Ковальчук Тарас

Доброго ранку, люблена. Доброго ранку, любий. Він, як завжди, прокинувся за хвилину до дзвінка будильника.

Було це давно, але досі памятається, як незручно стало. Оленко, ми їсти хочемо! Годі вже лежати!

У тебе немає совісті. Ти що, не бачиш, як важко Дмитру? Він же твій брат, міг би й допомогти.

У віці 65 років ми зрозуміли, що діти більше не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?

Снилося дивовижне, мов у туманному сні. В сиротинці, де вітер вив під вікнами, виросла дівчина Олеся Довбенко.

Кожного вечора, виходячи зі школи, Тарас йшов брукованими вулицями з рюкзаком, перекинутим через плече

Було похмуро вівторкове зимове пополуднє 2011 року. Місто наче вкрилося хмарами, а холод проникав у кожен куточок.

Солоні вітри грали з волоссям Марини, коли вона, примруживши очі від сонця, наносила новий мазок пензлем

У самому серці Вінниччини, серед ланах пшениці й соняшників, стояв старий родинний хутір “

У 65 років я зрозуміла, що найстрашніше не залишитися самій, а благати своїх дітей про дзвінок, знаючи