Доброго дняник. Записую кілька думок, бо якось неспокійно на душі.
Прокинувся я сьогодні ще до світанку, тіло вже своє знає старе. Пішов у сусідню кімнату, де моя Зоряна спить. Під лампою її обличчя таке спокійне. Сів поруч, послухав, чи дихає спокійно. Здається, все гаразд.
Пішов на кухню, розкрив пляшку кефіру, потім у ванну все по звичці. Ліг у своїй кімнаті, а заснути вже не можу.
Подумалось: нам із Зоряною вже девяносто. Скільки життя прожито? Ось-ось і до Бога, а поряд тільки ми двоє.
Доньки нашої, Марисі, вже немає, ще шістдесят не настукало. Сина Ореста теж не стало загуляв він у світи Є онука, Ганна, але вона вже двадцятий рік у Чехії, там своя сім’я, дітлахи певно підросли. Про дідуся й бабусю навіть і не згадує.
Так я й не помітив, як задрімав.
Прокинувся від чуття руки:
Василю, ти як? ледве чутно спитала Зоряна.
Відкрив очі над мною її обличчя.
Чого ти, Зоряно?
Дивлюсь – не рухаєшся зовсім.
Живий ще! Йди спочивай.
Почув її кроки, потім клацання вимикача на кухні.
Зоряна Петрівна попила води, зайшла у ванну й повернулася до своєї кімнати. Лягла і зітхнула: “От якось прокинуся, а його вже нема поруч… Що тоді буде зі мною? Чи, може, я першою піду…”
Василь уже й наші поминки замовив на цвинтарі Берківці. І не віриться, що можна так усе спланувати заздалегідь… З іншого боку, це правильно хто ж про нас подбає?
Внучка і не згадує зовсім. Лишень сусідка Софійка інколи заходить має ключ, ми їй щомісяця дві тисячі гривень із пенсії віддаємо. Вона продукти носить, щось купує, що треба. Навіть гроші вже не так потрібні, бо із четвертого поверху самі вже й не вийдемо.
Прокинувся я зовсім, сонце заглядає у вікно. Вийшов на балкон зверху килим зелених листочків на вишні. Усміхнувся:
Дочекалися літа!
Пішов до дружини. Та сидить задумана.
Зорянко, не сумуй! Йди, покажу дещо.
Ой, Васильчику, сили вже нема ледь піднялася з ліжка. Що придумав?
Ходімо, ходімо! підтримав за плечі, довів до балкона.
Дивись, вишня вся зелена! А ти казала не доживемо. Дочекалися!
Ой, справді! Сонечко світить…
Сіли на лавку.
Памятаєш, як я тебе на кіно запросив у нашій девятий школі? Тоді теж вишня саме розквітала.
Таке не забувається. Скільки літ пройшло?
Сімдесят із гаком Сімдесят пять років.
Сиділи довго, згадували молодість. Багато чого з роками стирається, навіть те, що вчора робив а от юність не забувається ніколи.
Ой, проговорились ми! підвелася Зоряна. А ще сніданок чекає…
Завари, кохана, добру запашну чайну заварку! Вже набридли ті трави…
То ж лікар сказав не можна.
Хоч ріденький, та цукру по ложечці додай.
Я пив цей слабенький чай із маленьким бутербродом із сиром і думав про ті часи, коли чай був міцний, солодкий, із пиріжками.
Зайшла Софійка. Посміхнулась:
Як справи, діду?
А які можуть бути справи в девяностолітніх? засміявся я.
Якщо жартуєте то все добре. Що купити вам?
Софійко, курячого мяса купи! попрохав я.
Вам же не можна
Куряче дозволили.
Добре, куплю, зварю з локшиною суп!
Вона швидко прибрала на кухні й пішла.
Зоряне, ходімо на балкон, погріємось на сонці!
Йдемо!
Софійка знову зявилася, винесла нам кашу й одразу взялася за обід.
Ой, золота жінка, провів я її поглядом. Що ми б без неї робили?
А ти їй лише дві тисячі щомісяця даєш…
Зоряно, ми ж квартиру на неї записали.
Вона й не знає
Сиділи так до обіду. А на обід був суп: курячий, зі шматочками мяса та картоплею.
Я завжди такий Марусі та Оресту варила, коли були малими, сказала Зоряна.
А тепер чужі люди нам їжу готують, зітхнув я.
Бачиш, Васильчику, мабуть, така доля. Не стане нас із тобою і ніхто й не помітить
Досить про сум! Пішли подрімаймо трохи.
Кажуть недарма: Що старий, що малий. І суп протертий, і сон догодини.
Трохи подрімав, але сон не йде, метеорологи обіцяли дощі. Зайшов на кухню Софійка поскладала дві склянки з вишневим соком. Взяв акуратно, заніс Зоряні.
Вона на ліжку, дивиться вікном:
Зорянко, на тобі соку!
Взяла ковток.
І ти не спиш…
Погода, мабуть.
Чую, не довго мені… тихо сказала Зоряна. Поховай мене по-людськи.
Не кажи таке Як я житиму без тебе?
Хтось буде попереду.
Не треба Ходімо краще на балкон.
Сиділи там до вечора. Софійка насмажила сирників, поїли й увімкнули телевізор. Дивилися старі комедії нові не те.
Сьогодні глянули тільки один мультфільм.
Я піду спати, втомилася, сказала Зоряна.
І я піду.
Дозволь я на тебе подивлюся, попросила вона раптом.
Навіщо?
Просто хочу.
Довго дивилися одне на одного. У ті хвилини в очах знову жила молодість.
Проведу тебе до твого ліжка.
Вона взяла мене під руку, ми повільно перейшли до її кімнати.
Я накрив Зоряну ковдрою, пішов до себе. Думки важкі, не міг заснути довго.
Здавалося, не спав зовсім, але годинник світив друга ночі. Я встав, тихо зайшов до дружини.
Вона лежала з відкритими очима.
Зоряно!
Взяв за руку.
Зоряно, ти як? Зо-ря-но!
І тут самому стало зненацька погано дихати. Дійшов до своєї кімнати, дістав документи усе залишив на столі. Повернувся до Зоряни, вдивлявся у її риси. Ліг поруч, заплющив очі.
Уві сні побачив її молодою, такою гарною, як тоді, сімдесят пять років тому. Вона йде до світла… Я кинувся, наздогнав, взяв за руку.
Вранці Софійка зайшла ми лежали поруч із посмішками на обличчях.
Викликала швидку. Лікар подивився, похитав головою:
Разом пішли Значить, жили по-справжньому, з любовю
Забрали нас. Софійка сіла за стіл, побачила документи, заповіт на її імя… Заплакала, поклавши голову на руки.
Життя таке, що ні гроші, ні квартира, ні речі не мають ціни без рідної душі поруч. Найголовніше любов та турбота одне про одного. Це і є справжнє щастя.
