У школі мене постійно тягали на різні олімпіади. Одного разу мене затягли на олімпіаду з хімії. Я сприйняв це як визнання моїх розумових здібностей. Почувши про це, моя мама, хімік за освітою, що до зустрічі з батьком носила старовинне козацьке прізвище, повела себе зовсім не як інтелігентна людина. Зазвичай вона сміялася тонко, мов освічена пані з творів Франка. А тут розлила чай і зареготала так, що навіть моя кішка, Мурка, здригнулась.
Це був перший і останній раз, коли я бачив, як мама щиро сміється. Далі мене делегували на районну олімпіаду з фізики. А потім знову й знову. Тут я почав здогадуватись, що шкільна адміністрація просто відправляє мене з очей геть, щоб інші діти могли спокійно вчитись.
На олімпіаду з біології мене відправили не одного. Мені в напарники дали Толика Яворського. Він теж, як і я, міг за кілометр відрізнити козулю від черепахи. Дізнавшись, хто представлятиме школу, вчителька біології ледве не оголосила страйк. «Та ж їх цілий день у школі не буде!» напевно переконали її директорка з завучем.
Ми з Толиком опинились у величезній аудиторії разом із ще шістдесятьма незнайомими біологами-початківцями. Вручили кожному по великому аркушу з завданнями.
Тут за кафедрою виступила натхненна жінка з брошкою у вигляді козацької підкови, майже на всю гру́ди. В цілому, її промова була ніби з мотивуючого брошурника. Головний меседж: ми тут не просто так, а попереду велике життя. Отож, якщо зараз шуміти і списувати, то потім все життя розвантажувати вагони. Хоча, й це діло гідне вона не проти.
Я озирнувся й злегка штурхнув по плечу дівчину праворуч Софію. Вона почервоніла та опустила довгі фарбовані вії. Усі навколо раптом жваво заходилися писати. Це збентежило Толика:
Я не зрозумів, що треба робити. Що робити треба? вперше він зблід, усвідомивши, що треба не лише сидіти, а ще й щось писати. Він був переконаний, що нас привезли просто на лимонад.
Погортавши аркуш, я зрозумів: у порожніх місцях треба вписувати відповіді. Повідомив про це Толику. Жінка з брошкою попросила нас бути спокійнішими.
А де написані відповіді? поцікавився Толик.
Жінка уточнила, з якої ми школи, такі завзяті наукачі. Я, не моргнувши, відповів, що ми зі сто сімдесятої. Відмітив це на своєму і толикуваному аркуші.
Ми ж зі сто сімдесят пятої! класично вирізав Толик.
Мовчи, дурнику, тихо відповів я.
Толик копнув мене, але влучив у стілець дівчини переді мною. Вона повернула голову, мов сова, оцінила, що ми не небезпечні, і попросила більше так не робити. На її щоках були яскраві веснянки.
Що тобі треба? кинув у її бік Толик. Сиди собі спокійно.
Жінка з брошкою ще раз зробила Софії зауваження, і та розплакалася. Щоб заспокоїтись, викладачка по-материнськи запропонувала дівчині покладатися лише на власні сили, тоді все вийде. Мала витерла сльози і справді, справа зрушила з місця.
А мені було складно: згадувати дати життя Карла Ліннея і підглядати на вії Софії водночас не вдавалося. Якщо думати про обидва, виходив Карл Лінней з нафарбованими віями, а це викликало полегке лякання.
Скільки видів риб у Дніпрі водиться? зненацька спитав Толик.
Девятсот дванадцять, сказав я.
Точно?
Тут таким не жартують.
Про Ліннея я написав так, що можна було спокійно вставляти це навіть у біографію Лесі Українки. І якщо при перевірці не надто розмірковувати, то відповідь правильна.
«Підеш у кіно?» згорнув листочок і перекинув Софії. За хвилину отримав відповідь: «Я вже маю хлопця». Мене до цього часу вражає жіноче невміння відразу сказати «так». Про підступність цієї жіночої чесності… я ж щиро пропонував їй просто дружбу! Я і так товаришував із двома дівчатами, які товаришували між собою. Їхні хлопці спали спокійно. Незручності мав тільки тато, який регулярно віддавав мені на гривні на зустрічі.
«Він кращий за мене?» написав я. «Так», отримав відповідь. «То чого він не на олімпіаді?» Дівчина замислилась. Я її розумію.
Ти Дніпро з Азовським морем не сплутав? спитала строго жінка з брошкою, проходячи втретє повз нас із Толиком, шукаючи шпаргалки. Щоб мати шпаргалки, треба хоча б трішки знати предмет, а нам це було чуже.
Толик мав вигляд хлопця, якому показали паркан із написом «обережно, фарба свіжа», і він одразу захотів його торкнутись. Але жінка того не знала.
Яке ще море? буркнув Толик, заважаючи мені намагатись завести дружбу. Жодного питання про море тут.
«Хто є хто у кіно з Довженком?» написав я і перекинув. «Ні!» надійшла відповідь, і поруч малюнок сміючоїся личини з косичками й вушками. Задарма вона це зробила: вушка мені пощастили навіть більше за вії. Сучасні смайлики вже не мають тієї магії.
Я вже майже запалав у почуттях, але колега-«біолог» знову пристав:
Є до тебе питання по-науковому, почав ділово. Який рівень конформації білка у волоссі кератин? Кератин відповідь, чи що? Це, певно, якесь прізвище узбека? У білки ж руде хутро?
Я підтвердив, додавши:
А взимку сіре.
Толик так і записав: «Руде, а взимку сіре». Йому якось органічно вдавалося вписатися в будь-який абсурд.
Тут Софія повертається і тихо шепоче: «Альфа-спіраль».
Де? я озирнувся.
У кератину рівень конформації альфа-спіраль, пояснила і відвернулася.
Я зацінив її вушка, швиденько записав відповідь, відрив шматок чернетки і малюю: «Підеш у кіно?» Може цього разу пощастить…
«Піду», прилітає записка на парту.
А через хвилину ще одна справа «Ну гаразд, піду».
Це був екзистенційний кут. Поки намагався вийти з нього, вперся у питання: «Як називають малюка носорога?». Відповідати, коли від тебе чекають серйозної відповіді одразу дві дівчини вкрай непросто. Носорожик? Носенятко? Теленя? Чи, може, носотолик? З одного боку вії, з іншого веснянки… Голову вже понесло. Написав: «Малюк носорога».
З веснянковою ми протримались до зими, поки у білок не посивіло хутро. Та, що з віями, до кіно не прийшла. Он які підступні наші дівчата.
Зате на олімпіаді з біології я взяв друге місце і отримав диплом. Вручили через два місяці. Довго шукали «такого» учня в сесвятій школі. Єдиний учень із моїм прізвищем виявився першачком, і, почувши питання директорки: «Як ти міг бути на олімпіаді?» розплакався і пообіцяв, що більше не буде. Зрештою, мене таки знайшли.
Виявилось, я був єдиним з тієї біологічної тусовки, хто знав, як називають малюка носорога. Вчені й досі не можуть вирішити, як правильно називати таких носотоликів от у чому справа. Так я й потрапив у світ науки. Став серед своїх. А потім ну ви бачите зіпсувався і виріс.
