«Як же так можна занепасти? Донечко, тобі не соромно? Руки й ноги цілі, чому не працюєш?» зверталися до жебрачки з дитиною
Тамара Петрівна неквапом йшла між стелажами великого супермаркету на Лукянівці, роздивляючись полиці з яскравими упаковками. Щодня вона приходила сюди, майже як на роботу. Їй не потрібно було купувати багато великої родини у неї не було, тож старенька щовечора тікала з домашньої самоти у сяйво торгової зали.
У теплий період рятували посиденьки з сусідками на лавці біля підїзду. Взимку такого вибору не було, і Тамара Петрівна полюбила походи до нового супермаркету.
Тут було людно, пахло кавою, тихенько грала музика. А всі ці пакуночки, такі різнобарвні, дражнили око, наче іграшки, й змушували усміхатися.
Старенька покрутила у руках баночку полуничного йогурту, прижмурилася, намагаючись прочитати назву, повернула її на полицю дорога забаганка, не для її пенсії, але помріяти ж можна.
Згадуючи часи, як у чергах стояла за ковбасою та маслом, де продавчині, наче тигриці, боролися за кожен шматок дефіциту, Тамара Петрівна посміхнулася. Пригадалося, як намагалася потішити свою доньку, готова вистояти любую чергу заради її радості.
З думками про донечку серце старенької забило частіше. Вона зупинилася біля холодильника із замороженою рибою, сперлася об нього рукою, аби перевести дух. Перед очима зявилося усміхнене личко її Іринки із рудим пишним волоссям, великими сірими очима, веснянками й ямочками на щоках.
«Яка ж вона була гарна», з сумом подумала жінка.
Під докірливим поглядом продавчині вона попрямувала до відділу з хлібом.
Іринка була її єдиною радістю. Виросла розумною дівчиною. Коли зрозуміла, що робота не приносить щастя, зважилася стати сурогатною матірю. Тамара Петрівна не підтримувала такого рішення та хто ж у двадцять слухає матір? Батька не стало давно А ті люди, що втягнули її, хіба мали совість?
Іринка все жартувала, погладжуючи кругленький живіт, а мати лише зітхала. Як так віддати дитину? Девять місяців під серцем носила
Я вже думаю, що це не дитина, а просто добрі кошти, відмахувалася Іринка.
Результатом стали складні пологи доньку не врятували. Трохи після появи дівчинки Іринка померла. Сама новонароджена навіть не потрапила до бабусиних обіймів її одразу віддали замовникам. Грошей не виплатили й копійки: договір був з донькою, не з матірю.
Поховавши Іринку, Тамара Петрівна залишилася сама. Родичів не було, мовби у безвість провалилася. Так жилося легше.
Тепер, щодня у супермаркеті, вона брала щось дешеве, щоб виглядати звичайною покупчинею. В кишені намацала кілька гривень, купила батон й рушила до каси, решту міцно зчепила у кулаці.
Нещодавно, з початку роботи супермаркету, старенька помітила біля входу молоду жінку-жебрачку з немовлям. Можливо, її вразила незвична молодість дівчини, а може турбота, з якою та тримала дитинку.
«Як же так можна втратити все?» думала Тамара Петрівна, підходячи до знайомої фігури. Вкинула в баночку приготовану дрібнячку, звернулася:
Донечко, не соромно тобі? Ти молода, здорова могла б працювати.
Дехто з перехожих зиркнули докором, але пройшли мимо.
Дякую вам за монетку, та йдіть собі, мені треба ще назбирати, інакше біда, спокійно відповіла дівчина.
Старенька кивнула і поспішила далі. Вона вирішила допомагати тихо, без моралізування. Нікому ж більше нема діла ні поліції, ні соціальним службам. Усюди жебраки перестали дивувати людей.
Дорогою додому думки поверталися до жінки з дитиною. Сірі очі і голос хлопячий дивно знайомі. Тамара Петрівна намагалася згадати, де чула такі інтонації.
Дома зняла чобітки, включила світло, пішла на кухню. Налила собі чай, відрізала окраєць житнього хліба, трохи ковбаси.
«Мабуть, вона дуже голодна, там на холоді», подумала. Заглянула у вікно тієї ж миті захолонуло в душі: двоє чоловіків грубо запихали дівчину в машину.
Рука потяглася до телефону викликати поліцію? Злякалася, що навпаки нашкодить. Виглянула ще раз, майдан перед магазином спорожнів. Рішила дочекатися ранку.
Ніч була неспокійною. Під світання наснився дивний сон: стоїть її Іринка біля входу до супермаркету, з дитиною на руках. Дівчинка аж синя від холоду. Тамара Петрівна пригорнула до себе зігріти, врятувати. Іринка сказала: «Мені не холодно, мамо». Жінка взяла дитя на руки, заглянула під одеяльце там була велика лялька, а на шиї кулон.
«З кулоном!», прокинулася з вигуком Тамара Петрівна, поглянувши на годинник.
Було вже девята. Виглянула молода жінка з дитиною на місці. Серце злегка відтануло, старенька перехрестилася.
Надворі мороз, напередодні Нового року. Дівчинка вже більше години стоїть на холоді можна замерзнути.
Тамара Петрівна дістала хліб, намастила бутерброди, налила в термос солодкий чай. Одяглася й понесла передачу жінці.
Та, побачивши стареньку, напружилася, прикривши синяк на скроні хусткою.
Не бійся, доню, не хочу, щоб ти голодувала, простягла їжу Тамара Петрівна.
Дівчина кивнула, спершу очима, взяла їжу, сіла на лавочку трохи віддалік, почала жадібно їсти. Від поспіху ледве не захлиналась, сльози текли по щоках.
Дякую, з цим протримаюся до вечора, тоді нас мають забрати, сказала пізніше.
Старенька весь день визирала у вікно, занепокоєна похолоданням. О пятій вечора знову зварила борщ, понесла їжу й дрібні гроші. Далі швидко обрала ковбаси та солоні огірки на «олівер» для святкового столу. Багатого застілля не буде, та голодною не залишиться.
Вийшла з магазину жебрачки вже не було, банки теж не лишилося. Старенька подумала, що, мабуть, їсть десь у теплі.
Вдома нарізала закуски, поставила печеного коропа, накрила стіл. Може, котрась із сусідок ще завітає.
Під десяту знову глянула у вікно хотіла впевнитися, що дівчину забрали.
Та під ліхтарем на лавці сиділа знайома фігурка, плечі здригалися плакала.
Старенька не витримала. Надворі свято, а під вікнами самотність та холод. Накинула хустку, залишилася у капцях. Спустилася й підійшла до дівчини.
Мені ніде більше йти, прошепотіла та.
У погляді дівчини засвітилася надія.
Подбайте про нього, і простягнула згорток із дитям старенькій, після чого рушила у бік траси великої дороги.
До Тамари Петрівни швидко дійшло це відчай. Не можна залишити! Вона підхопила дівчину за лікоть, повернула.
Та що ж ти! Іди зі мною! скомандувала Тамара Петрівна й потягла до свого будинку.
У теплій квартирі взяла хлопчика, розгорнула його біля обігрівача.
Як тебе звати? спитала й обірвала фразу у дитини був кулон із медведиком.
Дівчина зауважила погляд і сказала:
Це все, що залишилось від мами.
Руки у старенької затремтіли цей кулон вона подарувала Іринці на шістнадцятиріччя, ще й прикрасу довго обирала у ювеліра…
Знявши куртку, дівчина запитала:
Можна в душ?
Отримавши згоду, пішла митися. А Тамара Петрівна заспокоювала нерви валерянкою. «Це ж її внучка!..»
Накормивши хлопчика, посадила дівчину до столу.
Аліна! мов між іншим гукнула старенька.
Звідки ви знаєте?
Хтось називав, їж-їж.
Без сумнівів це онука, імя обрано ще замовниками Іринкиної дитини…
Дівчина зі вдячністю усміхнулася, дивуючись стравам, заходилася їсти. Риси обличчя ставали все знайомішими.
Розкажи, Аліночко, що сталося? поцікавилася стара.
Аліна дуже стримано і швидко виклала все, мов душу очищала.
Згадувала: до пяти років жила з татом і мамою, улюблений поні усе було, як у казці. Та батьки посварилися, розлучилися. Мати лишила дівчинку в інтернаті, написала відмову і все.
Чому так, Аліна не знала. Дванадцять років у дитбудинку, потім дали квартиру для сироти виявилося, барак під знос. Там познайомилася з Васьком-сантехніком. Дізнавшись про вагітність, хлопець зник. Будинок розселили, на нове житло вже «поселили» інших.
Не мала сил боротися з дитиною та без підтримки. Була змушена блукати вокзалами, просити милостиню під метро. Там і потрапила під опіку Ігоря Сизого, що «кришував» безхатьків.
Красива жебрачка з немовлям гарний заробіток, вирішив він.
Поселив її з іншими у великому підвалі. Там багато хто був таким, як вона.
Дещо пристосувалася, але щоразу чула: грошей мало, дитина кричить, заважає. А сьогодні за нею не приїхали кинули напризволяще.
Я не знаю, як би ми пережили цю ніч, сказала Аліна, позіхнула.
Зранку підемо, тільки дозвольте трохи поспати.
Тамара Петрівна поклала дівчину і малюка у теплі.
Сиділа сама за святковим столом, слухаючи виступ президента. Була впевнена не відпустить онуку і правнука більше ніколи. Дасть дівчині опору, виростить малого. А там, може, розповість, хто їй доводиться насправді. Головне зараз щоб вони нарешті відчули тепло й турботу.
Під бій годинника накинула на себе теплий светр, підняла чарку наливки і прошепотіла: «Дякую, Господи, за неочікуване щастя. Прощавай, самотність! У мене знову є родина».
З цієї зустрічі Тамара Петрівна зрозуміла: іноді той, кому ти даєш надію, повертає тобі сенс життя. Не варто боятися відчинити двері для чужого болю, бо за ним може знайтися рідне серце.
