Я більше не можу жити в брехні, зізнається подруга під час вечері.
Ти що, з глузду з’їхала?! Скільки це коштує?! Лариса ледь не впускає меню з рук, коли бачить ціни на десерти.
Валентина лише рухом руки поправляє шарфик на шиї і посміхається тією ж посмішкою, якою завжди зустрічала несподіваних гостей, коли в будинку безлад.
Та спокійно, Ларисо. Раз на рік можна себе трохи потішити, її голос тремтить, хоча вона намагається виглядати безтурботною. Офіціанте! Два тірамісу і кава. Два еспресо.
Офіціант, молодий хлопець з зачісом назад, кивнув і безшумно зник, мов привид. Лариса дивиться на нього розгубленим поглядом, потім знову зосереджується на подрузі.
Валь, ти ж вже на пенсії. Звідки в тебе гроші на таке? Ми могли б посидіти в звичайній кавярні, навіщо вона оглядає зал ресторану: мармур, кришталь, біло-білі скатертки.
Навіть повітря тут пахне по-іншому, дорожче, з нотками чужих ароматів і свіжих квітів у високих вазах.
Тому що мені це потрібно. Розумієш? Саме тут, саме сьогодні, Валентина стискає серветку так, що кісточки пальців білі.
Вона завжди доглядала за руками, мазала їх кремом ввечері, взяла рукавички взимку. Лариса памятає, як вони ще дівчатами мріяли про ідеальні руки, як у артисток. У Валі руки були доглянуті, манікюр ніжно-рожевий. Тепер же вони тремтять.
Валентино Петрівна, що сталося? Лариса нахиляється над столом, знижуючи голос. Ти хвора?
Вона уявляє найгірше: рак, діабет, хворобу серця. У їхньому віці будьщо може трапитися. Сусідка Ніна лише минулого місяця померла, і нікого це не здивувало вона здавалась здоровою.
Ні. Тобто не знаю, Валентина знімає окуляри, протирає їх краєм шарфика і одягає знову. Її очі червоні, видно, що лише що плакала. Я просто втомилась, Ларисо. Так втомилась
Приносять каву і тістечка. Тірамісу виглядає, ніби витвір мистецтва, посипаний какао, з мякою мятою зверху. Лариса автоматично бере ложку, проте не їсть, лише крутить її в пальцях.
Від чого втомилась? Від життя? Ми всі втомлені, подруго. Пенсія скромна, ціни ростуть, діти дзвонять раз на місяць, онуки приїжджають лише на день народження. Ти не одна.
Ні, Валентина хитає головою, і Лариса помічає, що її волосся стало тусклим, хоча завжди фарбувалась у хорошій перукарні. Я втомилась брехати. Розумієш? Щодня, кожну хвилину. Брехати дітям, тобі, сусідам, собі.
Лариса кладе ложку. Серце підскакує погано, стискається під ребрами.
Яка брехня, Валь? Про що ти?
Валентина відкидається на спинку стільця, закриває очі. На віях тремтять тушовані війки. Вона завжди була красивою, навіть у шістнадцять років, зберігаючи стрункість і грацію. Лариса часто заздрить їй, бо її фігура збереглася, а їїрозтяглася.
Генка вже ніде, тихо промовляє Валентина і відкриває очі. Його вже півтора року немає.
Тірамісу здається Ларисі надмірно солодким, хоча вона його не спробувала. У горлі сухо.
Як так? Ти ж минулого тижня казала, що він збирається на рибалку з Петровичем. Як так, Валь?
Помер. Інфаркт. Прямо на дачі, коли копав грядки. Я знайшла його ввечері, він лежав обличчям у землю, голос Валентини спокійний, ніби розповідає про чужу людину. Досі тримав лопату.
Лариса відчуває мурашки по спині. Вона відкриває рот, а слова застряють у горлі.
Я викликала швидку, продовжує Валентина, руки ще більше трясуться. Приїхали, констатували. Потім морг, поховання. Я його поховала на Троїцькому цвинтарі, там, де його батьки.
Чому не сказала? Ми ж бачимося щотижня! Я б допомогла, підтримала, хоч
Не знаю, Валентина нарешті бере ложку, підбирає тірамісу, підносе до рота, але не їсть, кладе назад. Спочатку думала, що скажу. А потім Світлана з Петербурга подзвонила, питає, як тато, передавай привіт. І я не змогла. Сказала, що все добре, що тато в гаражі крутиться. А сама стою біля вікна, дивлюсь на цвинтар він видно з балкона, і починаю брехати.
Боже, Валентино
Далі легше, вона посміхається криво, без радості. Брехня, виявляється, проста. Головне розпочати. Світлана дзвонить, питає про батька я говорю, що він то на рибалці, то машину лагодить, то в домі з друзями грає в доміно. Сергій з Москви приїжджає на мій день народження, теж питав, де тато. Я сказала, що він захворів, лежить, не встає. Сергій навіть не наполягав зайти, бо боявся заразитися.
Лариса слухає, не вірить. Генка Геннадій Іванович, її друг з школи. Вони четверо роками дружили, ходили в гості, святкували разом. А тепер його немає, і вона навіть не знала.
А Мишкові чому не сказала? запитує Лариса, голос тремтить. Вони ж друзі були.
Тому що Мишко одразу подзвонив би Сергію чи Світлані. Вони ж знайомі з дитинства. І все розвалилося б.
Навіщо? Навіщо все це? Лариса схопила Валентину за руку. Та була холодна, крижана. Ти з глузду з’їхала?
Мабуть, Валентина заховала руку під стіл. Знаєш, коли я його поховала, в квартирі стало так тихо. Я прийшла, а там порожньо. Черевики його стоять у порогу, куртка на вішалці. Я зайшла в кімнату, сіла на диван і зрозуміла, що страшно. Не від того, що він помер, а від того, що далі робити.
Вона говорила, а Лариса слухала, згадуючи, як вони познайомилися студентками. Валя тоді зустрічалася з одним красивим, високим хлопцем. А потім прийшла розпач, сказала, що його кинули. Через місяць зустріла Генку на танцях, у профспілковому клубі. Він був невисокий, у окулярах, добрий. Спочатку вона не думала, що вийде заміж, та він дарував квіти, вірші. Вона не помічала, як закохалась.
Ми з ним прожили сорок шість років, продовжує Валентина, у голосі сльози, які вона тримає. Сорок шість! Я без нього не вмію. Вранці ставлю чайник на дві чашки автоматично. Потім випиваю одну, дивлюсь телевізор, хочу сказати щось, обертаюсь, а нікого немає. Вночі прокидаюся, тягну руку, а ліжко порожнє.
Валечко, дорога
Не треба, Валентина стирає сльозу, розтирає туш на щоку. Не жалкуй мене. Я сама винна. Треба було сказати одразу, а я злякалась. Думала, що якщо скажу, то це стане остаточним. Розумієш? Поки я брехала, він ніби жив. Десь у гаражі, на рибалці, з друзями. А коли зізнаюсь все, кінець. Прийдеться приймати.
Лариса піднялася, обійшла стіл, обхопила подругу за плечі. Валентина сиділа, плечі лише дрібно тряслись. Офіціант десь поруч перестрибував з ноги на ногу, не знаючи, втручатися чи ні.
Ось чому я тебе сюди запросила, Валентина дістає з сумки хусточку, протирає очі. Хотіла сказати в гідному місці. Щоб ти не кричала, не сварилась. Щоб красиво було. Генка любив красу, памятаєш? Він завжди казав, що життя важке, треба його прикрашати.
Памятаю, Лариса сідає знову, витирає сльози рукавом кофтички. Він кожну пятницю тобі квіти приносив.
Кожну, кивнула Валентина. Тепер я сама їх купую. У пятницю йду до квіткової біля метро, беру хризантеми, ставлю їх у вазу, говорю «дякую» вголос. Сусідка знизу, напевно, думає, що я збожеволіла.
Тиша. Кава охолола, тірамісу розмякло, втратив форму. За вікном густіє сутінок, запалюються ліхтарі. Люди квапляться, хтось сміється, хтось розмовляє по телефону. Життя йде своїм ходом, а в цьому залі, за столиком біля вікна, розпадається чиїйсь маленький, вигаданий світ.
Що тепер робитимеш? запитує Лариса.
Не знаю. Хоча б порадитися. Дітям дзвінки страшні. Уявляєш, як вони відреагують? Світлана злюзлиться на все життя. Вона ж тату дуже любила, а я полтора року брехала їй.
Злюзлиться, погоджується Лариса. Але потім простить. Діти прощають. Рано чи пізно.
А ти? Ти простиш?
Лариса задумалась. Звісно, було ображено. Вони дружили з молодості, все один одному казали. А тут таке. Але чи сама вона завжди була чесна? Хіба не приховувала від Валентини, що Мишко іноді підганяв її, коли був у стані? Чи не брехала про синяк, сказавши, що він від дверей, а не від кулака? Кожен живе в брехні, у когось вона маленька, у когонебудь велика.
Пробачу, каже вона. Уже пробачила. Шкода, що ти одна з усім цим сиділа. Треба було зателефонувати, я б приїхала.
Знаю. Але не могла. Як тільки брала слухавку, слова зникають. Легше придумати чергову історію про Генку, ніж сказати правду.
Валентина нарешті підняла каву, випила. Похрустала.
Холодна вже.
Замовимо ще?
Ні, достатньо. Пора додому, треба таблетки від тиску.
Вона дістає гаманець. Лариса хоче заплатити, та Валентина відмахнулась.
Я запросила, я і плачу. Генка залишив страховку. Маленьку, але достатню. На це, вказала на недоїдені тістечка, і на квіти по пятницях.
Вони виходять на вулицю. Вітер тріпає волосся, проникає під пальто, різкий жовтневий. Валентина зіштовхується, підтягує пальто.
Дякую, що вислухала, каже вона. Тепер хоча б один чоловік знає правду. Можливо, стане легше.
Стане, обіцяє Лариса, хоча сама не впевнена. А дітям коли скажеш?
Скоро. Через кілька днів. Сергій приїде на вихідні, тоді й скажу. Одразу подзвоню й Світлані, нехай теж приїде. Разом легше.
Хочеш, я підтримаю? пропонує Лариса.
Валентина качає головою.
Не треба. Це я маю розвязати сама. Ти просто будь поруч, коли вони підуть, а я залишуся сама. Приходь, випємо чай. Або просто посидимо в тиші. Мені все одно, головне не бути однією.
Лариса міцно обіймає подругу. Валентина притискається, і вони стоять посеред вулиці, дві літні жінки, обійнявшись, як колись у молодості, коли світ здавався добрим, а біди дрібними.
Я прийду, кляне Лариса. Обовязково прийду. І Мишка також, щоб попрощатися з Генком на могилі.
Добре, Валентина відсувається, стирає очі. Пойду, бо вже холодно.
Вона йде до зупинки, крихка фігурка в сірому пальті. Лариса дивиться їй у бік, розмірковуючи, як крихка людська доля, як легко її розбити, і як складно зібрати уламки назад.
Через кілька днів Валентина телефонує. Голос її охриплий, втомлений.
Сказала, коротко каже вона.
Як вони?
Світлана плакала три години підряд. Сергій мовчав, лише кулаками стукав по столу. Потім запитав, чому я так вчинила, навіщо брехала. Я пояснила, як могла. Не знаю, чи зрозуміли.
Зрозуміють. Час лікує.
Сподіваюся. Вони зараз на цвинтарі їхали. Я відмовилась, не можу більше туди. Щодня бачу їх з балкона. Ларисо, приїдеш?
Виходжу.
Лариса приїхала за півгодиниУ нашій тиші, коли сонце вже сховалося за обрій, ми обмінялися останнім поглядом, сповненим розуміння і спокою.
