Дороге задоволення
Лесю, знову? Скільки ж можна? Я вже працюю тільки на твого кота!
Кіт, якого Леся намагалася засунути в переноску, все-таки вискочив у неї з рук, гупнувся об підлогу й забився у куток передпокою, низько і тужно виє. З вигляду було очевидно, що кіт, якому Леся колись давно дала поетичне імя Гнатик, вирішив дорожче продати свою, як вважав Ілля, непотрібну душу.
Давно, бо Гнатик саме так лагідно кликала свого хвостатого друга Леся, жив у неї вже добрий десяток років. Скільки йому насправді, дівчина не знала. Підібрала його на вулиці вже дорослим, хоч і молодим котом, як запевняла тоді ветлікарка її мамі.
До лікарні Ярослава, мама Лесі, примчала разом із дочкою, міцно притримуючи в обмотаному стареньким дитячим простирадлом кота.
Рятуйте його!
Де ви це чудо знайшли? санітарка, що приймала Гнатика, скривилася. Ну, справжній же дворовий кіт!
Яка різниця, звідки він? Це мій кіт! Допоможіть йому! Ви ж бачите, як бідоласі зле! Що зволікаєте? Чи гривні у моєму гаманці гірші, ніж у тих, хто сюди з висловухими зявляється?
Ярослава була настільки розлючена, що ветлікар вирішила краще не сперечатися, і правильно зробила.
Ярослава Петрівна Шевченко мала непохитну вдачу. Обставини такі спробуй-но виростити дитину без чоловіка й опіки, ще й двох стареньких підтримуй і все це на зарплату виховательки дитсадка! Не дивно, що характер став сталевим.
Захистити себе Ярослава вміла. Втім, була вона на диво доброю дуже любила дітей і тварин, навіть собак, хоч з малечку їх побоювалася.
Поблажок нікому не дає: ні сусідам у дворі, ні батькам вихованців, ні випадковим незнайомцям, котрі спокушалися виглядом тендітної, самотньої жінки.
Але робила це уміло й тихо: жодних криків чи сварок, а один вдало підібраний аргумент міг миттєво змінити настрій опонента. Замість гніву виходила несподівана душевна розмова, і ті, ще недавно гримали словом, починали виговорюватись, скаржитися на життя. Ярославі залишалось лише кивати, співчувати і чекати а згодом її дякували й вибачалися.
Як вона знаходила ті точки дотику невідомо. Слухати людей ось її подарунок, хотіла почути, а не бути почутою.
Проте, цей хист спрацьовував лише з чужими. З близькими ж ніби барєр стояв.
Чоловік утік від Ярослави через тиждень після весілля. Мама її ще довго кепкувала: «Та ти ще добре втримала!»
Було гірко, але Ярослава вирішила: в чомусь мама має рацію. З такою невдатою, як вона, сімї не збудуєш. Недаремно чоловік, ідучи, кинув їй в обличчя:
Яка з тебе жінка? Як із мене художник!
Засмутилась, звісно. Та через кілька місяців дізналась, що чекає дитину, й заспокоїлась. Бо жінка, як-не-як! Чоловіки ж не народжують!
Дитину Ярослава чекала, як свята. В її сіренькому житті отих свят обмаль. А тут диво!
Мама її пильно не підтримала.
Нащо тобі це треба, Ярославо? Обуза! Молода ти, гарна, й перспективи маєш які-не-які. А якщо народиш? На гречці житимеш! І маля прирікаєш на таке саме! Діти дороге задоволення, доню! Ти ще не розумієш, а потім дізнаєшся!
Мамо, хіба не так ми жили?
Саме так! І що доброго?
Ярослава задумалася. Мамину волю слухала завжди, та цього разу щось у серці стало на заваді.
Тільки но починала уявляти, що дитини не буде темрява вкутувала її, не даючи думати й дихати. Як?! Як зруйнувати те, що вже в тобі? Відчуття, що їй диктують відмову від чогось фундаментального найціннішого права бути мамою. Ще не те немовлятко, а цілість і майбутнє її душі.
Рішення принесла бабуся. Прийшла до міста, поправляючи барвисту хустку, оту саму, що вдягала лише на великі свята, і мовила:
Народжуй, Ярославо! Поможу!
Ба! А дід? Він же сам у селі?
Яросю, він ще цупкий! Дасть раду! Ні заберемо його сюди!
На стіл ліг скромний згорток улюблений мамин рушник, колись вишитий на її іменини.
Пригадуєш? Розкрий!
Стільки гривень Ярослава в руках не тримала ніколи. Дід продав батьківську хату через село ж тепер дорога буде, земля дорога. Гроші на квартиру, на перший подих новому життю. Далі сама все зробиш.
Бабусю, я не можу…
Можеш усе, Яросю! Не сперечайся! Не для себе для дитя. Хто про нього подбає, якщо не мати?
Згорток тієї ночі став останньою краплею конфлікту між Ярославою і її матірю.
Ага! Коли я просила допомоги «немає грошей!» А зараз принесла тарілку з блакитною каємкою? Ну-ну!
Бабуся вигнала Ярославу, а сама довго розмовляла з дочкою. Але переконати її так і не вийшло. Та взагалі не розуміла, чим її донька заслужила і квартиру, й підтримку, й навіть окрему оселю. Ще б виграш у лотерею!
В чому справа Ярослава й сама не збагнула. Все по-людськи: чоловік втік, вона сама, але вагітна. А що, це не нормально? Не тільки її помилка. Бабуся сказала: «Якщо воза не витягли обоє винні. Не буває так, щоб одна коняка тягла, а друга лише сідлається».
Та ще й жеребець! Йому подвійно належить! Посміхнись, Яросю! Ось твої літа!
Літа Ярослава не рахувала, але бабусю дякувала без краю.
Містечкова квартира чотирикімнатна, хоч у старому фонді і потребувала ремонту. Та бабуся знайшла бригаду карооких хлопців, прораб суворий, бабуся викладала плани… За пару місяців усе стало до ладу, і, коли Ярослава першої ночі вийшла у свою вже кімнату й побачила дитяче ліжечко, заплакала.
Чого ж плачеш, дитинко? Радій! бабуся витерла їй сльози. Ходім в нову кухню освоювати!
Леся народилася трошки раніше часу. Ярослава дуже хвилювалась, але дівчинка підросла здоровою і несподівано ніжною. Втім, з такою бабусею дивуватись нічого Ярослава була рішучою, але й дуже люблячою мамою.
Бабуся для тебе тепер все! Квартиру купила, з дитям сидить! А мене навіть на поріг не пускаєте, онуку побачити!
Мамо, хто заважає? Тільки не лякай Лесю вона лякається скандалів!
Лякається?! У неї світ догори дригом! Малеча вона! Чим я її лякаю? Тим, що голосно балакаю?
Мамо… ти не балакаєш, ти кричиш… ледь втримувалась, щоб не розплакатись, Ярослава.
Головна людина у її житті не хотіла нічого чути.
Побачимо, що заспіваєш, як твоя донька так почне тобі казати!
Не буде такого! сльози як рукою зняло.
Буде! Все із виховання! Я тебе балувала, а тепер смокчу повний кухоль! І на голову мені вилізла, і більше матері не треба!
Дякую, мамо! Ярослава промовила напрочуд спокійно.
За що це ще?
За науку. Тепер точно знаю, як не треба! Дякую, що від помилки вберегла!
Що ти верзеш?! зірвалася знову мама. Але Ярослава вже не слухала.
В голові крутилась думка: «Я буду іншою мамою!»
Сказати легко.
Зробити важко.
Ярослава не була певна, що робить все правильно, намагаючись створити довірливі стосунки з дочкою. Леся не капризна, не шкідлива, але занадто вперта! З дитинства знала, чого хоче, й домогалася свого.
Мамусю, можна цукерку?
Лесенько, після обіду!
Зовсім-совсім не можна?
Не можна.
Добре, мамусю! А після обіду дві? Я буду чемною!
Ярослава сміялась, та, коли тарілка порожніла, давала Лесі дві цукерки.
Молодчинка!
З таких дрібниць формувався характер дочки. Леся швидко зрозуміла, що сварки нічого не дадуть, і навіть строга бабуся мякішала, коли онука лагідно брала її за щоку:
Бабусенько, не сварись! Це некрасиво! Ти ж гарна! Хай зморшки не лягають! Іди сюди!
Навіщо? бабуся і справді замовкала.
Леся садовила її в крісло, залазила на коліна й малювала пальчиком зморшки на чолі й біля очей.
Отак! Бач, як гарно! Все розгладиться знову красуня!
Ярослава посміхалася, бачачи, як мама тане під маленькими руками, та мовчала.
З роками все налагодилось.
Ярослава працювала, а бабуся з дідом, котрий нарешті продав господарку і приїхав до міста, няньчили Лесю.
Та коли бабуся занедужала, складно стало всім. Лікарі були непевні, та Ярослава все розуміла.
Бабусенько, може, до Києва поїдемо?
Навіщо, Яросю? Я вже свій вік прожила. Лишень вас боюсь лишити. І діда зовсім смутний став. Не залишайте його!
Що ти говориш!
Та нічого. Не слухай, дитино.
Саме тоді Леся притягла у дім кота.
Той день, коли зявився Гнатик, став також днем, коли Ярослава ледь не втратила дочку. Леся вийшла зі школи, повернула до дому й зникла.
Дід, що поспішав їй назустріч, розминулася з нею лише на хвилинку.
Лесю шукали всі. Коли вже збиралися в поліцію, дівчинка сама прибігла додому заплакана, схлипуючи й тремтячи.
З тобою все гаразд, доню? Нічого не болить?
Ні! Мамо, йому боляче!
І Ярослава побігла.
До ветклініки було близько, але думок вистачило: у її житті зявився кіт. Леся його нікому б не віддала отже, і Ярославі доведеться дбати про ту худу бідолашку.
Було не так уже й страшно: кота покусали, пошматували, він уцілів. Лікарі зробили все можливе.
Після лікування обовязково щеплення й паспорт! А то кажете домашній, а вигляд як у босяка!
Ярослава кивнула й, побачивши рахунок, зморщилася.
На ті гроші двох шотландців взяти можна, буркнула про себе, та оплатила все.
Вдома, висипавши залишки грошей з гаманця, Ярослава обмірковувала бюджет. До кінця місяця бракувало чимало. Ліки котові, бабусі, ще й подарунок для Лесі іменини вже скоро. День народження річ серйозна, і Ярослава памятала про це: дочці не мало бути зле.
Мамусю, можна попросити? Леся, яка мала спати, забігла у кухню й обійняла маму.
Що таке, рідна?
Не треба мені подарунків. Можна, я залишу його? Він мій подарунок.
Ярослава обійняла доньку й глянула на маленький клубок біля її ноги. Спробувала кита в коробку той знов вильозився, тулився до неї, муркотів над старим холодильником.
Чи варто й казати, що Гнатик залишився?
Дивовижа, але обідраний двірський кіт швидко освоївся у теплій оселі. Поводився чемно, полюбив стареньких, і бабуся була в захваті.
А ще він дивним чином почав змінювати долю сімї.
Пройшовши через оплату дорогого лікування, Ярослава зрозуміла: досить виживати за мінімальну зарплату! Вона нарешті наважилася: звільнилася й стала працювати нянею у гарній сім’ї (порекомендувала подруга). Далі її запрошували, передавали з рук у руки плата зростала, а ввечері Ярослава поверталася додому й чесала Гнатику виделкове вушко.
Дякую, Гнатику! Якби не ти…
Кіт муркотів, тримаючи лапою Ярославину долоню, й дивився на Лесю. Старшу господарку кохав, та був не відступним хвостиком для Лесі: поруч під час уроків, коли вона вчилася чи журилася біля зачинених дверей бабусиної спальні, коли тихо помер дід Коли Ярослава несподівано зустріла хорошу людину та наважилася знову вийти заміж чоловік обожнював її, беріг, і навіть з тещею подружився, віддавши у її користування авто з водієм.
Ярославина мама тепер як королева випливала з під’їзду із розсадою, оголошуючи сусідкам:
Зять приїхав на дачу везе!
Леся, вже студентка коледжу, стала самостійною. З вітчимом ладнала, але жила в старій квартирі.
Туди й привела свого хлопця.
Ого! Леся, та у тебе тут хороми!
Ой, не перебільшуй.
Місця скільки! А це що?
Сердитий, шиплячий комок котиться з кімнати й кидається на Іллю, той відскакує кота остерігається.
Усунь його! Прибери!
Леся покликала Гнатика до ладу, але з хлопцем кіт не подружився.
Ілля не зносив кота, ганяв його при нагоді, стараючись цього не виказувати.
Минув рік, Леся з Іллею побралися; щось у стосунках розладналося. Ілля дорікав Лесі найбезглуздішими речами, аж поки все не почало нагадувати те, що колись терпіти довелося її мамі.
Яка з тебе дружина, Леся? Це борщ? Це водичка! Готувати не вмієш взагалі! Яка ж ти жінка?!
Лесю готувала бабуся: перший борщ зліпили разом, коли дівчинці ще не було десяти.
До кулінарії Іллі не до чого було причепитися тоді він зачепився за кота.
Що йому болить?! Ти бачила рахунок з ветклініки? Ілля не міг повірити очам. Леся, ти здуріла? Я на себе менше витрачаю! А це просто тварина!
Ілля, Гнатик не просто тварина, він член родини!
Якої? Моєї? Та ні! Такі «родичі» мені й даром не треба!
Що ти мелеш?
Що чула! Ще раз таке сам його викину!
Леся, яка того ранку дізналася, що стане мамою, лишила це поза увагою.
Але старий кіт знову не втримався до лотка, і їй подалося збиратися у клініку. Саме цим і зайнята, коли Ілля вернувся після пробіжки (здоровям одержимий був).
Все, досить! Пора цього кота позбутися! Не дозволю витрачати купу гривень на цю марну пляму в домі! Геть його!
То й мене з ним! Леся, зазвичай спокійна, запалилася з пів оберту: чи то гормони, чи нерви.
Та й разом! Все, набридли! Чому я повинен це терпіти!
В повітрі щось переломилося. Леся, ще недавно готова боротися за сімю, раптом збагнула: цього не хоче зовсім.
Вона не нагадувала, що це ОЇН дім. І виставити її абсурд. Вона мовчки забрала з кишені куртки Іллі ключі, відчинила двері своїми й повернулася до чоловіка.
Я чекаю дитину. Не можу нервувати. Кіт це розуміє. Ти ні. Йди, будь ласка. Коли заспокоєшся поговоримо. А жити далі… Пробач, Ілля, не буду. Якщо ти так легко викидаєш того, хто зі мною був усе життя, якщо готовий позбутися хворого кота, бо він заважає що ж тоді буде зі мною, коли стану обтяжливою? Мої почуття тобі не важливі. Я правильно розумію? Ну і все. Між нами було багато доброго за це я вдячна. Але зараз надто багато поганого. А це вже зайве. Для мене і для тебе. Отже, йди, прошу. Речі забереш потім. Зараз мені треба везти Гнатика до лікаря. Йому боляче. І я за нього відповідальна. Ось так треба. Так правильно…
Ілля не сперечався. Скривився, схопив сумку з документами, курткою, й грюкнув дверима.
Леся знала: сказане про дитину його не вразило. В голові тільки думки позбутися кота.
Тож Леся посадила переноску на підлогу, зачекала, коли Гнатик туди влізе, вже без особливого спротиву, і спитала:
Готовий? Поїхали. Час щось міняти. Почнемо із твого здоровя!
Кіт видужав. Звісно, роки давалися взнаки, Леся ще не раз носитиме кота до лікаря. Але у її доньки маленької Оленки буде найкраща нянька, що муркотить пісеньку й старанно вкладає дитину до сну. Оленка так буде схожа на Ярославу, що Леся навіть замислиться назвати її так само. Але мама відрадить.
Порадься з Іллею. Це ваша дитина. Жити разом не будете а це сонечко лишиться. Ви зробили чимало для збереження видимості спокою настав час докласти ще більше. За ради донечки.
І Леся послухає маму. І здивує Іллю, свого вже колишнього.
Дивно, не думав у тобі мудрості жіночої.
Що ж, значить росту. Ну, що скажеш?
Я скажу… Дякую тобі, ось що!
За що ж це?
За те, що не поставила своє впертість вище інтересів дитини. Я допоможу, Леся.
І Ілля стримає слово.
Маленька Оленка житиме на два будинки, не розуміючи, чому світ дорослих такий, а не інакший. У неї дві ліжечка і два улюблені зайчики: у мами і у тата. Дві бабусі Ярослава і Валентина. Але любов одна. В тій любові Оленка купатиметься, вірячи: якщо ці люди так стараються для неї, значить, і між собою не такі вже й чужі.
Цей крихітний висновок Оленка донесе до кожного так само, як у своєму дитинстві робила Леся, єднаючи, злагоджуючи
А старий кіт буде знати її справжню таємницю, але не скаже нікому й слова. Бо сенсу в тому ніякого.
Бо й так усе зрозуміло: коли матуся-кішка добра, то й кошенята лагідні.
А з Оленкою все було чудово. День прийде вона подарує нове життя світу, нахилиться над колискою, проведе пальчиком по дитячій щічці, як мама і бабуся, і скаже:
Привіт, мій маленький! Я так довго тебе чекалаА кіт, який пережив трьох поколінь цієї родини, лежатиме біля ліжечка Оленки вже трохи оглухлий, із посивілими вусами, але таким же незламно відданим. Вночі, коли маля вередуватиме, він тихо підморгне Лесі: мовляв, не хвилюйся, я тут, усе буде гаразд. І Леся посміхнеться крізь втому, знаючи: поки в домі є хоча б одна жива душа, готова муркотіти поруч, ніякі біди не страшні.
А далі життя підхопить родину, як річка навесні: нові турботи, радощі й образи, що зникнуть, як перша гроза. Але вони всі памятатимуть, що головне берегти одне одного, навіть якщо хтось часом шипить чи інколи боїться дати себе обійняти.
Бо найдорожчі задоволення це не гроші й не речі, а міцна, власноруч зігріта любов та відчуття дому, куди завжди можна повернутися, навіть із подряпаною душою. І поки в цьому домі є місце для старого кота й невтомного серця, дім цей не згасне ніколи.
