Глибока ніч, а Світлані Білозір не спиться. Вона ворочається з боку на бік, поки нарешті не вирішує піти на кухню — попити води й заспокоїтися. У хаті тихо, тільки годинник цокає. Раптом — гуркіт у двері.
Світлана аж підскочила. О котрій годині? Хто може бути? На порозі — сусідська дівчинка Марічка з молодшим братиком на руках, трирічним Зорьком.
— Тіто Світлано, — дзвеніло в голосі у дитини, — з мамою щось не так… Вона… лежить…
Світлані стиснуло в грудях. Вона перебігла через вулицю до хати Наталкі, матері дітей. Двері були напіввідкриті. У кімнаті — мовчання, що давить. Увійшла в спальню — і відстрибнула, наче її вжалили.
Наталки більше не було…
Світлана стояла, немов укопана, потім, не розуміючи, як, опинилася вдома. На кухні сиділа Марічка, згорнувшись у клубочок, а біля неї дрімав Зорько. Дівчинка підняла очі й спитала тихо, наче доросла:
— Мама померла, так?
Світлані пукло. Вона пригорнула дівчинку, і вони разом плакали. Марічка шепотіла:
— Шкода Зорька. Він ще маленький. Без мами йому буде важко…
Наталку поховали усім селом. Родичів у неї не знайшлось, а батька дітей ніхто й не бачив. Після похорону Марічку й Зорька забрали в дитбудинок.
Минуло півроку. Світлана повернулася до звичного життя, але вечорами думки все одно бігли до тих двох. Вона навідувала дітей, привозила солодощі й іграшки. Кожного разу, коли бачила в Марічкиних очах тугу, важко було стримати сльози.
Вона знала: могла б забрати їх. Хотіла б. Але боїться. Відповідальність. Гроші. Вік. Думає — чи впорається?
Світлані жилося самотньо. Був чоловік, але шлюб не вдався. Довго лікувалася, намагалася завагітніти — даремно. Чоловік пішов, коли стало зрозуміло, що дітей не буде. Після цього вона закрилася. Не пускала нікого близько. Чоловіки для неї перестали існувати. Жила роботою. Усі вважали її сильною, незалежною, але вночі вона ридала в подушку.
День за днем — робота, дім, город. Сестра Оксана жила в іншому місті, спілкувалися добре, але сварилися — Оксана дітей не хотіла, і це дратувало Світлану, яка віддала б усе, щоб стати матір’ю.
Одного разу вона зайшла до сільського крамниці. У черзі стояв дід Микола, селянин із повагою. Впізнав її й каже:
— Ну що, доню, як ті малечі? Ти ж їх відвідуєш?
— Буваю… Погано їм там, діду, але що зробиш…
— Шкода сиріток… Але ж ти їм не чужа. Рідня, як не як.
— Як це? — здивувалася Світлана.
Виявилося, мати Наталки була далекою родичкою тітки Світлани. Не найближча, але достатня, щоб подати документи на опікунство.
Сумнівів більше не було. Світлана кинулася збирати папери. Це забрало майже рік. Довідки, перевірки, черги… Але вона йшла до кінця.
Коли все було готове, Марічка й Зорько повернулися додому — тепер уже до Світлани. Дівчинка пригорнулася, а хлопчик не відходив ні на крок. Світлана вперше за довгі роки відчула себе не самотньою жінкою, а матір’ю. Справжньою.
З того дня усе змінилося. У хаті знову лунав сміх, топотіли маленькі ніжки. Світлана більше не плакала вночі — готувала сніданки, перевіряла уроки, розповідала казки на ніч. А головне — у її серці знову поселилася любов. Любов до болю, до дрожі. Така, що не гасне.
І все частіше їй здавалося, що й щастя десь близько. Що є чоловік, якому вона віддасть своє тепло, а він їм обом — свою надійність.
Але навіть якщо ні — вона вже щаслива. Вона більше не одна. Вона — мама. І це найважливіше.
