Коробка стояла біля ніг уже третій день, і дно розмокло від ранкової вогкості. Ярина поправила рушник усередині, перерахувала кошенят: усі п’ятеро. Двоє сірих, двоє смугастих, одне чорне з білою грудкою. Чорне спало, смугасті вовтузилися, сірі тулилися одне до одного.
Ринок прокидався повільно. Надія з овочевого ряду вже виклала яблука гіркою, і від них ішов той кислуватий осінній запах, за яким жовтень відрізняється від усіх інших місяців. Небо висіло сіре, щільне, і холод забирався під куртку не одразу, а поступово, сантиметр за сантиметром, від долонь до ліктів. Асфальт блищав від учорашнього дощу, і калюжі відбивали прилавки, людей, шматки неба.
Ярина дула на пальці. Пальці були червоні, негнучкі, а рукавички вона забула вдома, бо вранці думала не про рукавички, а про те, що сьогодні останній день, коли вона може стояти тут. Завтра донька приїде забрати кішку, а кошенят донька не візьме. Донька сказала: «Мам, ну куди мені п’ятьох?» І мала рацію. Але правота доньки нічого не вирішувала, а тільки робила важчим те, що й так було важким.
– Візьміть кошенятко, – казала Ярина кожному, хто сповільнював крок. – Гарненькі, ручні. Якщо вам не важко…
Люди проходили повз. Жінка з візком усміхнулася, але похитала головою. Чоловік у спецівці навіть не глянув. Дівчинка років десяти присіла, потягла руку, але мати смикнула її за рукав і потягнула далі.
– Ну кому потрібні кошенята в жовтні? – сказала Надія з сусіднього прилавка, перекладаючи яблука. – Навесні ще туди-сюди, а зараз… Несла б ти їх назад.
Ярина промовчала. Назад означало те, про що вона не хотіла думати.
Чорне кошеня прокинулося, підняло голову, пискнуло. Ярина опустила руку в коробку й почухала його за вухом. Картон під пальцями був м’який, вологий, і в одному кутку вже почав розшаровуватися.
Він не сповільнив кроку, не ковзнув поглядом по коробці й далі. Зупинився, ніби врізався в невидиму стіну, і стояв так кілька секунд, дивлячись униз.
Худий, у потертій на ліктях куртці, руки в кишенях. Обличчя таке, яке буває в людей, які давно не висипаються, але не від роботи, а від чогось іншого. Світлі очі, втомлені. Щетина триденна, але охайна, ніби він її не відрощує, а просто забуває прибрати.
– Скільки їх? – спитав він.
– П’ятеро, – Ярина випросталася, обсмикнула куртку. – Два хлопчики, три дівчинки. Місяць і тиждень. До лотка привчені. Якщо вам не…
– Давайте.
Ярина моргнула.
– Що?
– Усіх давайте.
Він витягнув руки з кишень і присів навпочіпки. Підняв чорне кошеня однією долонею, подивився йому в очі, легко розвів задні лапки, перевіряючи, потім поклав назад. Так беруть не цуценя в подарунок дитині. Так беруть тварину люди, які знають, куди дивитися й навіщо.
Ярина стояла й не знала, що робити з руками. Пакет з кормом, який вона приносила щодня, раптом виявився непотрібним. Слова, які вона готувала для кожного перехожого, теж стали непотрібні.
– Ви… усіх? – перепитала вона.
Він кивнув. Підняв коробку. Вона побачила, як його руки вже тримають обережно картон, дбайливо, не стискаючи.
– Зачекайте, – Ярина полізла в сумку. – Ось, тут корм, я купувала… І спеціальна суміш. Їх ще треба з піпетки підгодовувати, потроху. Погано поки самі їдять.
Він узяв пакет. Не подякував. Не усміхнувся. Просто кивнув і пішов, і коробка в його руках погойдувалася в такт крокам, і з неї стирчала руда смугаста лапка, яка чіплялася за край.
Надія свиснула.
– Ну й справи. Усіх забрав. Чудний якийсь.
Ярина не відповіла. Вона дивилася йому в спину й не могла зрозуміти, чому всередині не стало легше, хоча саме цього вона хотіла три дні. Мабуть, тому що віддати кошенят незнайомцю, який не пояснив навіщо, це не зовсім те саме, що прилаштувати. Прилаштувати означає знати, куди. А вона не знала. Тільки бачила його руки, і руки були правильні, і цього мало б вистачити.
Вона дістала з сумки блокнот і ручку. Пішла слідом, добре, йти далеко не довелося – незнайомець увійшов у під’їзд сусіднього будинку. Ярина, мов шпигунка, простежила за ним до самої квартири. Записала адресу. Про всяк випадок. Або не про всяк.
Черевики біля дверей стояли одні. Гачки на стіні в передпокої були порожні: чотири штуки, блискучі, і на кожному колись висіла куртка, шарф або парасолька, а тепер вони просто стирчали зі стіни, як питання, на які нікому відповідати.
Тарас поставив коробку на підлогу на кухні. Кошенята заворушилися, одне пискнуло.
Він зняв куртку, повісив на єдиний зайнятий гачок.
Батарея під вікном була ледь тепла. Жовтень підкрадався до листопада, і опалення ввімкнули недавно, і труби ще гріли так, ніби самі не вірили, що пора.
Тарас присів навпочіпки біля коробки. Чорне кошеня першим підняло голову й подивилося просто на нього, зеленими, ще мутнуватими очима, але вже з характером. Смуга світла з вікна лягала на лінолеум, і в ній кружляли порошинки, повільні, байдужі до всього.
Тарас відкрив шафу, знайшов старий рушник. Махровий, блакитний, давно втратив колір і м’якість. Постелив його на підлозі біля батареї, переклав кошенят із коробки на рушник. Вони лежали купкою, і лапки перепліталися, і він розбирати не став. Нехай.
Потім дістав із пакета корм, молочну суміш. Поклав на стіл.
Суміш треба було підігріти до тридцяти восьми градусів. Тарас знав це, як знають власне ім’я: не згадуючи, а просто знаючи. Розвів теплою водою, поставив на слабкий вогонь і стояв біля плити з градусником для води, який знайшовся в ящику, і чекав.
Зібрав інструменти в коробку, віддав ключі, написав заяву. Тамара пішла в квітні, а до жовтня він перестав бути ветеринаром, бо руки, які лікували чужих тварин, не змогли втримати власне життя. І здалося правильним зупинити все.
Але тіло пам’ятало. Піпетка лягла між вказівним і середнім пальцем так, як лягала тисячі разів. Ліва рука взяла кошеня, перевернула на спинку, підвела піпетку до губ. Крапля молока скотилася по підборіддю на рушник, і кошеня зацмокало, і Тарас відчув, як щось у зап’ясті розслабилося.
Чорного першим, бо той був найменший і заковтував жадібно, поспішно, ніби боявся, що заберуть.
Сірих разом: вони лежали пліч-о-пліч і не хотіли розлучатися, і поки один їв, другий тицявся носом йому в шию, і Тарас притримував обох однією рукою.
Смугастих по одному, вони виривалися й пищали, і молоко текло повз по підборіддях і по рушнику, і він витирав їх куточком тканини, не дратуючись, а звично, як робив це роками в клініці, де господарі дивилися з тривогою, а він казав «усе добре, все нормально», і від його голосу заспокоювалися не лише тварини, але й люди.
Наївшись, кошенята заснули. Усі п’ятеро, на рушнику біля батареї, одне на одному. Чорне зверху, грудка біла, лапки звисли. Тарас сів на підлогу поруч і притулився спиною до стіни. Дивився, як вони дихають. Тонкий, частий, спільний звук, схожий на шелест.
Потім встав, вимив чашку. Висушив і поставив у шафу. Дістав іншу, чисту. Налив чаю. І поки пив, кошеня, одне зі смугастих, прокинулося, доковиляло до його ноги й тицьнулося носом у щиколотку. Ніс був мокрий, холодний, завбільшки з горошину.
Тарас не чекав дзвінка в двері, бо дзвінок не працював уже пів року, і він не полагодив його, бо нікому було дзвонити. Стук. Три короткі удари кісточками. Так стукають люди, які не впевнені, що їх хочуть бачити.
Він відчинив. Ярина стояла на порозі в тій самій хустці, тільки сьогодні вона була пов’язана охайніше. У руках пакет, з якого йшов запах смаженого тіста й цибулі.
– Здрастуйте, – сказала вона й одразу додала: – Я ненадовго. Я тільки спитати. Як вони? Кошенята.
Тарас відступив убік. Не запросив словами, просто відступив. Він чомусь навіть не здивувався, як вона його знайшла.
Ярина ввійшла. Кошенята були на кухні. Рушник біля батареї, поруч миски, кожна підписана маркером: «чорний», «сірий-1», «сірий-2», «смугастий-хл», «смугаста-дів». Ярина подивилася на миски, на маркерні підписи, на рушник, і в неї стисло горло, бо людина, яка підписує миски на четвертий день, не збирається їх віддавати.
– Ось. Принесла, – вона простягла пакет. – Пиріжки. Я подумала, може…
Вона не закінчила, бо не знала, як закінчити. «Може, ви голодний» звучало б незручно. «Може, вам самотньо» звучало б правдою, але правду говорити було рано.
Тарас узяв пакет. Поставив на стіл. Чорне кошеня сиділо в нього на плечі, вчепившись кігтями в светр, і Ярина помітила, що светр уже в затяжках, і Тарас їх не поправляв.
– Чай будете? – спитав він. Перша довга фраза за всю розмову.
Ярина кивнула. Сіла на табуретку, поклала руки на коліна. На кухні було тепліше, ніж у передпокої, і пахло молоком, кормом і ще чимось.
Кошеня зістрибнуло з плеча Тараса й полізло до неї на коліна, і вона підхопила його машинально, як підхоплюють те, що падає, не думаючи. Воно було тепле, і кігті проколювали тканину спідниці, і Ярина не прибрала його, а тільки притиснула долоню до спинки, відчуваючи, як б’ється під хутром швидке маленьке серце.
Тарас розлив чай.
За тиждень Тарас помітив, що коробка більше не потрібна. Кошенята спали хто де: двоє на кріслі, одне на підвіконні, чорне в нього в ногах, смугаста на светрі, який він кинув на стілець і забув. Коробка стояла в кутку порожня, і він розплющив її, поклав біля порога замість килимка. Картон був м’який, потертий, і кошенята, проходячи повз, шкрябали його кігтями за звичкою, як шкребуть знайоме.
Ярина приходила через день. Приносила пиріжки, або сир, або яблука з того самого ринку, від Надії. Дзвінок він полагодив на другому тижні. Вона дзвонила, і цей звук, різкий, деренчливий, старомодний, був кращим за будь-яку тишу, яку Тарас знав за останній рік.
У передпокої на гачках тепер висіли його куртка й її хустка.
Одного ранку чорне кошеня вибігло в коридор через прочинені двері. Тарас вийшов за ним, підняв, і кошеня вперлося лапами йому в підборіддя, ніби хотіло подивитися, що там, за дверима, далі. Тарас подивився теж. Сходова клітка, запорошене вікно, світло. Він стояв так кілька секунд, притримуючи двері ногою, щоб не зачинилися.
Потім повернувся до квартири. Поставив кошеня на підлогу, і воно побігло на кухню, де вже дзвеніли миски, бо решта четверо почули кроки й вирішили, що пора снідати. Двері Тарас не став зачиняти на замок. Скоро прийде Ярина.
