Та й трапилося ж Соломії народжувати саме в заметіль. За термінами мала ще три тижні ходити, а там, дивись, і негода би минула, морози стали, можна було б і до пологового їхати. Але ні, малюк вирішив інакше!
Справді, не Соломія цього захотіла, а той, хто у неї під серцем жив. Поспішає коза, уже мало місця йому в животі, а що надворі вітер із снігом шосту добу йому байдуже.
У такі хурделиці жодна автівка до села не дістанеться, шляхи замело так, що люди по пояс у снігу провалюються. Та й сніг не думає зупинятись сипле, кружляє, ніби на небі розсипали мішок із борошном. У вікно глянеш все білим укутане, вирватись на двір треба не розплющиш очей: вітер колючий одразу у вічі бє, снігом їх засипає.
У таку ось заметіль і вибрався Соломіїн малюк на світ.
З самого ранку дівчина не по-доброму себе почувала: то поперек зводить, то ніби важко так, що лягти хочеться, а як ляже місця не знайде, встане і ходить, ходить по хаті. Свекруха помітила її неспокій:
Соломійко, чи не зібралась ти родити? Чого так метушишся?
Не знаю, мамо, якось не по собі мені.
Дай гляну живіт.
Свекруха у цих справах не дуже розбиралась, зараз же все лікарі роблять, пологові усе як має бути. Повитуха одна на все село лишилась, а колись їх троє бабусь було.
Наче живіт упав, Соломіє. Надумав малюк народжуватись.
Як це народжуватись? Ще ж зарано, мамо!
Це вже не нам вирішувати, доцю, як Господь дасть, так і буде.
Сльози на очах у дівчини боязко, перші ж пологи, нічого не знає, ніхто нічого не пояснює. Свекруха й сама лише одного сина народила і то двадцять років тому, вже й не пам`ятає нічого.
Соломіє, я піду по бабу Ганну, повитуху. Ось відро на піч поставлю, як закипить вода вимкни. Якщо сили маєш достань чисті рушники й простирадла, вони у коморі, приготуй все. Тільки не метушись, якщо важко не роби. Я як Богдана родила, баба Ганна веліла ходити по хаті так швидше відбувається. Головне глибоко дихай, накидаючи хустку, додала, ще маму твою, Катерину, покличу по дорозі. Тримайся, дівчино, баба Ганна вміє! У нашому селі і з навколишніх до неї їхали, всі хотіли з нею народжувати. Добра вона баба.
З цими словами одяглась свекруха, взяла держак від лопати, щоб легше було добиратись, і вийшла у заметіль.
Соломія лишилась сама. Страшно, а раптом вже почне народжувати, і немає нікого? Як добереться свекруха в таку погоду? А якщо й мама не прийде?
Навіть не знає, що й робити. Лиш одне зрозуміла треба ходити й дихати. Але як дихати коли так схопить, що й дух перехоплює?
Ох, немає поруч Богдана, щоб підтримав, мовив, що вона впорається, обійняв би. А він через заметіль прокляту не може з міста додому дістатись ні автобусів, ні доріг нема. І не знає, що вже зовсім скоро у нього син чи донька з’являться на світ. Ох, як тягне поперек!
Та вже ось у сінях зашуміла мама Катерина, в клубах снігу залетіла до хати.
Дочко, Соломійко! Сваха казала народжувати збираєшся?
Так, мамо
Зараз, дитино, вже прийду, зараз. Ось сушених вишень принесла компот зварю, будеш пити. Води треба закипятити
Через годину й свекруха прийшла з бабою Ганною. Повитуха зморщена, спритна бабуся оглянула Соломію й каже:
На ранок народиш.
Як на ранок?! вигукнула дівчина, ще ж і обід не настав, а мене ще вчора похапувало!
То були передвісники, дитино. Інколи за кілька днів до пологів вони зявляються. А нині вже почалось розкриття, але лише на півпальця. Не поспішай, красуню, завтра народиш. Я додому піду.
Залишіться, бабо Ганно слізно просить Соломія мені з вами спокійніше.
Баба зглянулась:
Добре, лишусь. Коли мама спокійна і дитинка швидше народжується.
Соломія ще не знала, що передвісники це як проліски: радують, але довго не тривають. Справжній біль як пробирає зсередини, не вдихнути, не ступити кроку. Лежати сил немає, ходити ніяк, тільки біль і відчувається.
Свекруха з Катериною не знають, що робити ані зарадити, ані піти. Баба Ганна їх до прасу відправила щоб не метушились під ногами.
До ночі все стихло. Баба Ганна глянула: вже чотири пальці відкрито. Повільно йде, адже перші пологи, шлях непротоптаний, і малюкові важко. І Соломії важко слів бракує. Сили на межі. Але коли перейми вщухли хоч трохи, дівчина трохи повечеряла, баба Ганна її вклала спати, щоб сил набралась.
А хурделиця не вщухає, ще дужче, здається, здійнялась.
О четвертій ранку Соломія схопилась темрява, поруч хропить баба Ганна.
Боже, допоможи, шепоче дівчина, звернувшись до образів на покуті. Дай, щоб малюк швидше народився
І все почалось знову, болить так, що очі не бачать нічого. Баба Ганна глянула пять пальців, довго ще, але у перший раз і таке буває. Зможе.
Як розвиднілося надворі, Соломія вже зовсім виснажилась сорочка прилипла до тіла, очі помутнілі, коси розтріпані.
Ще трошки, підбадьорює повитуха, уже зовсім поруч малюк.
Бабусю, допоможіть… благає Соломія, Бабусю, допоможіть!
Соломіє, що це? стривожилась мама, нема тут твоєї Бабусі! Привиділось, чи що? Свою прабабусю завжди бабусею кличе, пояснює Катерина, як малою була, не могла бабуся вимовити, так і звала бабусю. Баба Оксана Соломію найбільше з усіх правнуків любить перша ж правнучка, у самої лише сини були.
Соломійко, голівку вже видно! Потерпи ще, дівчинко, ще трохи напрягайся Ось так, дихай разом зі мною Пхе-пхе-пхе, дихає повитуха разом із нею.
Соломія кричить з останніх сил, тужиться, дихає, і знову кричить
Бабусю, допоможіть, не можу більше видихає, і народжується малюк, просто у теплі зморшкуваті руки баби Ганни.
«Може, це вже останній, кого я приймаю», подумала баба, усміхаючись новому життю. Обережно поклала Соломії дитину на живіт:
Хлопчик, Соломіє, хлопчик, шепоче, Дивись, який в тебе гарний синок Голосистий, певно, старостою стане, всі навколо нього бігатимуть
Соломія, обіймаючи малого, плаче від радості, цілує крихітні пальчики. Як таке диво помістилось у ній? Ой, шкода Богдана немає поруч побачив би, який у них синочок, найкращий у світі!
Марко, мій Марко шепоче.
Марко? дивується свекруха, Ти ж казала якщо хлопчик, буде Артем
Який там Артем, як це Марко усміхається Соломія Марко Богданович.
Баба Ганна все довершила, збирається додому втомилась старенька. Хоч справа й радісна життя нове зустрічати, та сили відбирає. Зараз би їй і самій перепочити, тільки ще крізь заметіль додому дістатись треба.
Соломія із сином задрімали, Катерина теж стала збиратись, цілу добу вдома не була. Закуталась у хустку до брів, тихо попрощалась із сватами і вийшла на вулицю.
Дивись-но, хурделиця вже стихає, сніг сипле дрібно, може, вже й закінчується. Так і зять до завтра, дивись, доїде додому.
Йде, думає: «Зайду до Бабусі Оксани, порадувати її. Може, щось треба, може, хліб закінчився, хоча щойно носила, а баба Оксана небагато їсть».
Бабуся чоловіка, а Соломіїна прабабуся, живе за двома хатами від них, старенька, влітку девяносто три виповниться. Давно сама, але до них переїжджати не хоче, самостійно справляється, тиха, скромна бабуся а вони завжди поруч, допомагають.
Якимось дивом відчинила хвіртку, видно, Андрій чоловік, учора приходив, ось і лопата біля паркана стоїть. Протоптала стежку до дверей, трохи підмела ґанок, зайшла.
Бабо Оксано! гукає, тупцюючи ногами, обтрушуючи сніг, бо старенька недочуває. Бабо Оксано, це я Катерина, прийшла тебе навідати!
В хаті тихо видно, спить бабуся. Шкода будити. Зняла кожух, валянки, зайшла у світлицю а там
Лежить Бабуся на ліжку, руки на грудях, у всьому чистому. Це Катерина одразу помітила плаття незнайоме, хустка білосніжна, зовсім нова. Підійшла, сльози витерла, очі прикрила.
Дивиться на тумбочці Соломіїна світлина, поряд ікона Святого Миколая й недогарок свічки.
Дякую, Бабусю. Ти допомогла Соломійці, народила вона хлопчика. Марко його назвала. А ти й сама вже все знаєш Катерина поцілувала стареньку в мудру щоку Дякую тобіНадворі вже сонце по-новому підморгувало із-за хмар, розшарпуючи залишки снігової мли над селом. Катерина спинилась у тиші хатини, зітхнула ніби щось теплотою торкнулося душі. Потім полегшено перехрестилась: «Вічна память, Бабусю. Ти й тепер із нами».
У цей самий ранок, коли перший золотий промінь ковзнув по стінах, Соломія прокинулась від тоненького писку Марко смоктав кулачок й неспокійно крутив голівкою. Світ раптом став ясний і легкий у кімнаті було нове сяйво, таке мяке й затишне, що аж щоки щеміли від щастя.
Десь під вікном заспівала синиця, і здавалось, хурделиця лиш пригода, випробування, що загартувало її та зєднало з цілим родом, із тією, яка в темряві у снах приходила торкнутись долоні, посидіти поруч, підтримати у найважчу мить.
У хаті пахло молоком і сушеними вишнями. А в очах Марка світилась уся сила роду щось невидиме й нездоланне, ніби сама Бабуся Оксана лагідно глянула крізь покоління і лишила знак: ти не сам. Попереду ще буде багато заметілей і сонячних ранків, а головне тепер у них є Марко, який з кожного нового дня ростиме і приноситиме радість у цю білу, вже не таку холодну зиму.
За вікном почав спадати сніг. Тихенько, мов благословення.
