“Хочеш бачити онука — приїжджай, коли я скажу”, — оголосила невістка свекрусі.
Моя подруга, Олена Петрівна, жінка з розумом і тактом, завжди поважала межі родини свого сина. Вона мешкає у невеличкому містечку під Львовом, має улюблену роботу, захоплення, чоловіка, подруг — життя сповнене. Її син, Андрій, одружений з Марічкою, і вони виховують сина, маленького Юрка. Олена Петрівна ніколи не лізла не в свої справи, не нав’язувала порад, розуміючи, що в молодих свої погляди на виховання дитини і господарство. Вона дзвонила синові, щоб дізнатися, як справи, вітала невістку зі святами, а раз на місяць вони приходили до неї на затишну родинну вечерю. Та після народження онука усе змінилося, і тепер її серце розривається від болю та несприйняття.
Марічка, дружина Андрія, від самого початку трималася осторонь. Вона не прагнула зблизитися зі свекрухою, і Олена Петрівна приймала це, не наполягаючи. Вона поважала свої кордони, намагалася не втручатися, хоча в душі мріяла стати ріднішою для молодої родини. Але коли народився Юрко, бути осторонь стало неможливо. Олена Петрівна була готова допомагати: посидіти з онуком, щоб Марічка могла перепочити чи закінчити справи, взяти на себе частку клопотів. Андрій багато працював, і невістка тягнула все сама. Олена Петрівна, зі своїм гнучким графіком, знаходила час для онука, але Марічка категорично відмовлялась від будь-якої підмоги, і її поведінка ставала дедалі холоднішою.
Щойно виписалася з пологового, Марічка поставила умову: Олена Петрівна має попереджати про візити заздалегідь. Подруга дотримувалася цього правила, дзвонила за кілька днів, повідомляла, що хоче завітати, побачити Юрка, привезти подарунки. Але щоразу щось йшло не так. Марічка знаходила десятки причин, щоб перенести візит: то лікар має прийти, то подруга в гості, то «не той день». Олена Петрівна, підлаштовуючись, погоджувалася на запропонований час, змінювала свої плани, скасовувала зустрічі. Та навіть коли вона приїжджала у призначену годину, її ледве терпіли півгодини. «Нам пора на прогулянку», — оголошувала Марічка, і свекруха, ковтаючи образи, йшла геть, так і не нагулявшись із онуком.
Бувало й гірше. Олена Петрівна, зібравшись, вже стояла біля дверей, готова їхати, як раптом дзвонила Марічка: «Юрко не спав усю ніч, зубки ріжуться, сьогодні не вийде». І переносила візит не на завтра, а на невизначене «потім». Олена Петрівна, стримуючи сльози, поверталася у порожню квартиру, відчуваючи себе непотрібною. Її бажання бачити онука, тримати його на руках, чути його сміх перетворилося у нескінченну череду принижень. Вона розповідала мені про це з тремтінням у голосі, і моє терпіння урвалося. «Годі підлаштовуватися! — сказала я. — Хочеш бачити онука — приїжджай, коли тобі зручно. Подзвони за півгодини, скажи, що будеш. Ти йдеш до сина й онука, а не до невістки. Нехай вона підлаштовується під тебе!»
Олена Петрівна збентежилася. Вона не звикла нав’язуватися, не хотіла псувати стосунки з сином. Але її серце розривалося від туги. Вона мріяла про близькість з Юрком, про те, щоб стати для нього люблячою бабусею, а натомість відчувала себе чужою. Марічка ніби звела стіну, через яку не пробитися. Олена Петрівна не знала, що робити: залишити все як є, сподіваючись, що невістка пом’якшає? Поступити, як я раджу, ризикуючи сваркою? Чи взагалі відступити, віддавшись болю і відчуженню? Вона боялася, що будь-який крок зруйнує крихкі зв’язки із родиною сина.
Ця ситуація стала для неї нестерпною. Кожна відмова Марічки — ніж у серце, кожен перенесений візит — нагадування, що вона непотрібна. Олена Петрівна, жінка з відкритою душею, не заслужила такого зневажливого ставлення. Вона хоче лише одного — бути частиною життя онука, але невістка тримає її на відстані, диктуючи свої правила. Я бачу, як подруга згасає, як її очі наповнюються сльозами, коли вона говорить про Юрка. Цей біль — не просто образа, це відчуття, що тебе позбавляють найдорожчого. І я не знаю, як їй допомогти, але одне ясно: Марічка своєю холодністю відштовхує не лише свекруху, а й любов, яку та могла б подарувати їхній родині.
