6 травня 2024
Я сьогодні зрозуміла: не дарма люди кажуть, що в українських родинах всі драми мають трохи гумору, навіть якщо мова про справжній буревій емоцій. Зранку, коли ще сонце тільки прокочувалося через фіранки нашої блакитної вітальні в будинку під Києвом, мною володів відчай. Знову посварилися через Лесю нашу єдину доньку і мою молодість, що спливла крізь пальці.
Це кінець! майже театрально прошепотіла я, торкаючись вишитою хусточкою до сліз на обличчі. Мій Андрій Петрович, чоловік з мирною душею, аж підхопився:
Лідо, що сталося? Пити краплі?
Лиш свої краплі прибережи, відмахнулася я. Ти ж не розумієш? Сором на весь рід! Дивись на неї! Навіть не думає каятися!
Леся, красуня, вся в мою маму-гімнастку, сиділа на терасі з тарілкою черешень, закинувши босі ноги на перила. Вишуканість в кожній позі. Брала ягідку й тихенько пошпурювала кісточку до бузку. Дочкина байдужість до мого драматизму болісно колола.
Лесю, припини негайно! Про нас із тобою мова!
Підібрала чашки з чаєм (холодний, недопитий, як і наші розмови останнім часом) і пішла на кухню, наче й не торкалася її мамина буря. Андрій, покивувавши, подався за мною.
А я тільки й мріяла про те, щоб ми одного разу пережили побутовий скандал, якому б позаздрили актори з Театру Франка А ще щоб донька полюбила того, кого я обрала Максима, хлопця з найкращої родини, танцюриста з амбіціями, що мріє йти боком дощовою Контрактовою площею, тримаючи Лесю за руку.
Мам, я йому відмовила. Не буде весілля, не готуйся даремно, тихенько озвалася донька, коли я припинила вперше за день драматичну жестикуляцію.
Всю ніч лежала, згадуючи власну юність у Полтаві. Моє мовчання про минуле як замовчування війни: тільки медальйон біля серця, фото малесенького, кучерявого Павлика, який зник у мене так рано Ніхто не знає, як я вижила після того літа, після смерті сина. Але доля дала ще один шанс і от вже Андрій приводить додому, у ті часи ще зачаровану Києвом стоматологиню, мене. Його мама, Соломія Несторівна, балерина з-під Львова, стала тією легендою, про яку складають анекдоти про свекрух але які у нас в сімї не розповідають, бо й між собою жартуємо.
З Лесею у Соломії особлива мова. Може даремно, але бабця відразу прищепила їй любов до мистецтва: фортепіано, поезія Лесі Українки, ще й бальні танці. Та й книжки нашої Розстріляної весни, покупки на Бессарабці, а після кожного концерту вареники із вишнями. Мій чоловік ні слова зайвого про минуле ось він, український чоловік, який усе носить у серці, але розмовляє з тобою лише по суті.
Життя текло рівно: донька виростала у любові й строгій турботі, а я все більше думала чи не повторюю я помилок своєї матері, з якою не спілкуюсь роками по суті дружби невиправних образ.
Від Андрійової мами навчилася багатьох речей: не носити діаманти на базарі (крім як у Львові на Вернісажі, бо там потрібно справити враження на продавчинь), не полірувати начищений посуд, не сваритися через казанок борщу. А головне ніколи не бути надто, бо, казала Соломія, у Франківську надто хороша жінка клопіт для сусідів і лукава радість для рідних.
Здавалося б, коли нарешті наше сімейне море вгамувалося, серце дало збій. Виявилося: страх за доньку, моє надмірне опікування, тінь втрати Павлика отруїли атмосферу. Андрій, благословенний терпінням, сказав:
Лідо, треба дати Лесі вільно дихати. Це ж наша дитина, але не наша власність
Прийшла порада від Соломії:
Відправ доньку на танці. Парні! Там видно, чи твоя дитина самостійна.
Так у Лесі зявилися турботи й світ маків, а заодно Максим. Їхня пара приносила кубки, уся родина і собака Дана (на честь Данила Галицького!) вболівали за них.
Та всі думки про майбутнє доньки я вже давно сплела в сценарій свого бачення: весілля на Поштовій площі, ресторан із закарпатським меню, посиденьки з Чорнобривцями вприкуску. Але Лесин вибір інший:
Мам, я стане хірургом. Не дружиною Максима.
Її рішення боліло аж під ребрами. Я сердито зачинила всі двері не дзвонила, не писала, не питала. Андрій мяко натякав: Час миритися, Лідо. Бо в житті головне це не плани, а люди, яких ми маємо.
І лише потому, як у мене на очах наші дівчата Леся й Соломія помирилися після довгої розмови по душах, я вперше по-справжньому відчула полегшення. Життя знову хлюпотіло буденними радощами.
Потім було ще багато: Леся оперувала свого колишнього партнера Максима й попри всі чутки про їхню пару, сама обирала свій шлях і зрештою все одно зустріла своє справжнє кохання Народила сина. Малий Павло бігав босоніж по нашому подвір’ю, де вишні червоніли, як тоді, у дитинстві.
Мамо, а бабуся вдома?
Та де там! поправила я Павликову косу-чубчик, котра стирчить, як у справжнього козака. Знову подалась до Одеси каже, зустріла художника! Ой ті бабусі Хто їх розбере!
Максим якраз приїхав і завозив коропа на вечерю. Вся родина разом. Я, мій Андрій, Леся, наш маленький Павлик. На кухні пахло пирогом із сиром, з печі пішов дух хліба
І от тоді, вечорами, сидячи біля малого й наспівуючи йому Ой ходить сон коло вікон, я думаю: бути матірю це вчитися відпускати. Не замирати від страху, не мучити себе і дитину, а любити навіть тоді, коли планів не залишилося, а життя йде зовсім іншим руслом Як добре, що я це зрозуміла.
Поки пече пиріг, а бабуся колесує у свої авантюри, всі ми нарешті щасливі по-українськи: тихо, грамотно і з ноткою надії на завтрашній день.
