21 вересня
Ти купив хліб?
Він подивився на мене так, ніби я запитала про щось зовсім незрозуміле. Не було нерозуміння в очах, була лише тиша. Тривала, незручна пауза, котра зовсім не вписувалася у звичний ритм нашого життя.
Який хліб, нарешті мовив він. Сухо, не питаючи, а стверджуючи.
Звичайний. Житній, із «Вербички», ти завжди там береш.
Він поставив сумку на підлогу, озирнувся на кухні, ніби щойно вперше сюди зайшов.
Я не заходив у магазин.
Я кивнула і відвернулася до плити. Нічого дивного, сказала собі. Втомився. Не було тиждень вдома, конференція у Львові, готель, чужа їжа, не рідний запах. Звичайно, втомився.
Але хліб він приносив завжди. Ось вже сімнадцять років, приїжджаючи звідкись, навіть із короткої відрядження, він минав «Вербичку» на розі Садової і купував житній хліб. Ніколи це не було якимось правилом чи потребою так працював його внутрішній механізм. Це був його спосіб повертатися.
Я помішувала суп і промовчала.
Його звати Григорій. Для всіх Гриць. Мені пятдесят вісім, йому шістдесят один. Ми живемо в Полтаві, у двокімнатній квартирі на четвертому поверсі, яку купили ще в девяносто девятому, коли Наталка була малою. Наталка вже давно доросла, перебралася до Києва, телефонує щонеділі. Я працюю у шкільній бібліотеці, Гриць три роки як на пенсії, але підробляє читає лекції з будівельних норм у коледжі. У нас спокійне, розмірене життя, майже без сварок. Це важливо розуміти. Не було нічого такого, що мало б пояснити те, що почалося після його повернення.
Ми вечеряли мовчки. Він їв обережно, дивився кудись у стіл. Я чекала, що він ось-ось підніме очі і розповість щось про поїздку, про колег-лекторів чи про незручний ліфт у готелі, або як сумував за звичайним домашнім борщем. Завжди щось розповідав за першою вечерею після розлуки.
Як там Львів? спитала я.
Нормально.
Семінар добре пройшов?
Так.
Я відклала ложку.
Гриць, ти в порядку?
Він глянув на мене. Очі як завжди: сірі, трохи втомлені.
У порядку. Просто стомився.
Я зібрала посуд зі столу. Він пішов у кімнату, ліг із телефоном, ніби нічого й не сталося, ніби все гаразд. Тільки хліба не було. Й розмови не було. І ще чогось, чому я не знала назви.
Першу ніч я вирішила списати на втому. Другу теж.
На третій день, у пятницю, сталося щось по-справжньому дивне.
Я сиділа з кавою біля вікна, дивилась у двір. Він вийшов із ванної, зайшов на кухню, набрав води. Потім взяв із полиці банку гречки, відкрив її, понюхав і поставив назад. Я нічого не сказала. Але Гриць ніколи не їв гречки. Ще коли знайомились, жартував, що гречка їжа для людей без уяви, і ми з цього сміялися. Я варила йому рис, перловку, що завгодно, лиш не гречку.
А тут взяв, відкрив, принюхався. Як ніби хотів спробувати.
Ти часом не захотів гречки? спитала я, намагаючись не вкладати підтекст у голос.
Ні, відповів він і пішов у кімнату.
Я ще довго дивилася на ту банку.
У суботу зателефонувала Наталка.
Тато вже вдома? одразу питає.
Дома, у середу повернувся.
Як він?
Я зробила маленьку паузу.
З дороги ще не відійшов. Усе нормально.
То й добре. Мам, я в жовтні приїду, гаразд? У нас із Сергієм відпустка.
Звичайно, приїжджай. Радітиму тебе бачити.
Я нічого їй не сказала. Ну справді, що розповідати? Що тато не купив хліба й нюхав гречку? Якось несерйозно.
Але я вже знала щось не так. Чи то серцем відчувала, чи якоюсь геть інакшою частиною себе тим, що просто сигналить: тут щось змінилося.
У неділю я запропонувала прогулятись. Іноді ми ходили до парку Перемоги у неділю, не щоразу, але часто. Він любив лавку біля ставка, купував нам квас у стаканчиках, якщо вдалось знайти кіоск, жаліється на спину болить, коли довго ходити, я кажу «зарядку треба робити», він лише сміється, і ми сміємося разом. Наші дрібні ритуали, яких вистачало.
Ходімо до парку? спитала я.
Він підняв очі від телефону.
До якого саме?
До Перемоги. Погода гарна.
Він подумав. Це було теж дивно зазвичай одразу казав «ходімо», чи «зараз, тільки куртку». А тут замислився.
Добре, нарешті погодився.
Ми йшли мовчки. Я нічого не пришвидшувала, просто спостерігала. Він дивився навкруги рівно, без інтересу чи звичного розслаблення недільної прогулянки. Ніби йшов незнайомим маршрутом, намагався запамятати повороти.
Біля входу в парк стояв старенький із псом спанієль, рудий такий, трохи товстенький.
Дивись, Бубна, тихенько промовила я. Після того, як наша сусідка тітка Зіна мала саме такого собаку вісім років тому, усіх рудих спанієлів ми називали по-своєму Бубна. Це було наше слово, наша маленька жартівлива память.
Він глянув на собаку. Жодної реакції.
Бубна, повторила ще тихше.
Гарний пес, сказав рівно, ввічливо, нейтрально.
Я зупинилася біля куща глоду, зробила вигляд, ніби оглядаю ягоди. Серце билося швидше, ніж годилося б на такій прогулянці.
Він не впізнав Бубну. Чи вдавав, що не впізнав Але навіщо йому вдавати?
Біля ставка кіоск із квасом уже не працював не сезон. Гриць сів на лавку, дивився на воду.
Добре тут, сказав.
Ми часто тут гуляємо.
Та невже?
Я повернулася до нього.
Гриць. Ми тут майже десять років ходимо.
Він кивнув. Без замішання, спокійно.
Мабуть. Просто кажу, що добре.
В мені тоді щось стиснулося. Не зрозуміла одразу, чому та як. Лише вночі, слухаючи його дихання, зрозуміла: він не сказав «памятаю» чи «звісно, як же». Сказав «мабуть» як людина, котра погоджується з новим для себе твердженням.
Я довго не могла заснути. Думала як це називається, коли людина біля тебе, а щось у ній уже зникло. Десь читала, що після сильних стресів близькі люди можуть змінюватись, ніби стають іншими, «підміна особистості» ось як це в психології зветься. Але який тут стрес? Конференція у Львові? Тиждень у готелі? Не причина для таких змін.
Я встала о третій ночі, випила води, довго стояла біля вікна. Порожній двір, ліхтар миготів через раз.
Подумала: добре. Чекаю. Може, щось сталося, про що він не каже, щось особисте, що болить чи турбує йому. У кожного це трапляється інколи особливо після шістдесяти, коли життя вже напрацювало свої втрати.
Я повернулась у ліжко. Він спав горілиць, обличчям до стіни. Я легко поклала руку йому на спину, як завжди. Він не ворухнувся.
У понеділок я зателефонувала подрузі Оксані ми знайомі ще з університету, вона працює у поліклініці адміністратором. Оксана людина пряма, без сентиментів, і саме це я в ній ціную.
Ксено, можна я поїду до тебе?
Щось сталося?
Не знаю, може, нічого, просто хочеться поговорити.
Приїзди після пятої.
У Оксани завжди пахне пиріжками навіть коли вона нічого не пече. Ми сіли на кухні, я налила чай і все їй розповіла: про хліб, гречку, Бубну, про «мабуть» у парку.
Оксана спокійно слухала. Потім небагато подумала.
Оленко, це ж може бути депресія. Або питання із памяттю. Ви вже не юні.
Йому шістдесят один.
То й що? У Міхайла з третього поверху почалося в шістдесят два, а до того ніхто б не сказав.
Він завжди памятав краще за мене: імена, дати, все підряд.
Все у світі з часом міняється.
Я дивилася в чашку.
Ксено, це не забудькуватість. Він не забув. Він дивиться на мене Як на людину, котру бачить вперше, просто хоче бути ввічливим.
Оксана відламала шматок пирога.
Ти виспалася?
Ні.
Ось. Сама себе накручуєш. Він втомлений, може, щось на роботі, чоловіки про таке не розказують. Дай трохи часу.
Я кивнула. Може, й справді. Щось у цьому є.
Йдучи додому, я згадала, як він відкривав банку з гречкою. Таке дрібязкове, а до сих пір стояло комком у мене в горлі.
Дома був. Сидів за столом на кухні, щось писав на папірці. Я поставила чайник, розпаковувала покупки. Він не піднімав голови.
Я від Оксани.
Угу.
Пиріг принесла.
Він підняв голову, глянув.
З чим?
З капустою. Твій улюблений.
Я капусту не дуже.
Я повільно поставила пакет на стіл.
Грицю.
Що?
Ти з дитинства любив з капустою. Сам так казав. Що мама пекла саме з капустою.
Він дивився спокійно.
Мама пекла з яблуками.
Тиша.
Маму кликали Євгенія Петрівна, померла дванадцять років тому. Я бачила не раз, як вона пекла пиріжки з капустою та яйцем. Вона цим пишалася.
Грицю, Євгенія Петрівна пекла з капустою, я це памятаю.
Може, й з капустою Давно це було, знизав плечима і повернувся до паперів.
Я вийшла у кімнату, подивилась у вікно, на тиху полтавську вулицю, все звичне: люди, машини, осінній вітер.
Я памятаю запах її пирога, тісну кухню, візерунки на клейонці. Гриць розповідав це з теплом і ніжністю, десятки разів. Люди не забувають такі аромати.
Знайшла телефон сестри Гриця Валентина живе у Черкасах, бачаться рідко, але спілкуються. Набрала.
Оленко! одразу радісний голос. Як ви?
Валя, хочу пригадати: що твоя мама пекла?
Пауза.
Та з капустою завжди, з яйцем. Чому питаєш?
Рецепт собі записую. Дякую.
Відклала телефон. Ноги ватні. Смішно ноги ватні через пиріг з капустою.
Може, проблема з памяттю. Треба до лікаря. Треба поговорити відверто.
За вечерею спитала:
Грицю, голова не болить?
Ні.
Спиш добре?
Нормально.
Може, до лікаря? Просто для перевірки.
Він відклав виделку.
Навіщо?
Тиск поміряти. Давно не був.
Я вдома міряю. Все добре.
Я хвилююсь, Грицю.
Погляд довгий, пильний.
Думаєш, щось серйозне?
Я просто прошу.
Я в порядку, Олено. Не треба. Вкотре закінчив тему одним реченням. У цім він завжди був сильний однією фразою ставити межу.
Я дивилась, як він їв як тримав виделку, нахиляє голову. Мені здалося, що сидить інакше, більш сутуло. Завжди пряміше А може, мені просто страшно від зміни.
Я прибрала посуд, пішла у ванну, довго дивилася в дзеркало: зморшки біля очей, сивина, яку Гриць колись називав «сонячною». Думала: Олено, уявляєш все сама. Ти не памятаєш, як він завжди тримав ложку. Просто лякає те, що змінилося.
Вночі прокинулася від тиші: простір біля мене був порожній, прохолодний. Вийшла на кухню, горить світло. Він сидить, щось пише у блокноті. Саме пише, що дивно давно нічого не писав від руки, крім підписів.
Грицю?
Підняв голову, в очах спокій.
Не спиться.
Що пишеш?
Думки.
Можна?
Пауза.
Це особисте.
Гриць ніколи не казав «це особисте». За сімнадцять років я могла питати що завгодно Але не з такою відстороненістю.
Добре, сказала я.
Пішла в ліжко. Чула, як пише ще трохи, встати, вимкнув світло, ліг. Довго не спав.
Вранці блокноту на столі не було.
Я шукала. Просто так, не можу сказати чому. Перевірила ящики на кухні нічого. Глянула в його тумбочку, вперше за всі роки. Порожньо: окуляри, копійки, папірці з номерами. Блокнота немає.
Він взяв його з собою.
Я пішла на роботу. Бібліотека єдине місце спокою: запах старих книжок, трохи пилюки. В обід думала: як зрозуміти, що людина змінилася? Не через дрібниці, а по суті. Коли ти сімнадцять років знаєш її сміх, улюблену їжу, страхи а раптом щось у ній зміщується, і ти вже не впізнаєш.
Згадала це зветься «психологічна підміна». Читала десь: наче людина та сама, але головне всередині інше чи зникло. Іноді це ознака хвороб, іноді наслідок стресу. А буває просто життя: розлом у пару після пятдесяти, коли діти виросли, а ви залишаєтесь вдвох і не знаєте, хто перед вами.
Але я знала Гриця. Я точно знала.
Увечері повернулася раніше він стояв на кухні, дивився у вікно.
Грицю, що ти робиш?
Дивлюся.
На що?
Просто дивлюся.
Відповідь, яка від нього здається особливо дивною.
Як день?
Звично. Лекції.
Студенти?
Студенти.
Я почала готувати вечерю.
Розкажи про Львів, спитала я.
Що саме?
Де жив, що бачив. Ти ж тиждень там був.
Готель, звичайний. Семінар у коледжі. Новий житловий комплекс дивились як приклад. Все.
Люди? Колеги?
Були.
Хто?
Мовчав. Я обернулась дивився убік.
Ну, з коледжу хтось. З інших міст.
Іван Степанович був?
Івана Степановича Морозенка, завідуючого кафедри, Гриць згадував часто, минулого літа рибалили разом, я знала про нього чимало.
Морозенко? Ні, не було.
Він завжди їздить на семінари
Не цього разу.
Я мовчки повернулась до плити.
Вночі написала смс його дружині, Галині: «Доброго вечора! Іван Степанович добре повернувся зі Львова?». Відповіла скоро: «Доброго! Івана не брали цього разу, він був удома, а що сталося?». Я написала, що все добре, переплутала, вибачилась.
Лежала у темряві. Він не знає, був Морозенко на семінарі чи ні. Людина, з якою працював, з якою дружили
Чи, може, знає але не каже. Але чому?
Грала в думках варіанти. Може, посварились, приховує. А може, всю неділю деінде провів.
Стоп. Це вже перебір.
Але думку вже не прогнати.
У середу запропонувала пройтися у «Світ Текстилю» на Котляревського треба нові штори. То наш маленький ритуал: я вибираю, він нудиться, потім йдемо їсти пиріжки в кафе поруч.
Поїдемо сьогодні?
Куди?
За шторами.
А навіщо?
Старі вже.
Ну, давай.
Я навмисне довго вибирала, потім сказала:
Підемо пиріжків візьмемо?
Де?
Там, біля магазину, маленьке кафе. Ми завжди туди заходимо.
Не памятаю такого.
Я усміхнулася.
Ти забув. Йдемо, я покажу.
Завела до «Домашнього кафе» з жовтою вивіскою йому двадцять років.
Ось, бачиш?
Він оглянув кафе.
Та не помічав.
Взяли пиріжків. Він їв, розглядав перехожих.
Тільки один раз довго подивився на вивіску. Ніби хотів щось згадати. Чи просто запамятати.
Гриць, тихо сказала я. Ти мене памятаєш?
Погляд із подивом.
Що значить памятаю? Ти Олена, моя дружина.
Це я знаю. Я питаю про нас. Про наші історії.
Що сталося, Олено?
Нічого. Просто останнім часом ти інший.
Всі змінюються.
Ти завжди казав «люди не змінюються».
Він мовчав.
Може, я теж змінююсь, тихо відказав.
Додому їхали в тиші. Я дивилася у вікно старого тролейбуса та думала страх не впізнати рідного не вигадка. Це те, з чим зустрічаються багато хто. І майже завжди причина в чомусь невиголошеному.
В четвер уранці він пішов на роботу, я зайшла у його кабінет. Шукати блокнот не хотіла, але відкрила верхню шухляду столу.
Там лежав блокнот.
Відкрила: перші сторінки чисті, далі записи дрібним охайним почерком. Зовсім не його. Він писав завжди великими, розмашисто, важко розібрати. А тут каліграфія.
Були лише списки: «Олена. Дружина. 58 років. Бібліотекарка. Дочка Наталка, Київ. Каву без цукру. Хоче нові штори. Оксана подруга, поліклініка». Далі: «Пиріг з капустою начебто любить. Парк Перемоги у неділю. Спанієль Бубна, жарт». Ще: «Євгенія Петрівна, мама. Капуста чи яблука. Перевірити».
Не могла дихати.
Це були нотатки чужої людини, що вивчає наше життя. Запамятовує, щоб не помилитися.
Закрила блокнот, поклала назад, пішла на кухню, випила води. Думки були прості, чіткі як завжди в хвилини, коли забагато одразу.
Хто ця людина?
Він тиждень живе в моїй квартирі, говорить голосом Гриця, памятає моє імя й про доньку, що я не кладу цукру у каву. Але записує це. Вивчає нас по нотатках.
Зателефонувала на роботу, сказала, що занедужала, відпросилась на день. Сиділа в кріслі, дивилася в одну точку.
Амнезія? Дисоціативний стан, коли людина втрачає частину спогадів і намагається все відновити. Може, щось сталося у Львові А може, був іще десь. Частина памяті стерта, і він потроху складає з уламків життя. Записує щось, щоб не помилитись. Соромиться казати або боїться налякати.
Можливо. Це все пояснює.
Майже все.
Почерк не той. Це не пояснює почерку.
Я ніколи не особливо придивлялася до почерків людей, але Гриців упізнала б серед тисяч. Почерк у блокноті інший, окрім підписів на святочках, списках покупок, ніколи таким не був
Стоп. Так, люди інколи змінюють почерк, після інсультів тощо. Але тоді порушилась би координація, були б ще симптоми
Я потерла руками обличчя.
Він повернувся о сьомій. Я наготувала вечерю, накрила на стіл, наче нічого дивного.
Втомилася? запитав, побачивши мене. На роботу не ходила.
Голова боліла. Вже минуло.
Кивнув, пішов мити руки звичайний вечір.
За столом я дивилась на нього і думала: як виглядає зникнення близької людини, не фізичне зникнення, а таке внутрішнє коли обгортка поряд, а суть зникла або змінилася.
Грицю, кажу.
М?
Розкажи щось про нас. Як ми познайомилися.
Підняв погляд. Не поспішаючи.
Через спільних знайомих. На дні народження. Ти була у синій сукні.
Я чекала. Це правда синя сукня, двадцять третє вересня, день народження Христі Ковтун. Усе точно.
Потім ще зустрічались, продовжив. Почали зустрічатися.
Пауза.
Потім одружилися. Наталка народилась. Купили квартиру.
Грицю. Коли ти освідчився, куди ми поїхали?
Олено
Просто скажи.
Мовчав довго.
Не памятаю деталей, нарешті сказав. Це було давно.
Ти ж колись казав, що памятаєш кожну хвилину, так розповідав при всіх на срібному весіллі.
Тиша.
Грицю куди ми тоді їхали?
Дивився довго. У погляді не було ані зніяковілості, ані злості. Там було інше втома? Розрахунок?
Олено, чому тобі так важливо зараз?
Бо хочу знати, чи ти це памятаєш.
Я дуже втомився. Це давно було. Люди не мають усе памятати.
Але це не дрібниця.
Для мене дрібниця.
Я підвелась із-за столу. Прибрала посуд ми ще не доїли. Він не сказав ні слова.
Ми їздили на Ворсклу. Там, на березі, у серпні 98-го, він запропонував руку й серце. Тоді він носив мене через калюжі, бо в мене були гарні туфлі. Він любив цю історію, не раз переповідав.
Людина, що сиділа за столом, не знала цієї історії.
Уночі писала Оксані все: про блокнот, почерк, Ворсклу.
Відповіла коротко після першої: «Олено. Вам обом треба до лікаря. Це може бути все, що завгодно. Завтра поговоримо».
Я прибрала телефон. У темряві він дихав рівно, поруч. Я дивилась у стелю.
Думала про те, що інколи люди не ідуть просто зникають, лишаючись поруч. І це складніше за будь-який відхід.
Вранці, у пятницю, вирішила: скажу йому чесно все, як є. Про блокнот, про Валю, про Ганну Морозенко, про те, що Іван у Львові не був. Про мої страхи і потребу відповіді. Я не ворог, не звинувачую але маю право знати правду.
Він уже був на кухні, коли я встала, робив чай.
Грицю
М?
Мені треба з тобою поговорити.
Обернувся. Дивився уважно, довго.
Я знаю, сказав.
Я зупинилась.
Знаєш що?
Що ти щось дізналася. Бачив, що ти була в моєму кабінеті.
Тиша. Я не вибачалася. Чекала.
Присідай, сказав.
Ми сіли. Кружка в його руках, очі вниз.
Важко пояснити, почав.
Спробуй.
Ти, напевно, думаєш найпростішим способом. І частково маєш рацію.
Що значить частково?
Я не памятаю всього. Не так, як ти думаєш. Фрагментарно. Дещо важливе.
Ворсклу, кажу.
Підняв голову.
Що?
Ми на Ворсклі, ти зробив мені пропозицію. Памятаєш?
Щось змінилося в його обличчі.
Ні, відповів.
Бубну памятаєш?
Мовчання.
Ні.
Маму свою памятаєш? Євгенія Петрівна?
Памятаю, як виглядала. Голос. Але деталі ні.
Я сиділа, не відводячи погляду. Він дивився в кружку.
Коли це почалось?
Не знаю точно. Поступово.
Чому не сказав мені?
Не міг.
Ти вів записи, щоб не помилитися.
Так.
Почерк у тебе інший.
Довга пауза. Поставив кружку на стіл.
Я знаю, тихо.
Чим це пояснити?
Мовчав, дивився в стіл. Я чекала.
Грицю. Подивись на мене.
Підняв погляд. Сірі очі такі ж, як все життя.
Ти Гриць? Мій Гриць?
І вперше я побачила у його погляді щось справжнє. Щось схоже на біль, чи навіть розгубленість, чи на інше безіменне.
Олено, сказав. Я не знаю, як тобі відповісти.
Я дивилась на нього: руки, кружка, вуста зі знайомою складкою, посивілі скроні.
Це чесна відповідь? питаю.
Найчесніша з можливих.
За вікном ішов дощ. Справжній полтавський, осінній. Слухала, як краплі торохтять по підвіконню. Звичайний звук.
Що мені з цим робити? сказала я у порожнечу.
Не знаю, відповів. І це знову було щиро.
Я встала, налила собі кави. Без цукру. Стала біля вікна.
Він теж встав, підійшов і зупинився за крок позаду.
Олено.
Що?
Я памятаю твій голос. Від початку. Як ти говориш. Інтонації. Це я памятаю.
Я не озирнулася.
Це мало…
Знаю.
Дощ не спинявся. Десь на вулиці машина сигналить, потім знову спокій.
Мені треба час, нарешті сказала я.
Добре.
Я не кажу, що знаю, як далі буде.
Я розумію.
Я обернулася. Він стояв і дивився, ніби дуже хотів ще щось сказати і не знав що. Або знав, але не міг зважитись.
Скажи мені одну річ.
Яку?
Ти хочеш залишатись тут?
Мовчав кілька секунд. Дощ.
Так, відповів. Я хочу бути тут.
Я дивилась на нього людину, яка знає моє імя, записує дрібниці до блокнота, не памятає Ворсклу, говорить іншим почерком, але тримає чашку так, як завжди.
Тоді купи хліба, сказала я. Житній. З «Вербички» на розі Садової.
Кивнув, узяв куртку, пішов до дверей, на порозі зупинився.
Олено.
Що?
Ворсклу Ти колись мені розкажеш?
Я довго дивилася йому вслід.
Побачимо, тихо відповіла.
Двері зачинились. Я стояла з чашкою кави, слухала його кроки сходами. Четвертий поверх, шістнадцять сходинок. Я завжди рахувала.
Шістнадцять.
У вікні бачила, як він ішов двором, підіймає комір від дощу як звичайна людина у типовий дощовий день.
На розі повернув праворуч у бік «Вербички».
Я тримала чашку і не знала, про що думати. Не знала, що відчувати. Усередині лише тиша після тривалого шуму. Не спокій і не полегшення, а тиша, в якій ще нема відповідей, проте немає і потреби вдавати, що їх не треба шукати.
Телефон завібрував. Оксана.
Як ти? питає одразу.
Не знаю.
Поговорила?
Так.
І?
Я дивлюся у вікно розіг вже порожній.
Ксю, а ти б змогла жити з людиною, яка не памятає, хто вона така?
Пауза.
Це він так сказав?
Приблизно.
Олено, це до лікаря. Це не вирішується на кухні.
Знаю.
І що робитимеш?
Я поставила чашку на підвіконня.
Поки не знаю. Він пішов по хліб.
Який хліб?
Житній із «Вербички».
Оксана помовчала.
Олено, ти мене лякаєш.
Усе нормально. Передзвоню згодом.
Я поклала телефон, взяла чашку, ковтнула ще трохи кави вже ледь теплої, але все ж хорошої.
Шістнадцять сходинок. Я завжди рахувала.
За двадцять хвилин унизу шарпнулася двері. Далі по сходах звучали кроки. Шістнадцять разів.
Я не зрушила з місця.
Ключ у замку. Двері.
Ось, почувся його голос. Житній. Останній залишився.
Я обернулася. Він стояв на порозі кухні з хлібом у руці. Мокрий, волосся прилипло до чола.
Поклади на стіл, сказала я.
Він поставив.
Ми дивились одне на одного.
Чаю хочеш? питаю.
Хочу.
Я поставила чайник. Він зняв куртку, повісив на гачок, сів за стіл. Я стояла до нього спиною, слухала тишу. Не гнітючу, не важку. Просто тишу.
Олено, тихо промовив. Розкажи мені про Ворсклу.
Чайник зашипів. Спочатку тихо, далі голосніше.
Я стояла і думала.
Не зараз, нарешті відповіла. Можливо, згодом.
Гаразд, кивнув він.
Чайник закипів.
