Сьогодні знову повертався з відрядження. Посадку вже оголосили, і я вийшов на перон. У плацкартному вагоні знайшов своє нижнє місце. Тільки почав розкладати речі, як почув важке дихання. Обернувся — старенька жінка із сумкою на коліщатках, схожою на рюкзак, в осінньому пальті й квітчастій хустці, стояла й переводила подих.
«Ну все, — подумав я, — бабуся зараз буде випрошувати нижнє місце».
— Глянь-но, синку, у мене наче нижнє, — віддихавшись, сказала вона.
Місце справді було нижнє. Вона заметушилась, почала ховати речі. Я глянув: жінці за сімдесят. «Треба ж, — подумав, — і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться…»
Нарешті бабуся сіла на свою полицю, склала руки на колінах, немов учениця. На верхні місця ніхто не сів, тож я змирився, що доведеться їхати з літньою попутницею, з якою й поговорити ні про що.
Потяг рушив. З’явилася провідниця з білизною. Жінка старанно застелила постіль, потім знову сіла й першою заговорила:
— Незвична мені така постіль, удома ліжко м’яке, а тут боки намну. З молодості не їздила, вже й не сподівалася, що поїду.
Я кивнув і мовчав.
— Мене Соломія Степанівна звати… А вас як величати?
— Віктор.
— А по батькові?
— Матвійович. Можна просто Віктор.
— Можна, ти ще молодий… У гості їдеш?
— Чому в гості? — здивувався я. — З відрядження додому.
— Он як! Додому — це добре. А я ось із дому на старості літ. — Вона замовкла й дивилася у вікно. Мені здалося, що в очах у неї сльози. Стало соромно, що я так неприязно сприйняв сусідку.
— А ви теж додому чи з дому? — спитав, щоб згладити свою холодність.
— З дому, синку, з дому. Тому й незвично. Їхати трохи більше доби, а тривожно.
— До кого їдете?
— До доньки. — Вона витягла з кишені хустинку й витерла сльозу.
— То радіти треба, а ви плачете.
— Я й радію. П’ять років із донькою не бачилися, вже думала, що й не побачу.
— Загубилися, чи що?
— Загубилися, синку, з власної волі. Характери наші спокою не давали, гординя заважала жити. Як донька підросла, перестали ладнати. Без батька її ростила, усяке було. Заміж уперше вона всупереч мені вийшла, та не склалося. А я не підтримала, дорікала… отак і сварилися все життя. Внучку проти мене настроїла, все мені наперекір робила. А п’ять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й у міліцію, ну, як тепер кажуть, у поліцію, ходила, довідки наводила. Переживала, вона ж із внучкою поїхала.
Потім обізвалася, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала й не приїжджала. Із цим тягарем я й жила. За цей час зрозуміла, що теж була неправа… Хай вона не слухала, хай ображалася, але вона ж мені рідна. А торік прийшов лист від Наталки, доньку так звуть. Написала, де живе, що з чоловіком давно розлучилася, що сама вже бабусею стала, питала про моє здоров’я. Я плакала всю ніч, а потім написала, що життя мені немає без них. Потім поговорили по телефону і зрозуміли, що винні обидві. У внучки дитина народилася, значить, правнук у мене. Наталка їй допомагає, та й робота в неї, не може вирватися, от і покликала. А я що? Хату замкнула, сусідці наказала, щоб доглядала та протоплювала, коли холодно, сама сумку зібрала й наважилася в гості до доньки поїхати. Бо невідомо, скільки часу мені відпущено, хочеться побачитися…
Я мовчав. Думав про свою матір, яку навідую рідко. Вона живе в селі, там і старша сестра. Я завжди вважав, що сестра догляне. А тепер, після цієї розповіді, занило в грудях, накотилася туга: я ж син, мати скучає, хоче бачити мене частіше.
Усю дорогу ми говорили з Соломією Степанівною — час пролетів непомітно. Я допоміг їй вийти з вагона і побачив, що до нас іде миловидна жінка, тривожно вдивляючись у наш бік. Я відійшов. Дві рідні людини зустрілися очима, обнялися й довго не могли відірватися одна від одної. Обидві плакали. Це було так зворушливо, що я й не сумнівався: тепер у них усе буде добре.
Я відійшов, хотілося заспокоїтися. Багато чого мені стало зрозуміло. Дістав мобільний і набрав номер матері. Просто захотілося сказати:
— Мамо, я приїхав, я на місці. На вихідні чекай мене в гості.
Ось така історія. Вона навчила мене не відкладати дзвінки й зустрічі з рідними на потім. Найважливіше — поруч, і це не потребує жодних відряджень, аби зрозуміти, як сильно тебе люблять і як сильно ти сам хочеш бути вдома.
