У дружини була думка віддати дитину в будинок сиріт, але доля вирішила інакше
Кілька років тому наша сім’я нарешті збула давню мрію – ми переїхали у просторий трикімнатний дім. У двокімнатній квартирі вже було тісно з двома синами, та й фінанси чоловіка покращилися. Новосілля стало не лише зміною місця, але й початком нової дружби: у сусідньому будинку жила молода пара з донечкою, і з часом ми зблизилися настільки, що стали майже родиною. Разом святкували свята, виїжджали за місто, діти весело гралися разом.
Здавалося, все йшло своєю чергою, доки одного дня не пролунала страшна звістка: у сусіда, Дмитра, виявили важку хворобу. Ми з чоловіком не вірили – такий живенький, веселий хлопець, і раптом… Оксана, його дружина і моя близька подруга, почала швидко гаснути на очах – схудла, замкнулася в собі. Я намагалася підтримувати її, як тільки могла, запевняла, що все буде добре, жартувала, аби викликати хоча б усмішку. Однак лікарі були безпорадні.
Кілька місяців ми з чоловіком допомагали цій родині чим могли. Влізли в борги, носили їжу, брали їхню донечку Софійку на прогулянки. А потім Дмитро помер. Просто не стало його – наче вирвали шматок із серця. Оксана була у стані прострації, у горяці, мов тінь себе минулої. Я майже не відходила від неї перші тижні після похорону. Але незабаром вона почала віддалятися: закрилася, уникала зустрічей, і лише маленька Софійка іногда забігала до нас – погратися, перекусити, просто посидіти у теплі та тиші.
І ось одного ранку Софійка прийшла до мене й тихо попросила їсти. Вона була голодна. Поки вона їла, я, збурена, піднялася до Оксани. У хаті пахло перегаром, а самісінька вона спала просто на підлозі, не прибравши, поміж розкиданого одягу. У холодильнику – ані крихти. Я намагалася говорити з нею, умовляла, благала – але все було марно. Вона поступово падала у прірву, а Софійка після школи все частіше прибігала до нас. Я гладила її по голівці, обіцяла, що не дам її в обиду, і в серці відчувала, що вона – вже наша. Ми з чоловіком завжди мріяли про доньку. І ось доля привела до нас цю дівчинку.
Якось я вийшла на ґанок провітритися й раптом почула з вулиці сварку. Впізнала голос Оксани.
– Софійко, швидше одягайся, я сказала!
– Не хочу! Я хочу до тіточки Марічки! Вона мене чекає! – ридала дівчинка.
Я кинулася вниз, у двір. Оксана була явно п’яна й тягла Софійку за руку.
– Оксано, що ти робиш?! Ти ж навіть стояти не можеш! – скрикнула я.
– Це мої діти! Я роблю, що хочу! – вигукнула вона у відповідь.
– Ти зараз сама собі не господиня, залиш її! Вона не піде з тобою!
І раптом Оксана, у люті, вирвала руку Софійці, штовхнула її до мене й закричала:
– Забирай! Роби з нею, що хочеш! Все одно вона мені більше не потрібна!
Софійка плакала навзрид. Я обняла її, міцно пригорнула й шептала:
– Я з тобою, дитинко, усе буде добре.
З того дня Софійка залишилася жити у нас. Суд незабаром позбавив Оксану батьківських прав. Ми з чоловіком подали документи на і всиновлення, і через кілька місяців стали для Софійки офіційними батьками. Ми переїхали до іншого міста. Мої сини виросли, завели сім’ї, а Софійка вступила до університету, де й зустріла майбутнього чоловіка. Ми листувалися, дзвонили одне одному.
А потім одного разу я прокинулася від слів, яких не чекала почути:
– Мамо, вставай, ми приїхали до тебе!
Я сіла на ліжку й не вірила очам: Софійка стояла у дверях, сяюча, з чоловіком та валізами.
– На тиждень приїхали? – зі сльозами запитала я.
– Ні. Назавжди. Ми вирішили жити тут, у моєму рідному місті. Хочемо купити дім.
– То живіть у мене! Місця вистачить! – обняла я її й раптом помітила, як вона ніжно гладить животика. – А ти вагітна?
– Так, уже четвертий місяць, мамо…
Сльози пішли самі собою. Наш дім наповнився новим світлом, новим життям. Народився малюк, і я знову стала бабусею. Сини приїжджали в гості, дім ожив, залунав дитячий сміх. А я дивилася на свою сім’ю – на свою доньку, на онука, і знала: колись доля зробила вибір за всіх нас. І це був правильний вибір.
