**Батько-герой**
Марія з пакетом продуктів повільно піднімалася сходами на третій поверх, рахуючи ступеньки. Так само вони рахували з сином, коли йшли з дитсадка. Андрійко старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже бійко вів лік сам. «Як швидко він виріс. Господи, тільки б повернувся, тільки б був живий…» — знову прошепотіла вона, ніби молитву.
Нагорі вдарили двері, по сходах залунали поспішні кроки. Марія зупинилася на майданчику між другим і третім поверхами, відійшла вбік.
— Вітаю вас, — весело привіталася сусідська чотирнадцятирічна Олеся.
— Олесю, стій! Шапку забула! — гукнула їй зверху мати.
Дівчинка неохоче повернулася.
— Та тепло ж. Набридла з цією шапкою, — буркнула вона потиху.
Мати зійшла вниз, сунула доньці в’язану шапку.
— Ввечері холодно буде. Не забарися, чуєш? Після танців — додому.
— Гаразд. — Дівчинка взяла шапку і побігла далі.
— Не «гаразд», а надягай! — крикнула їй услід мати.
— Добрий день, Маріє. Із роботи? Ось, шибениця, так і хоче пісти без шапки, а потім соплими хлипатиме, — поскаржилася сусідка.
Вони разом піднімалися вгору. Марія знову почала рахувати, але сусідка перебила.
— Як син? Телефонує?
— Ні, — зітхнула Марія.
— Так от і виходить: ростиш дітей, ростиш, а потім вони виростуть, підуть, а нам лишається тільки чекати та хвилюватися. За сина страшно, а за дочку ще страшніше. Піде кудись — і думай, де вона, з ким? А в неї лише танці на думці.
Марія зупинилася біля своєї квартири. Доки діставала ключі з кишені пальта, сусідка вже сховалася за своїми дверима. Марія увійшла в передпокій і звично глянула на вішалку. Щодня вона з трепетом сподівалася, що Андрійко повернеться. Там висіла лише її легка куртка.
Вона поставила пакет на підставку для взуття й почала роздягатися. Колись Андрійко біг зустрічати її, одразу викладаючи новини.
— Почекай, дай роздягнутися, — втомлено просила вона. — Не чіпай пакет, важкий.
Потім він підріс, і вже вона сама кликала його, коли поверталася з роботи, просила віднести пакет на кухню, запитуючи, як справи в школі.
— Усе добре, — відмахувався він, відносив пакет і миттю зникав у своїй кімнаті.
Потім закінчив школу, вступив у університет. Повертаючись з роботи, Марія тепер рідко заставала сина вдома. Все рідше ділився він з нею новинами.
«Може, завести кота? Бодай хтось зустрічатиме, не так важко повертатися…» — зітхнула Марія. Кожного разу вона думала так, а потім одразу забувала. Швидко перекушувала й сідала перед телевізором, дивлячись новини.
Вона вдивлялася в чоловіків у однаковому піксельному камуфляжі. Обличчя наполовину прикриті. Очі різні, але погляд однаковий — втомлений, спокійний, але з надією, зверненою до камери. Родичі побачать, дізнаються, що живий. Один із них міг бути її сином. Марія вірила — впізнає його миттю…
**Чотири місяці тому**
— Андрію, ти вдома? — гукнула вона, входячи в квартиру.
— Вдома. — Андрійко неспішно вийшов із кімнати.
— Чого так рано? — Марія з пакетом пройшла на кухню, Андрійко плівся слідом. — Голодний? — Вона поставила пакет на стілець, почала розкладати продукти. Андрійко сів навпроти.
— Чого мовчиш? Щось сталося? — Марія завмерла з пачкою сиру в руках.
— Здоров як бик. Усе гаразд, мам.
Але її насторожив задумливий вигляд сина. Вона поклала сир у холодильник, склала пакет і сховала його у шафу.
— На сніданок сирники зроблю, — промовила вона, пильно дивлячись на нього.
— Сядь. — Він кивнув на стілець, з якого вона щойно прибрала пакет. Марія послухала, але серце раптом стиснуло тривога.
— Ти мене лякаєш. Що сталося? Одружитися збираєшся?
— Мам, я йду на війну.
— Я-як? — ніби спіткнулася вона. — Так одразу? Ти ж не служив…
— Не одразу. Спочатку навчання, а потім…
— Ні, — Марія замотала головою. — Ти щойно закінчив університет, знайшов гарну роботу… А я? Подумав про мене? В мене, окрім тебе… Ти не можеш так зі мною вчинити. Чому? Що трапилося?
— Війна трапилася, мам. Я не можу сидіти осторонь. Я здоровМарія мовчки обняла сина, відчуваючи, як її сльози змочують його плече, і вперше за довгі місяці їй здалося, що вона не сама, що нарешті все буде добре.
