Його кроки лунали по безлюдним вулицям мертвого міста, повільно, наче кожен рух давався через силу. Чоловік уже не був молодим, але й до старості ще не дійшов. Його погляд — живий, влучний, але втомлений — ковзав по порожнім будинкам, немов шукав у них сліди минулого життя.
Вітер, мов божевільний, ганявся по провулках, застрягав у каркасах зламаних ліхтарів, підхоплював з землі сміття й крутив його у пилових вихорах. Ліхтарі хилились, скрипіли, але стояли — уперто, як і сам цей чоловік.
Він зупинився біля афішної тумби, як робив це майже щодня. Пожовклі плакати з давно скасованими виставами болісно знайомі. Навіть сам не знав, чому дивився на них — чи в надії побачити щось нове, чи просто через звичку.
— Ех, — видихнув у порожнечу.
Тепер він розмовляв лише із собою. Живий голос хоча б трохи розганяв тишу. Раптом лускнуло — бляшана банка з гуркотом вдарилася об стару урну. Зсередини почувся незрозумілий, живий шерех. Чоловік насторожено підійшов. У ту ж мить поряд із ним з тріском впав стовп — саме туди, де він стояв секундою тому. Верхівка ліхтаря ціпнула тумбу, зірвавши шар афіш, під якими несподівано виявився плакат мюзиклу «Кішки».
Вражений, він переводив погляд із поваленого стовпа на зображення кішок, поки з урни знову не почувся звук. Відкинув уламки, пластик, ганчір’я й… завмер. З-під сміття на нього дивилися бурштинові очі. Вони належали знесиленому, пошарпаному котові.
Не думаючи, зняв куртку, розстелив її на землі й, не вагаючись, витягнув бідолашного з-під усього. Загорнув, притиснув до грудей й побіг додому, забувши, що зазвичай гуляв аж до заходу сонця.
Позаду у повітрі лунав знайомий голос дрона:
— Увага! До прибуття останнього евакуаційного рейсу залишилося тридцять днів…
Але сьогодні він не слухав. Уся увага була прикута до кота. Днями й ночами годував його, мив, перев’язував. З кожним днем кіт ставав пухнастішим, яскравішим. Рудий, з бурштиновим поглядом, він нагадував маленьке сонце. Одного разу чоловік промовив уголос:
— Не подобається тобі самотність?
Кіт відповів муркотінням, ніби погоджувався.
— А я звик, — знизав плечима чоловік.
Одного вечора, задумливо гладячи кота, він спитав:
— А як тебе звуть?
Кіт ліниво подивився на нього.
— Фенікс. Так, саме Фенікс.
Так у нього з’явилося ім’я.
Коли Фенікс остаточно одужав, вони знову вийшли на вулицю. Місто лишалося тим самим — мертвим, безлюдним, але тепер уже не таким пустким. Разом воно відчувалося інакше. І саме тоді, коли вони йшли по засипаній пилом алеї, дрон нагадав:
— До відправлення останнього евакуаційного корабля — три дні.
П’ять років тому почалася евакуація із Землі. Планета вмирала — клімат, катастрофи, голод. Люди об’єдналися й переселилися на Кеплер-22Б. Залишилися лише ті, хто не зміг або не захотів летіти. Він був серед них. Не лишилося дружини, не було дітей. Лише спогади. Але тепер був Фенікс. І разом із ним прийшла вагання.
Перед відльотом він не спав. Кіт так само. Всю ніч муркотів, немов намагаючись заглушити його думки. Вранці, зібравшись із духом, він почав збирати речі. Трохи одягу, кіт у сумці — і вони рушили до аеропорту.
Натовп був різним: хто провожав, хто летів. Дітей, яких урядові служби вивозили примусово. Тих, хто ще сподівався.
На борту корабля, що приземлився із ревом, великими літерами було написано: «ФЕНІКС». Чоловік усміхнувся: знак.
Коли його черга дійшла до перевірки, офіцер зупинив його:
— Відкрийте сумку, будь ласка.
— Це Фенікс. Він кіт, — пояснив чоловік.
Офіцер насупився:
— Домашні тварини заборонені. Генетичний резерв уже евакуйовано.
— Але в нього… нікого немає. У нас нікого немає.
— Вибачте, — була сувора відповідь. — Або кіт залишається, або ви.
Чоловік мовчав. Фенікс у сумці згорнувся, метушив очима, відчуваючи небезпеку. І раптом — рішення:
— Що ж, Феніксе, виходить, не доля. Ходімо додому. Дякую, пане офіцере.
Вони дивилися, як корабель зникає в небі. Чоловік, спустошений, годував кота. Сутички вкрили землю. Він підвівся, закинув сумку з Феніксом на плече. Останній погляд у бік космосу.
І раптом — іскра, що відділилася від супутників, стрімко падала. За хвилину — легка посадка. Із катера вийшов… той самий офіцер.
— Ви! Чудово, що ще тут! Швидше в катер! «Фенікс» чекає!
— Але… як щодо наказу? — ледве промовив здивований чоловік.
— Капітан сказав: Фенікс має бути на борту «Фенікса». Це добрий знак. А правила… Іноді, щІ катер зірвався у темряву, залишаючи позаду згасаючу Землю, а попереду — нове життя, де маленький рудий Фенікс і чоловік, який заради нього порушив правила, знайшли свій шанс почати все знову.
