сон: Ірочка стоїть коло супермаркету з дитиною на руках, змарніла від холоду, а мати тулила її до себе всім серцем, намагаючись зігріти. Донька сміялася й казала: «Мені не холодно, мамо.» Коли Тетяна відкрила дитинці обличчя, то побачила ляльку з медальйоном на шиї.
Прокинувшись у девятій, вона одразу кинулася до вікна дівчина знову сиділа біля супермаркету.
Дякувати Богу, прошепотіла бабуся і перехрестилася.
Вже скоро був Новий рік. За вікном мороз лютував, а та бідолашна, напевно, навіть не снідала. Тетяна швидко намазала кілька бутербродів з ковбасою, налила в термос солодкого чаю, одяглась та поспішила до супермаркету.
Заскочивши до дівчини, обережно простягнула їй їжу: Не лякайся, люба, це щоб ти не була голодна.
Дівчина усміхнулася очима, вдячно взяла бутерброди й, відійшовши на лавку, почала швидко їсти, майже не жуючи, нервово оглядаючи сина, що плакав. Аж запихалася, запивала чаєм, і поспіхом підбігла до старшої жінки:
Спасибі вам, ще годину чи дві продержуся, потім нас заберуть.
Весь день Тетяна Іванівна перевіряла термометр під вікном. Коли смерком мороз посилився, вона наповнила банку борщем і, купивши ще пару продуктів до олівє, знову залишила біля дівчини страву й кілька гривень.
Коли вже вечоріло, подивившись у вікно, не побачила жебрачку на її місці. «Мабуть, пішла десь зігрітися,» подумала і з полегшенням взялася лагодити святковий стіл: закуски, запекти коропа нехай скромно, але голодною не буде. Може, ще якась сусідка навідається на Новий рік.
Та вже за кілька годин до дванадцятої Тетяна ще раз визирнула на вулицю. Лавочка біля супермаркету темна фігура, що тряслася і плакала. Бабуся кинулася, навіть не перевзувши капці, спустилася вниз і сіла біля дівчини.
Мені більше нікуди йти, прошепотіла та сумно.
Надія в її очах зупинилася на старенькій. Вона простягнула Тетяні згорток з дитиною і поволі відійшла вниз по дорозі. Бабуся все зрозуміла: це був відчай. Тетяна кинулася навздогін, схопила дівчину за руку:
Що задумала? Пішли зі мною! категорично сказала, вказавши на пятиповерхівку поблизу.
У теплій квартирі Тетяна розгорнула малюка біля обігрівача.
Як тебе звати? запитала, але одразу помітила на шиї дівчини кулон із ведмедиком. Серце стиснулося. Адже цей медальйон вона сама подарувала Ірині на її шістнадцять років!
Це память від мами, відреагувала дівчина, помітивши її погляд.
Тетяна присіла й надпила валерянки. Хіба можливе таке? Це ж її онука! Медальйон, імя, і навіть сумне дитинство усе збігалося.
Можна в душ? спитала дівчина після паузи.
Отримавши згоду, пішла митися, а Тетяна, з тривогою в серці, думала: «О, Господи, я справді приютила власну онуку.»
Коли все заспокоїлося, вони сіли до столу.
Аліна, наче випадково гукнула старенька.
Звідки ви знаєте моє імя? здивувалася дівчина.
Десь чула, тихо відповіла Тетяна, все ясніше усвідомлюючи правду.
За столом Аліна почала розповідати своє життя. До пяти років жила з мамою й татом, навіть мала невеличкого поні. Але батьки посварилися, розлучилися, а мама, одного дня, здала дівчинку в дитячий будинок. Чому так і незрозуміло: зі світлої казки вона потрапила у сіре затишшя. Дванадцять років провела у притулку, потім дали гуртожиток, що мали знести, і там познайомилася з Васьком-сантехніком. Коли дізнався, що вона вагітна, просто зник. Обіцяної квартири вона не отримала, і поневірялася в аварійному житлі, аж поки й звідти не вигнали.
Так стала блукати вокзалами та метро, просити на життя. Там і запримітив її Ігор Сірий, хазяїн безхатченків: в обмін на денну виручку обіцяв дах над головою. Поселив у льох разом з іншими хто з підробними синцями чи дитячим животом, а хто з реальною бідою. Цілий день розвозили по точках, ввечері збирали з усіх гроші. Аліна слабко вміла клянчити, часто дорікали, що синові заважає плач.
Сьогодні її просто не забрали залишили напризволяще.
Дякую вам, стиха сказала Аліна, доївши вечерю. Не знаю, якби без вас пережили цю ніч. Зранку підемо, дозвольте тільки хоч трохи поспати.
Ступивши до ліжка, швидко задрімала. Тетяна Іванівна стала біля вікна, слухаючи новорічну промову Президента під тріскотіння салютів. Вона вже точно знала більше ніколи не відпустить онуку і правнука зі свого дому. Обігріє, допоможе, розкаже правду в слушний момент. А зараз хай відпочинуть, звикнуть до нормального життя.
Під бій годинника вона налила собі трішки наливки, вдячно підняла чарку: «Дякую тобі, Господи, за це несподіване щастя. Прощавай, самотність у мене знову є родина.»
Життя вчить: навіть у найтемніші хвилини не можна залишатись байдужим. Вчасна підтримка здатна врятувати долю близької людини або й цілого роду. Тільки маючи серце, можна знайти справжнє щастя.
