Повертаючись із району, Ігор їхав трасою з помірною швидкістю, роздумуючи про своє життя. Погода була похмурою, дощ уже починав моросити, і лобове скло миттєво вкрилося краплями. Машини назустріч летіли одна за одною.
Відрядження виявилось коротким — він, судовий виконавець із великого села, планував затриматись на три дні, але справи вдалося закрити за один. До того ж у його дружини Олені сьогодні був день народження. Він накупив їй одягу, трохи косметики — звісно, консультант у магазині допоміг, адже сам він у цьому нічого не тямив…
Їхав всю ніч, спати хотілося, а тут ще й дощ.
«Треба скоротити шлях, — промайнуло в голові. — Поїду через сусіднє село, так ближче, а трасою — зайвий крюк. Хоч тут ґрунтовка, та нічого, вже світає».
Так і зробив. З Оленою живуть уже десять років, і синку теж десять — завагітніла одразу після весілля. Народився він раніше терміну, але не біда. Ось який Степан виріс — хлопець дотепний, кмітливий.
Ігор відчував втому, але до дому ще кілометрів п’ятнадцять. Дощ посилився. Раптом — глухий удар у капот. Він різко гальмує.
«Добре, що не гнав на швидкості. Напевно, збив когось… Лісопосадка поруч, може, звір який…» Вистрибує з машини.
На дорозі лежить жінка. Парасолька відкотилась убік. Охоплює паніка. Він піднімає її на руки й несе до авто, саджає на заднє сидіння.
«Жива, слава Богу, їхав повільно». Звертається до неї:
— Як ви себе почуваєте? Потрібно до лікаря, село вже ось там.
Жінка хапається за ногу.
— Не треба до лікаря! Все добре, трохи ушибла.
— Хто ви? — піднімає на нього очі.
Ігор дивиться їй у вічі — і завмирає. Вона теж у шоці… подвійному.
Мовчки дивляться один на одного. Нарешті отямлюються.
— Марічко?
— Ігорку?
— От так зустріч! — сміється він. — Значить, т
