Посадку вже оголосили, і Віктор виходить на перон. Після тижневого відрядження він повертається додому. Заходить у плацкартний вагон і знаходить своє нижнє місце. Доки влаштовується, чує, як хтось, важко дихаючи, йде вагоном. Повертається: літня жінка з сумкою на коліщатках, схожою більше на рюкзак, в осінньому пальті та квітчастій хустці стоїть навпроти, намагаючись віддихатися.
«Ну все, — думає Віктор, — бабуся, явно, моя сусідка, зараз нижнє місце випрошуватиме».
— Глянь сюди, синку, у мене начебто нижнє, — промовляє пасажирка, віддихавшись.
Місце й справді виявляється нижнім. Вона починає метушитися, розкладаючи речі. Віктор помічає, що сусідці років за сімдесят. «Треба ж, — думає він, — і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться…».
Бабуся нарешті сідає на свою полицю, слухняно склавши руки на колінах, мов учениця. У вагон заходять пасажири, але на верхні місця в їхньому плацкартному вагоні ніхто не сідає, тож Віктор уже мириться з тим, що доведеться їхати з літньою пасажиркою, з якою й не поговориш.
Потяг рушає. Невдовзі з’являється провідниця — приносить постіль. Жінка відразу починає поратися з постіллю, акуратно розстеляючи та заправляючи. Потім знову сідає й першою починає розмову:
— Незвична мені така постіль, удома ж у мене ліжко м’яке, а тут доведеться боки пом’яти. З самої молодості не їздила, та вже й не сподівалася, що поїду.
Віктор киває і далі мовчить.
— Мене звати Одарка Степанівна… а вас як величати?
— Віктор.
— А по батькові?
— Матвійович. Можна просто Віктор.
— Ну так, можна, ти ще молодий, можна й по імені… У гості їдеш?
— Чому в гості? — дивується Віктор. — З відрядження додому їду.
— Он як! Додому — це добре. А я оце з дому на старості літ. — Жінка раптом замовкає й дивиться у вікно. Вікторові здається, що в її очах з’явилися сльози, хоч вона й не плаче. Йому раптом стає соромно, що він так недружелюбно поставився до своєї літньої сусідки.
— А ви теж додому чи з дому? — каже Віктор, намагаючись згладити свою холодність.
— З дому, синку, з дому, — оце й незвично мені. Тут їхати всього трохи більше доби, а неспокійно в дорозі.
— А до кого їдете?
— До доньки їду, — Одарка Степанівна дістає з кишені хустинку й витирає сльозу, що набігла.
— То радіти треба, а ви плачете.
— А я й радію. П’ять років із донькою не бачилася, вже думала, що й не побачу більше.
— Загубилися, чи що?
— Загубилися, синку, з доброї волі загубилися. Характери наші в молоді роки спокою не давали, гординя заважала мирно жити, от і не бачилися з нею стільки років. Щойно донька підросла, перестали ми з нею ладнати. Без батька я її ростила, у нас усяке було: часто сварилися. Заміж уперше вийшла мені наперекір, та не пощастило їй. А я не підтримала добрим словом, докоряла їй… отак і сварилися все життя. Онуку проти мене налаштувала, усе мені всупереч робила… А п’ять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й у міліцію, ну чи як воно тепер, у поліцію, значить, ходила довідуватися, — переживала, вона ж із онукою поїхала.
Потім озвалася, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я її не шукала й не приїжджала ніколи. І з цим тягарем я й жила всі ці роки. За цей час зрозуміла, що теж не права була… хай вона мене не слухала, хай ображалася, але ж вона мені рідна донька…
А торік прийшов лист від Наталки — так мою доньку звати. Написала, де живе, що з чоловіком давно розлучилася, що вже сама бабусею стала, і питала про моє здоров’я… Я плакала всю ніч, а потім написала, що життя мені нема без них. Потім ми зідзвонилися, поговорили й зрозуміли, що винні обидві.
Онука народила дитину, ну значить, правнук у мене. Наталка допомагає їй у всьому, до того ж у Наталки робота, вирватися не може… оце мене покликала. Ну а мені що? Зачинила хату, сусідці наказала, щоб за будиночком доглядала та протоплювала інколи, якщо похолодає, а сама зібрала сумку й наважилася поїхати в гості до доньки. Бо невідомо, скільки мені ще часу відпущено, а побачитися хочеться…
Віктор мовчить. Він замислюється про свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там само й старша сестра Віктора. Він завжди вважав, що сестра догляне матір. А зараз раптом після розповіді пасажирки в грудях занило, навалилася туга, адже він син, мати сумує за ним, хоче частіше його бачити.
Віктор усю дорогу спілкується з Одаркою Степанівною — час минає непомітно. Він допомагає сусідці вийти з вагона й помічає, що до них іде миловидна жінка, яка тривожно поглядає в їхній бік. Віктор відходить. Дві рідні людини зустрічаються поглядом, обіймаються і довго не можуть відірватися одна від одної. Обидві плачуть. Зустріч двох жінок настільки зворушлива, що Віктор і не сумнівається: у них усе буде добре. Тепер уже точно добре.
Він відходить убік, хочеться чимось заглушити хвилювання, що накотило… І взагалі багато чого стало зрозумілим після цієї зустрічі. Дістає мобільний і набирає номер матері. Чомусь просто хочеться сказати:
— Мамо, я приїхав, я на місці, у вихідний чекай у гості…
