ПРИЧІП.
Знаєте, як це втомитися від нескінченних гулянок, побачень і коротких історій?
Ось і я, Коля, добряче нагулявся й вже не шукав нічого особливого аж раптом зустрів просту, щиру й розумну дівчину зі справді українським імям Соломія.
Вона затягнула мене на каву у Львові на Площі Ринок, далі ми довго слухали гурт на вулиці Дорошенка, теревенили про мої трудові здобутки і про її зачарування сучасною поезією.
А коли з’ясувалося, що й вона до олівє додає яблуко, стало ясно треба діяти рішуче.
Наступний крок вечеря у Соломії вдома.
Вона живе у невеликій багатоповерхівці у Франківську.
Я начистив найліпшу сорочку, поголився до блиску, вивчив вірші її улюбленої Катерини Бабкіної, купив тюльпани й пляшку крафтового вина з Закарпаття.
Йшов на ту вечерю як на крилах, упевнений, що вечір точно буде незабутній.
Моя самовпевненість була така, що міг би з нею змагатись будь-який кіт, що хто зна скільки раз на день вимагає їсти.
Здавалося, усе буде просто й логічно.
Все, окрім раптової фрази: «Добрий вечір, мене звати Остап.
Мама в душі, приходьте».
Я застиг.
Переді мною стояло широкоплече, квадратне, майже чоловіче, а точніше підліткове обличчя.
Володар руки, яка запросто могла б за раз стиснути мою голову, простягнув мені долоню.
Спершу подумав, що помилився адресою.
Але як Остап голосно й по-своєму чхнув тримаючи ніс і не відкривши рота, як і Соломія сумнівів не лишилось.
Мене почало переповнювати розчарування, вино всохло, а квіти в руках втратили свіжість.
Я зайшов і, побачивши кросівки Остапа, аж зойкнув: я міг би свої туфлі всунути у них разом із ногами й ще б місце лишилось.
Сама Соломія була йому ледве до плеча.
Раптом подумав: шкода, що жінки не вміють так розмножувати золото дав каблучку, а за десять літ уже обруч, гарні інвестиції.
Доки міркував, пройшов на кухню, де вже стояв накритий стіл, а Остап без допомоги табурета міняв фіранки.
Дайте мені ще пять хвилин!
почулось із ванної.
Через пять разів по пять хвилин Соломія нарешті зявилась у вечірній сукні й з сяючим макіяжем.
Але, побачивши мою скривлену міну, одразу зрозуміла і вся романтика як водою змило.
Вона без жодного слова поклала нам їжі, сама налила вино і, не чекаючи мене, почала їсти.
Ти чого не розповіла, що маєш дитину?
спромігся я нарешті спитати.
Злякався причепа?
сумно посміхнулась Соломія.
Та це не причіп цілий вагон.
Великий, так.
В батька пішов.
Той із глухого закарпатського села, ще дужчий за Остапа кажуть, міг ведмедя голіруч здолати.
А де ж він зараз?
пересохлим горлом спитав я.
По гастролях.
Зі своїм ведмедем.
Покинув нас «заради великої сцени».
Буває, пише листи, тільки таке нерозбірливе, ніби сам ведмідь і пише.
Скільки йому років?
кивнув я на сина.
Чотирнадцять, нещодавно отримав паспорт.
Силою віджав?
Дууже дотепно.
Далі їли мовчки, розмова не клеїлась.
Можна ще трохи мяса?
протягнув я тарілку.
Смакує?
Як на мене, смачнішого не пробував.
Що це?
Лосятина.
Остап готував.
Ого, в нього талант.
Від тата дістав у спадок разом із старовинною кулінарною книгою, ножами, спінінгами, човном та ще всякою всячиною.
Човен?
аж проковтнув слину.
Ага, в підвалі тримаємо.
Ну, як тримаємо іноді трапляється.
Син, між іншим, затятий рибалка.
У той момент у Соломії задзвонив телефон, вона перепросила й пішла в кімнату слухати.
«Час би вже йти додому», подумалося мені.
Тут ловити мені нічого.
Слухай, Коль, така справа раптом повернулась стурбована Соломія.
На роботі сталася аварія.
Не міг би ти посидіти з Остапом пару годин?
Я?
З Остапом?
Навіщо?
Ну, він ж неповнолітній, хто його знає, що вночі може статися Сам розумієш, усякі люди ходять
Боїшся, що його поцуплять?
Та досить!
змінила вона тон.
Я тобі заплачу і за вечір, і за роботу няньки, а потім не буду більше дзвонити.
Домовлено?
А що мені з ним робити?
Ви ж мужики!
Потеревенькайте про свої чоловічі справи.
Я побігла!
Я не встиг нічого сказати, як Соломія вже летіла сходами вниз.
Сидів ще трохи на кухні, допивав вино, доїдав мясо Соломія все не поверталася.
Зрештою, пішов до кімнати Остапа.
За дверима почув знайомі звуки не повірив, постукав.
Відчинено, пролунав голос.
Я зайшов.
Перше, що впало в око велика деревяна мішень із ножами і стрілами.
На стінах слідів не було стрілець, видно, завжди влучає.
На столі вініловий програвач, тихо грав “Океан Ельзи” (мій улюблений).
Сам Остап ладнав рибальське приладдя.
Оглядівши все кубки на шафі, грушу, біля телевізора новенька ігрова приставка.
Ого, непогано вас мама забезпечує!
присвиснув я.
Про таку кімнату навіть я все життя мріяв.
Та я влітку працюю, не відриваючись, відповів Остап.
Мені стало ніяково я вже уявив, як Соломія ночами шукає гроші для дитини, а той сам собі дає раду.
Зарядка для телефону є?
запитав я.
Біля залізниці, махнув він рукою.
Залізниця?
не відразу збагнув, поки не побачив у кутку масштабну модель залізничної станції.
Я забув, як дихати.
Сам зібрав?
спитав пошепки.
Сам.
Купую деталі планую другий рівень і мости.
Ось нещодавно рельси нові отримав, все руки не доходять.
Я відчув, як наливається душа і голова теплом.
Можна коло пустити?
попросив я.
Звісно, хлопець відклав свої снасті й одним стрибком підлетів до макета.
***
Соломія повернулася через годину.
Думала, що я вже втік, але застала нас із Остапом, захоплених залізницею.
З першого погляду й не скажеш, хто з нас старший.
Коля, облиште, пізно, прошепотіла Соломія.
Ой, котра година?
схопився я з підлоги.
Десята тридцять, зітхнула вона.
Завтра на ліквідацію аварії, треба поспати.
Проводила мене до дверей, подякувала й простягла гроші.
Від жінки грошей не беру, чванливо відповів я.
Добре.
Дякую, що наглядала за моїм причепом.
Я лише криво посміхнувся й пішов.
***
Привіт!
Я хотів би ще заглянути, через пару днів подзвонив я Соломії.
Зараз у мене на роботі завал, на стосунки немає часу, та й остання наша зустріч
А до Остапа можна?
Може, треба посидіти, приглянути за “малюком”?
До Остапа?
здивувалась вона.
Так.
Я вже написав йому він не проти.
Я нову гру для його Xbox купив, посидимо тихенько, ти свої справи доробиш.
Ну приходь сьогодні.
Того ж вечора я прийшов зовсім інший: без модної сорочки й парфуму, з рюкзаком, набитим чипсами й ситром, з футболкою із гуртом “Бумбокс” і хлопчачою посмішкою.
Тільки не шуміть у мене відеодзвінок на годину, зустріла Соломія в халаті, з маскою на обличчі й запахом цибулі з кухні.
Я скромно кивнув і швидко зник у дитячій.
Того вечора Соломія з трудом розтягнула нас із Остапом, які завзято сперечалися про творчість Балабанова і Сергія Параджанова, і вже мало не планували кіноніч.
Вона сказала, що обидва ми жертви свого дивацького смаку, й випровадила мене.
В суботу не забудь прикормку!
вигукнув Остап навздогін.
Що за прикормка?
підозріло глянула Соломія.
Та ми ж на щуку зберемось!
Я знайшов магазин, там продається найкраща прикормка.
Я, уявляєш, сто років не був на рибалці!
Дивлюсь, ви справжні друзі.
А зі мною часу не знайдеш?
Можеш із нами: бутерброди наріжеш.
От уже розвага!
Ладно, йдіть, посміхнулася.
Все одно я вічно на роботі.
***
Минув місяць.
Соломія з головою поринула у справи, а ми з Остапом не сиділи без діла: доробили макет залізниці, поїхали на ракуловку під Тернопіль, заквасили домашній квас по родинному рецепту.
Остап вчив мене орієнтуватись у лісі, а я йому як запросити дівчину з паралельного класу на побачення.
Та одного вечора у квартиру постукали так, що з натяжної стелі посипалися лампочки.
Соломія відчинила й в коридорі одразу запахло дичиною.
На порозі її колишній чоловік, батько Остапа.
Я все зрозумів!
став на одне коліно, все одно на голову вищий.
Ми з Потапом (ведмідь) хочемо мирного родинного життя.
Я назбирав грошей, заберу вас із Остапом у наше село, житимемо азартно й приємно.
Ти з роботи, ми з сином на рибалку та полювання.
От жартуєш!
Десять років ти осмислював?
І медвідь твій теж повернувся?
Та ні В нього тепер контракт із кіностудією.
Кинув і мене.
Ось у чому річ, склала руки на грудях Соломія.
Неважливо!
Головне я повернувся
Далі він не встиг доказати, бо в прихожу зайшов я в Соломчиній футболці.
Соломіє, я забрав твою футболку свою забруднив, поки ми з Остапом фарбували паровоз
В цій хаті хоч хтось вміє закінчувати думку?
пирснула Соломія.
А це хто?
насупився батько, спрямовуючи здоровенний кулак на мене.
Це це розгубилася Соломія.
З кімнати вилетів Остап, і одним рухом заломив руку батьку, приперши до стіни.
Це причіп!
зневажливо кинув хлопець.
Остапе!
Синку!
Я твій тато!
Який причіп?!
Обыкновенний причіп, що з мамою допомагає возити усе, що ти нам залишив.
Але я ж нічого не залишав
Він сам усвідомив ці слова, і на очах у нас з Соломією промайнуло все його минуле.
Ой, все, давай перерву, простогнав батько, й Остап відпустив захват.
Молодець!
Дивись, весь у мене, вже можна й на кабана рушати, протираючи руку, сказав чоловік.
Так що пропоную: хоч завтра на полювання з сином?
Може, вдасться відновити щось Я ж твій батько
Соломія кидала погляди то на мене, то на колишнього.
Я кивнув і тихо попрощався.
Вибач
***
Наступного ранку батько і син рушили в ліс, але повернувся Остап додому сам і аж надвечір.
Де батько?
злякано спитала Соломія.
Він пішов, зняв взуття Остап.
Як це просто так?
Пішов із кабаном.
Завантажив в причіп і поїхав дресирувати.
Заніс мене в місто й поїхав собі.
Ой, яка ж я дурепа, схопилась за голову Соломія.
Треба Колі подзвонити.
Не треба, я щойно з ним попрощався він мене додому підвіз.
Завтра обіцяв зайти.
Але ти ж телефон вдома залишив!
Як він знав, де тебе забирати?
Сказав, що простежив за нами, щоб бути певним, що все гаразд зі мною і з тобою.
Справді так сказав?
Так.
І ще що причепився до нас, і, мабуть, вже не зможе відчепитися.
Мене ця історія навчила: інколи справжня чоловіча відповідальність не у побудові блискучої карєри, а в тому, щоб залишитись там, де вже давно всім потрібен.
І бути тим самим причепом, на який завжди можна спертися.
Причіп: українські дороги, сімейні пригоди та неочікувані зустрічі