Тридцять років я працювала на швейній фабриці, щоб Оленка та Богдан жили краще. В мої сімдесят років діти скинулися мені на кошик квітів з доставкою. Я стояла в порожній однокімнатній квартирі на Троєщині з кошиком троянд і лілій від курєра й плакала. Якби хтось сказав мені сорок років тому, що в свій ювілей буду стояти ось так, у напівтемряві, під тремтливим світлом коридорної лампи, я б подумала, що то дурний жарт. Але життя ходить навшпиньках і сміється хрипло і не питає, чи ти готова до розвязки.
Тим четверговим ранком, зовсім як і завжди, я розплющила очі о шостій. Нікуди було поспішати, але тіло памятало стару прокляту звичку за тридцять років жодного світанку не пропустила, підхоплювалась, ніби ранок мене вигризав з постелі.
Шила сорочки, халати, спецодяг. Київ був тоді повен заводів, де жінки схилялися над машинами, пришивали ґудзики нервами й сни закладали у шви, бо ж все то для дітей.
Мій Левко, нехай спочиває у мирі, працював на залізниці. Разом тягнули життя. Не скаржуся квартира була, спочатку хрущовка на Дарниці, потім, як тільки Богдан підріс, переїхали в двокімнатну на Оболоні: краще світло, сусіди тихіші.
Опалення центральне, балкон виходить на двірник із ледь помітними каштанами. Діти завжди мали охайні речі, борщі, книжки для школи. Богдан займався англійською з репетитором, Оленка ходила на курси з комп’ютерної грамотності. Левко брав підробітки ночами, я після зміни шила сусідкам фіранки й сукні на урочистості.
І все вийшло. Богдан став юристом, мав кабінет на Саксаганського. Оленка відкрила власну компанію у Львові щось повязане з рекламою, що до кінця і не збагнула, але люди платять, значить має сенс. Пишаюся ними. Хоча ця гордість останнім часом відсвічує, як холодний чай без цукру смак уже не той, ніби якась важлива нота зникла.
Левка не стало вісім років тому. Серце. Заснув і вже не прокинувся, у нічній тиші, де коти так люблять виспівувати на підвіконнях. Перший рік діти дзвонили щодня. Другий раз на тиждень. Тепер Богдан телефонує у неділю під вечір, якщо памятає.
Оленка шле короткі смс: Мамусю, як справи? Обіймаю. Я пишу: Все добре, доню. А що ще скажеш? Що вечорами розмовляю з телевізором? Що в суботу єдина людина, яка до мене звернулася касирка у Сільпо?
Готувалася до дня народження тиждень. Немов дурна спекла сирник з родзинками за рецептом ще моєї мами. Купила нову скатертину синю, з маками. Витягнула святковий сервіз, подарований на весілля ніколи не користувалися. Сервірувала на чотири особи. Бо Богдан обіцяв зазирнути, Оленка, як завжди: побачимо, який буде графік.
Вранці подзвонив Богдан голос утомлений, розгублений. Мамо, не вийде, у мене судове засідання, перенесли раніше. Але на вихідних обовязково зайду, добре?
За годину смс від Оленки, навіть не подзвонила: Мамусю, конференція у Харкові, не встигаю! Люблю! Побачимося на вихідних!!! Три оклику, як прощення або вакуум.
Стояла в кухні, дивилася на чотири тарілки. На сирник. На маки на столі. Посміхнулася, зовсім кривенько. Збирала усе: тарілки назад, скатертину склала, сирник накрила серветкою.
О третій задзвонив домофон. Курєр молодий, у синій куртці, лице майже прозоре, ніби тільки з дощу. Кошик троянди, лілії, ще щось дивне, екзотичне. Листівка: Дорога Мамо, здоровя і всіх гараздів! Богдан і Оленка.
Курєр усміхнувся: З Днем народження, пані! Вас дуже люблять.
Взяла кошик, занесла в коридор. Сіла на старенький стілець біля вішалки й сиділа. Хвилин пять, може двадцять. Квіти пахли так, що моторошно у грудях так пахнуть спогади з далекого сну.
Ввечері подзвонила Ганна єдина сусідка, з ким говорю. Сімдесят пять, поверхом нижче, теж одна. Славо, ходи до мене на чай, я щойно шарлотку вийняла. Пішла. Затримались до десятої. Ганна не питала про дітей. Вона знала.
У суботу Богдан приїхав. Сам, без дружини і дітей. Три години просидів, із них годину на балконі з телефоном. Лишив на передпокої конверт із гривнями. Оленка хоч і обіцяла бути знову вибачилась: Мамо, не вийшло, приїду на Різдво!
Тут я зрозуміла одне: не в тому справа, що діти мене не люблять. Люблять у своєму темпі, проміжками між справами, у хвилинах на телефоні. Люблять як я любила свою роботу, чесно, але з розумом, неглибоко, одним оком на годинник. Я працювала заради них і гордилась, що їм не треба буде так тягнути але ніхто не казав, що ціна цього щасливого життя моє порожнє житло.
Сирник ми з’їли з Ганною. Квіти простояли тиждень, потім зівяли. Гроші заховала у шухляду до старих Левкових паперів.
Вчора я купила собі квиток автобусна подорож у Карпати, група пенсіонерів, два дні. Ганна їде зі мною. Оленці сказала по телефону здивувалася: Мамо, а ти з кимось кудись їдеш?
Від сімдесяти років, доню, починаєш мандрувати, відповіла я.
У слухавці три секунди тиші, а тоді: Класно, мамо! і знову буденні справи. Та ці три секунди тиші важили більше за всі її ентузіазми. Вірю, вона колись зрозуміє може й сама, коли їй випаде сидіти навпроти порожнього стільця, але чекати я вже не збираюся.
Мені сімдесят. Маю ноги, квиток на автобус і сусідку, що пече шарлотку. Левко сказав би: Славцю, не ной, їдь. І я їду.
