— Мені вже нічого не треба! — скрикнула Оксана, кинувши сумку на ліжко. — Хочу на море! Лежати, як білоглазка, на піску цілий день, а вночі — на дискотеку до світанку. Щоб музика, напої та жодної думки про роботу!
Павло посміхнувся. Він давно звик до її емоційних спалахів. Оксана була дівчиною не простою: гостра на язик, з посмішкою в очах, іноді навіть колюча, але завжди справжня. Вона не грала ролей, не прикидалася — з нею було легко і тепло. А найголовніше — поряд із нею не треба було нічого вдавати.
Познайомилися вони кілька місяців тому, і з того часу Павло ніби почав дихати глибше. Ніяких незручних пауз, ніякої брехні — лише затишок і відчуття, що він поруч із тим, з ким хочеться бути. Назавжди.
— Що трапилося на роботі? — м’яко запитав він, підійшовши ближче.
— Всі мене докололи! «Оксана зроби це, Оксана принеси те!» — ніби інших імен не існує. Сьогодні ледь не післала начальника! Якби стрималася, вже б сиділа без роботи…
— Ну, значить, тобі справді потрібен відпочинок, — засміявся Павло. — Можемо махнути кудись, хоч і не на море.
— Та куди? Мені в кращому випадку один відгул світить. Який сенс у відпустці на день?
— А поїдемо до села, до бабусі? Там повітря таке, що від однієї прогулянки висипаєшся. І пиріжки! Тільки з печі…
— До села? — Оксана очі розплющила. — Серйозно? Я ж у селі ніколи не була.
— Як це — ніколи?
— Ну, от так. Всі мої — з міста. Навіть корів у реальності не бачила. Тільки на пляшках з молоком.
— То тобі точно треба поїхати! Ти й уявити не можеш, як там гарно. Ріка, піч, зорі вночі, багаття…
— Ой, Павле, мені б твоєї наснаги. Чесно кажучи, до бабусі я ще не готова.
— А даремно. Моя бабуся — золото. Нагодують тебе пирогами, напоють чаєм з м’ятою — і все, ти її полюбиш.
— Ну якщо пироги — це аргумент… — Оксана усміхнулася. — Тоді добре. Але з умовою — якщо мені не сподобається, ти купиш мені новий гардероб. Бо в старий я після бабусиних смаколиків не влізу.
Він сміявся, а вона все ще вагалася — сміятися чи почати хвилюватися.
Дорога виявилася непростою. Останні кілометри машина бовталася по розбитій ґрунтовці. Але Павло був спокійний. А от Оксана нервувала, визираючи з вікна, очікуючи побачити похмурі хати, купи гною та гусей, які кинуться на чужинця.
Але все виявилося інакше. Село було великим, охайним, з асфальтом, магазинами, гарними садами. Навіть корів поки не було видно. Замість них — дітлахи босоніж, жінки в хустках, чоловіки, що сиділи біля хат і мирно базікали.
Бабуся зустріла їх, ніби чекала все життя. Обняла Оксану, мов рідну, закрутилася біля столу. А стіл ломився: борщ, вареники, сало, пампушки, узвар.
Оксана остовпіла. Де та сувора бабуся, що буде мовчати за вечерею? Де той сільський побут, який її лякав з дитинства?
Павло сяяв: він знав, що саме так і буде.
Після обіду він повів Оксану до річки. А там — справжнє диво. Вода — чиста, діти граються, чоловіки смажать шашлики, жінки розстилають килими. Ніхто не кричить, ніхто не поспішає. Лише сміх, вітер і запах диму.
Ввечері Оксана заснула, ледь доторкнувшись до подушки. Ранок розбудив її промінням сонця — бабусині штори були тонкі, майже прозорі. Дівчина підвелася, накинула светр і вийшла на подвір’я. І завмерла.
Перед нею рожевіло небо, сонце тільки піднімалося над обрієм. Десь далеко мукали корови, співали птахи, пахло росою, травами, чебрецем.
Уся земля, весь простір навколо дихав спокоєм. Оксана зняла капці й ступила босою ногою на вологу від роси траву. Стояла й мовчала. Душа очищалась.
— Я тебе загубив, — почувся позаду Павлів голос.
— Я прокинулася… Вийшла. Тут так тихо, так легко… Я ніколи не відчувала такого затишку.
— Сподобалося?
— Дуже. Ми ще приїдемо?
— Звісно. Ще не раз.
Оксана міцно обняла його. Всередині ніби щеміло від щастя. Їй більше не хотілося на море. Вона знала — свій спокій, своє натхнення вона знайшла саме тут. І повертатиметься знову
— туди, де починаєш відчувати життя по-справжньому.
