Моїй доньці Олені виповнилося шістнадцять. Молодшому, Тарасику, — дванадцять. Вже майже підлітки. А я все ще — лише мама. Ні жінка, ні людина з мріями та правом на особисте життя, а просто мама. Вранці — школа й сніданки. Удень — робота. Ввечері — гуртки, уроки, вечеря. Вночі — втома й сльози в подушку. Тихо. Аби ніхто не почув.
З їхнім батьком, Богданом, ми розійшлися п’ять років тому. Без скандалів. Без судів. Він просто одного разу сказав, що я розчинилася в материнстві, що між нами більше немає пристрасті. Хоча правда була іншою — він уже тоді листувався з іншою жінкою, яку, як виявилося, знав давно.
Я не робила з цього драми при дітях. Сказала, що так буде краще — тепер у них два доми. Вони переживали, звісно. Олена не їла, Тарасик мовчав по вечорах. Але минуло. Звикли. Я була з ними завжди. А тато — рідко, на прогулянках, у кав’ярнях, у кіно. Він знімав квартиру у Львові, жив із тією жінкою. Дітей туди не запрошував — мовляв, ще не готовий до знайомства. Я не заперечувала. Нехай бачать, нехай не втрачають зв’язок. Хоч усередині мене розривало.
Але діти все одно дізналися. Про весілля. Про нову жінку. Олена тоді плакала цілу ніч, а зранку дивилася на мене з болем і зневагою — ніби то я зрадила. З Тарасиком було ще важче — він замкнувся, перестав ділитися навіть дрібницями. Я не звинувачувала їх. Їм було боляче. Та ж мені теж.
А потім настали свята. Ми з дівчатами — з роботи — пішли на корпоратив. Ресторан був об’ємний, багато народу, музика, світла. Ми сміялися. Вперше за багато років я дозволила собі просто бути собою.
І саме тоді я його зустріла. Андрій. Не красень із журналу, але щось у його очах — тепле, живе, справжнє. Він був старший, жив сам, син дорослий, давно вже не вдома. Ми розговорилися, я дала номер. І почалося.
Він дарував квіти. Говорив, що я гарна. Просто так. Без приводу. Питав, як мій день. Не вимагав, не звинувачував. А я ховала ті букети, як школярка. Ховала подарунки у шафі. Стирала аромат парфумів перед тим, як повертатися додому. Мені здавалося, що я обманюю всіх — особливо дітей. Адже я обіцяла собі, що поки вони не виростуть, жодного кроку назустріч власному щастю.
Мама знала. Лише вона. Вона й сиділа з дітьми, коли я нишком вибігала на побачення. Але одного разу… проговорилася. Просто в розмові з Оленою згадала, що я з чоловіком. Олена спалахнула.
— Ти така сама, як він! — крикнула вона. — Ти нам брехала! Ти лицемірка!
Я стояла, не маючи сил вимовити слова. А вона, моя дівчинка, моя гордість, кидала в мене слова, немов ножі. І кожен впивався у саме серце. А Тарасик… Він просто пішов у кімнату й не промовив нічого. З того часу майже не розмовляє зі мною.
Я намагалася пояснити. Що я не перестала бути їхньою мамою. Що я теж людина, яка хоче тепла. Що Андрій — добрий, він не хоче зайняти чиєсь місце, він хоче бути поруч. Але Олена не слухає. Для неї я — зрадниця.
Андрій пропонує переїхати разом. Пропонує розписатися. Він хоче будувати майбутнє. А я… стою на роздоріжжі. Бо донька ставить ультиматум: або він, або ми. І я роздираюся.
Серце шепочеАле одного дня я зрозуміла, що бути щасливою матір’ю можна лише тоді, коли ти не забуваєш, що теж маєш право на щастя.
