Ці папери, які ви приносите, я вже бачила, Валентино Іванівно. Вдруге не вийде.
Вона не здригнулась. Стояла на порозі моєї кухні, вся в бежевому пальті з перлинними ґудзиками, з маленькою сумочкою на згині ліктя ніби на прийом зібралася, а не життя людське ламати. Від неї пахло дорогими парфумами тими, які Богдан привіз на її день народження зі Львова, і за які вона цілувала його, мовляв, має смак, не те що деякі.
Марисю, ти не так мене зрозуміла, сказала вона своїм голосом, який я вмію читати, мов книгу: м’який зверху, камінний зсередини. Я для твого ж добра стараюся. Тільки добра.
Я поставив чашку на стіл. Вперше за стільки років руки не тремтіли нове відчуття. Бо ще рік тому варто було їй глянути, і в мене перемерзали пальці на ногах.
Ви мені вже стільки добра зробили, що рік у депресії бовтався. Досить. Час, може, й самому про себе подбати.
Вона примружилась. За цим завжди слідувало щось неприємне. Я вже знав її манери за сім років знайомства.
Ти втомилася, я розумію. Лікарі, процедури, ті нескінченні аналізи… Тому я й прийшла допомогти. Ось тут невеличка заява, щоб переоформити…
Що переоформити?
Деякі документи. Фінансові. Щоб ти, бува, була захищена.
Я глянув на її руки з ніжними кільцями. На папку, котра в її руках, мов букет.
Дайте сюди, кажу.
І вона вперше в житті на мить завагалася.
Врешті простягнула ту папку. Я розгорнув її, прямо біля столу, не сідаючи. Перший лист. Другий. На третьому зупинився й перечитав двічі, бо з першого разу не повірив.
Заява на розлучення. Акуратно надрукована, з моїм прізвищем та ім’ям. Не вистачало лише підпису.
Кухня стихла так, що аж чути було, як за вікном машина проїхала, а десь далеко дитина закричала.
Ви… навіть слів не добрав одразу. Ви прийшли, щоб я підписав заяву на розлучення зі своєю дружиною? І це називається «до добра»?
Марисю, ти не розумієш. Богданові потрібна справжня родина. Діти. А ти вже скільки років не можеш йому того дати. Стільки грошей, стільки надій… І нічого. Відпусти його. Це буде гідно з твого боку.
Я закрив папку. Поклав на стіл повільно, майже ніжно, хоча всередині мене палало.
Забирайтеся з мого дому, кажу.
Марисю…
Прошу, підіть.
Вона пішла. Я лишився один на кухні з тією папкою, її парфумами в повітрі й відчуттям, ніби був на краю прірви, і встиг відійти лише на крок, в останню мить.
Тоді мені було тридцять. Богданові тридцять два. Пять років у шлюбі, чотири з яких спроби стати батьками. Люди з боку, мабуть, думають, не щастить і все. Не знають, що це щомісяця сподівання, а потім обвал. Аналізи, схеми, уколи в живіт щоранку, і плакати не можна, бо нервувати не можна, думати треба тільки про хороше.
Я і думав. Старався. А свекруха тим часом розповідала знайомим, що її невістка «зі своїм глуздом негаразд, сама себе занедбала». Мені доносили. Місто невелике, все доходить.
Тоді Богдан був у відрядженні часто їздив, робота така, будівельна фірма по всій Київщині. Я не скаржився. Телефонував щовечора, говорили довго, по голосу чув, що вимотаний, і не хотів його засмучувати беріг його або себе, вже й не впевнений.
Увечері, коли Валентина Іванівна пішла, сидів біля вікна. Глипав у двір: осінь, листя облетіло, асфальт мокрий. Люди з торбами з магазину, жінка веде доньку в червоному комбінезоні. Та перестрибує калюжі й сміється, жінка лиш міцніше тримає її за руку і анітрохи не злиться.
Я дивився і думав: ось все, чого хочу нічого особливого. Просто дитина, що скаче через калюжі. Просто рука в руці.
Богдану нічого не сказав того вечора. Не хотів, щоб за тисячі кілометрів хвилювався. Лише зізнався, що сумую і чекаю. Він відповів: скоро буду, за тиждень, люблю тебе. Я й сам йому завжди вірив.
Тиждень перевернув усе.
У середу зателефонувала Оля Кравець, моя шкільна подруга. Голос обережний, як у людини, яка несе щось крихке.
Марисю, ти не чула, що балакають?
Де?
Про тебе. У поліклініці, у перукарні на Франка. Мовляв, у тебе когось знайшлося. Іншого.
Я мовчав кілька секунд. Відразу зрозумів, хто це міг пустити.
Від кого це йде, Олю?
Вона зніяковіла.
Кажуть, мати Богдана розповіла Галині Запорожченко на дні народження Я не вірю жодному слову, просто ти знати мусиш.
Мусиш. Дякую.
Не плакав. Сидів на дивані у квартирі, просто не міг второпати за що? Ніколи їй зла не зробив, ніколи не грубив. Навіть подарунки вибирав ті, що вона любила дізнавався завчасно в Богдана. Завжди Валентина Іванівна, навіть в думках.
За що вона мене так ненавиділа? Лише за те, що біля сина? Чи тому що бездітний? А, може, тому, що для неї надто простий? Її Богдан інженер, начальник відділу, з перспективами. А я вчитель у сільській школі на Шевченка. Може, в цьому суть?
Відповіді так і не знайшов тоді. Та й пізніше, якщо чесно.
У пятницю поїхав у клініку «Надія» на плановий огляд. Зі Світланою Михайлівною уже майже дружили стільки все пройшли. Жінка хороша, спокійна, уважна. Коли черговий протокол не давав результату, щось перевіряла, знаходила нові підходи. Причин не знаходили, все було в нормі. У обох. «Необґрунтоване безпліддя» медицина безсила. Муситьесь намагатися.
Сидів у коридорі з журналом у руках, не читаючи. Поряд вагітна жінка, сяє вся. Я дивився і не заздрив, а лише тихо хотів того самого.
Тут почув знайомий голос.
Обернувся і не повірив очам. Богдан стояв біля реєстратури з дорожньою сумкою на плечі, в сірій куртці, яку я йому два роки тому купував.
Бодю?
Обернувся, на мить заплутався, потім швидко підійшов і обійняв. Я вперся носом у його куртку і відчув запах доріг і чогось рідного.
Ти ж мав приїхати аж за три дні…
Зумів раніше, хотів сюрприз. Прийшов тебе нема. Дзвонив не відповідаєш.
Телефон у сумці.
Я здогадався, де ти.
Сіли збоку, поки чекав своєї черги. Я не витримав розповів усе. Про папку з заявою на розлучення, про чутки, про втому від удавання.
Він слухав мовчки, по-справжньому. Я бачив у нього на щоках м’язи грають це в нього означає, що стримується.
Чому не сказав одразу?
Не хотів тебе навантажувати.
Марисю.
Ти вічно у відрядженнях, й так втомлений.
Марисю, з того «Марисю» зрозумів: не злиться, просто боляче йому. Я твій чоловік, перше це. Друге давно мали поговорити про маму по-справжньому. Я знаю, вона не…
Вона мене зневажає, Богдане.
Він не відповів і це була відповідь.
Покликала Світлана Михайлівна. Богдан пішов зі мною. Там і трапилося те, чого не сподівався.
Лікарка була напружена. Дивилася в монітор, на нас, знову в монітор, перебирав картку.
Марисю, одне чесне питання. Між нашими протоколами ви самостійно щось приймали? Без призначення?
Я не втямив одразу.
Ні. Тільки за рекомендаціями.
Вона кивнула повільно.
До нас зверталась одна особа. Пропонували «підправляти» аналізи у потрібний бік. За винагороду.
В кабінеті стихло.
Я відмовила, сказала вона. Але знаю, що в іншій клініці, де ви були перші два рази, відмови не було. Є колега, що там працювала розповіла нещодавно.
Богдан встав.
Хто це пропонував?
Лікарка подивилася на нього. Потім на мене.
Не впевнена. Телефонували з невідомого, жіночий, упевнений голос.
Я відчув, як Богдан видихнув. Не дивився на нього глипав у вікно, де дворик і осіння береза.
Я думав, схибив розумом. Такого ж не буває: щоб мати… Але десь усередині знав. Знав давно.
Нам треба поговорити, мовив Богдан.
Вийшли. Сіли в авто. Він довго не заводив двигун, мовчав.
Бодю
Помовчи.
Мовчав. За вікном періщив дощ.
Це вона, сказав.
Не знаю…
Я знаю. Бо рік тому казала, «є лікарі знайомі», а я думав просто спосіб корисною бути. Не думав…
Зупинився.
Господи, Марисю. Чотири роки.
Я не плакав. Просто взяв його за руку.
Що далі?
Він глянув у вічі.
Ти віриш, що я не знав?
Я подивився. Карі, втомлені, родимі до болю.
Вірю, сказав. І це була правда.
Думали, куди йти. В поліцію? Але ж тільки слова лікаря… Заява на розлучення не злочин. Слова проти слів.
Потрібні були докази.
Згадав про Олю. Заміський дім у Вишеньках, пів години від міста. Торік їздили туди ключі досі в мене.
Треба їхати.
Куди?
Туди, де вона не знайде одразу. Обміркувати й підготуватися. Інакше викрутить усе. Ти ж сам знаєш.
Знаю.
Зібрали валізу: одяг, техніка, документи. Богдан ноут, свої папки. Ніхто не бачив.
Зателефонував Олі вже в дорозі.
Олю, не запитуй нічого, тільки скажи: ключі досі працюють?
Так, Марисю… Все є: дрова, газ, ковдри в шафі. Тільки миші можуть бути.
Дякую. Ти золото.
Вона помовчала.
Тримайтеся.
Їхали трасою вночі. Дощ лив. Богдан мовчав за кермом, я дивився у темряву. Було страшно не через ніч чи дорогу. А через питання: як мати може так? Платити, щоб всі старання невістки були намарно?
Токсичність у сімї наче про когось іншого з журналів. А виявилось про нас.
Будинок стояв цілий, хоч і сирий. Богдан затопив піч, я знайшов ковдри. Пили чай з Олиних горняток з українським орнаментом, говорили нарешті відверто.
Розкажи мені все, сказав Богдан. Від початку.
Я розповів. Про телефонні дзвінки на день переносу, про дивних лікарів у першій клініці, про зіпсовані препарати. Про свої відчуття, які не склав відразу у картину.
Він слухав, іноді заплющував очі.
Вона казала, що ти режим порушуєш, що сама винна Я…
Ти вірив?
Довго мовчав.
Я не вірив, але й не спростував. Мріяв, що само розсмокчеться. Я слабкий.
Ні. Ти просто любиш маму.
Він подивився так, що в мене в грудях аж защеміло.
Наступного ранку почали думати про план. Якби просто піти до неї відречеться. Вона це вміє. Я це бачив, я це проходив.
Потрібен запис. Живі слова.
Вона приїде, сказав Богдан. Перевірена справа. Для неї це питання контролю.
Підготували диктофон у телефоні. Домовилися: розпитую я, ставлю несподівані питання, даю їй говорити.
Три дні чекали. За цей час щось між нами з Богданом стало іншим не гірше, а інакше: все зайве втекло, лишилась суть.
Ввечері він обійняв мене на кухні.
Переїдемо з тобою після цього. У Львів, запропонували роботу. Раніше не хотів мама. Тепер все змінилося.
Я не відповів тільки накрив його руки своїми.
Вона приїхала на четвертий день, у неділю. Ми почули авто на під’їзді. Богдан вмикнув запис.
Готовий?
Так.
Вона увійшла, як до себе. Помітила нас обох.
Богдане… Ти тут?
Авжеж. Ти думала, я ще у відрядженні.
Глянула на мене довгим оцінюючим поглядом.
Марисю, навіщо ти його сюди заманив?
Тільки те, що сам знаю, Валентино Іванівно.
Що ти знаєш? Постійно вигадуєш, це ж у тебе нерви, лікарі кажуть…
Які лікарі? Ті, яким ви платили?
Пауза. Майже непомітна. Але я її бачив.
Яка дурня, мовила.
Дурня? У «Зірочці» працювала Марина Воронюк. Памятаєте?
Мовчання.
Вона все розповіла Світлані Михайлівні. Вас прошу: скажіть правду.
З глузду зїхав.
Мамо, Богдан. Я вмію визначати брехню. Все життя біля тебе. Відповідай.
Щось у ній тріснуло. Не зовні, а всередині.
Я все робила для тебе. Вона не та жінка. Звичайна собі вчителька, без амбіцій, ти кращий гідний. Я ж скільки тебе ростила
Мамо.
Я хотіла, щоб ти сам це зрозумів. Щоб без скандалів. Що тут такого? Ніхто не постраждав…
Ніхто? Чотири роки щомісяця надії і обвалу. Уколи, аналізи, обмеження. Я думав, що зі мною щось не так. Ви це називаєте турботою?
Вперше за сім років я бачив у її очах щось людське.
Ви забрали у мене чотири роки. І це любов до сина?
Я його мати.
А я його дружина.
Богдан підійшов до мене.
Ми записали цю розмову. Тепер це не слова проти слів.
Дивилась довго.
Передаси у поліцію?
Так.
Я твоя мати.
Знаю.
Вона ще трохи постояла. Рушила до дверей.
Зачекайте, кажу не знаю навіщо. Просто вирвалось.
Не обертається.
Ви колись по-справжньому його любили, чи просто хотіли тримати поряд?
Нема відповіді. Двері гримнули.
Богдан ще дивився їй услід. Потім виключив диктофон.
Дзвонитиму Андрієві. Мій старий друг, у поліції.
Гаразд.
Вийшов на ґанок. Холодно, пахне хвоєю і мокрим листям. Машина свекрухи зникла. Лишилися сліди шин.
Просто стояв і дихав.
Далі діло вже було не наше. Передали записання, Світлана Михайлівна дала свідчення. Марина Воронюк також. Валентину Іванівну затримали через два тижні. Богдан довго дивився в стіну з телефоном після цієї новини.
Як ти?
Не знаю.
Це нормально не знати.
Це моя мати, Марисю.
Знаю, Бодю.
Він походив кімнатою, взяв якусь книжку, поставив назад.
Знаєш, найстрашніше? Що не шокований. Частина мене знала, що вона здатна і все одно ігнорував. Бо мати.
Саме так усе й працює. Потроху, не зразу. Поки сам не починаєш сумніватися у власних очах.
А ти знала?
Ні. Просто втома навчила бачити правду.
Переїхали з Вишеньок через три тижні. В ту квартиру не повертались. Зняли житло у Львові. Богдан на нову роботу. Я перший час лиш облаштовувався, варив борщі, привикав до нового.
Світлана Михайлівна порадила колегу, Ірину Василівну. Вона сказала все можливо, головне не здаватись.
Нові обстеження. Без чужих рук. Протокол спрацював із третьої спроби.
Дізнався у лютому. Богдан був вдома, я вийшов з тестом, мовчки подав. Він довго дивився, а потім його очі стали червоними.
Марисю…
Так.
Обійняв міцно, поки дихати важко не стало. І я не просив відпустити.
Андрій народився у жовтні. Три двісті, пятдесят один сантиметр. Темноволосий, з серйозним личком. Медсестри сміялись: вчений народився.
Плакав. Не з болю коли поклали його мені на груди, все те, що несли чотири роки, стало легше.
Зовсім не зникає, ні. Але вже не найважче.
Богдан стояв поруч. Тримав за руку. Він робив це досі. Тримав за руку. Як колись у авто.
Андрієві було три місяці, коли ми провели перший спокійний вечір. Він спав, а ми з Богданом пили чай. За вікном шумів Львів.
Бодю…
Гм?
Ти про неї думаєш?
Він не питав, про кого.
Час від часу. Рідше.
Я теж. Іноді думаю: як так можливо? А потім дивлюся на нього і думаю: головне, ми тут. Ми живі.
Сердишся на мене?
За що?
Що не бачив, що не хотів бачити. Стільки років.
Я подумав чесно.
Ні. Не серджуся. Але щось лишилось. Товста занозка. Не болить, але вона там.
Він кивнув.
Це чесно.
Я намагаюсь бути чесним. Втомився удавати, що все добре, коли ні.
Все добре?
Майже. Син здоровий, ти поруч, маємо дім. Але ми вже інші. Не скажу, чи це добре, чи ні. Може, так і має бути.
Він дивився на свічку. Вогник колихнувся.
Памятаєш у Вишеньках, коли вона пішла, ти стояв на ґанку?
Памятаю.
Я з вікна дивився і думав: як ти це несеш І все одно стоїш, не ламаєшся.
Я ламався. Просто не при тобі.
Знаю. Пробач.
Бодю Ми обидва могли інакше. Давай не змагатися, хто винен більше.
З дитячої долинув звук. Андрій щось пробурмотів уві сні. Ми обоє притихли.
Спить, сказав Богдан.
Спить, підтвердив я.
Посиділи в тиші добрій, родинній.
Ти щасливий? раптом спитав він.
Я подумав. По-справжньому.
Так, відповів. Але щастя має інший смак. Я думав, що щастя коли нічого не болить. А воно коли трохи болить, але хочеш, щоб цей день не кінчався.
Він усміхнувся.
Гарний смак, сказав.
Гірчинки трохи є. Але справжній…
Я зрозумів тоді: життя, як би боляче не було, завжди має дещо, заради чого варто триматися. Головне не здаватися ніколи.
