Сину, не дозволяй моїй присутності зіпсувати твоє життя! Відвези мене до пансіонату для людей похилого віку!
Пів року минуло, як я забрав маму до себе додому. Вона вже дуже квола, їй вісімдесят три. Після того, як батько пішов із життя, їй стало нестерпно самотньо у маленькій хатині на околиці Славутича. А наші діти давно розлетілися по світу: хто в Харків, хто у Львів, а хтось і в саму столицю Київ. Зі своєю дружиною Ганною ми вже роки два мешкаємо у двокімнатній квартирі, що наче дві шкарлупи для горіха нешироко, проте затишно. Тому я вирішив: мамі тут буде краще.
Перші дні Ганна мовчала, тільки ніби стіни затінювала тінь. А вже через тиждень нерозмовні повітряні хвилі перетворилися на невдоволення:
Послухай, Сашку, нехай Орися Григорівна окремо обідає. Після нас.
Чому, Ганно?
Ну, це зручніше. Мені важко їсти, коли бачу, як вона так повільно розжовує, без зубів. Наче в сні Я марнію від того.
Ганнусю, ми всі станемо старенькими.
Це інше, Сашко. Не порівнюй.
Було щось ще: мамині нічні звуки, що змішувалися з шумом холодного київського вітру за вікном, мякенькі шепітки її хропіння, мов хатній кіт муркоче, і те, що вона не встигала до туалету. Переступати через маму, коли та стояла на кухні Ганна забороняла категорично. Потім просто казала, щоб Орися Григорівна не виходила з власної кімнати. І одного вечора, коли в чашці чай остигав швидше, ніж завжди, Ганна промовила крізь зуби:
Сашко, я не думала, що вона затримається тут так довго. Я не витримую цього щоденного терпіння.
Що ти хочеш?
Відправ її назад, хай їде у своє село!
Але ж, Ганно, вона й ложку підняти сама не годна.
Так живуть всі! Діти не повинні себе жертвувати! Чому я маю в рідній квартирі жити, наче гість? Терпіти цей запах, ці звуки
Я розгубився, як у химерному сні, де небо зелене, а підлога хитається під ногами. Що далі? Аж якось повернувшись додому, бачу: мама сидить у коридорі, одягнена у вицвілій хустині, поруч стара валіза.
Мамочко, чому ти тут?
Сашку, відвези мене у той будинок, де всі сивочолі разом! В санаторій, чи куди там таких, як я, відвозять
Мамо, навіщо? Чому ти так кажеш?
Не хочу, щоб ти лишився ні з чим через мене. Хай ваша любов не загасає, як свіча на вітрі.
Вона говорить це знову й знову, і мені важко дихати. Я уявляю її в тому місці, серед незнайомців, а мені сну немає. Чи не краще полишити все, забрати маму й переїхати разом у її село під Славутичем? Або лишити все так, як є, і жити у вічному сонному колі провини?
Що ж робити мені, коли всі варіанти здаються химерними, мов подорож у купі перевернутих хмар над жовто-блакитним полем?






