Я крокував додому пізнім вечором, втомлений до межі в такі дні, ніби за змовою, усі пацієнти вирішують захворіти одночасно. Ветеринарна клініка в Києві вміє розтягувати години, ніби резину: спочатку вони тягнуться нескінченно, а потім різко скорочуються, і вже десята година, я лише закриваю кабінет і мрію про чай, плед і тишу. Вийшовши на підїзд і відкривши двері, почув тихе мяукання. Воно було тонким, настійливим, наче нитка, що тягнеться з темряви. Я зупинився професійна звичка: навіть коли намагаєшся бути «просто чоловіком із сумкою», робота прилипла до тебе, ніби шерсть.
Звук повторився, ближче. І тоді я побачив її. На сходовій площадці між другим і третім поверхом, під старою батареєю, сиділа кішка. Невелика, білосрібляста, з темним плямкою над правим оком мов мазок кисті. Шерсть сплутана збоку, очі великі, красиві, та сповнені втоми. Погляд говорив: «Тримаюсь, та сил вже не залишилось».
Привіт, прошепотів я собі, здивований. Що ти тут робиш?
Кішка не втекла, лише сховала голову в плече. Покошачому це означало «я не небезпечна». Я присів, простягнув руку вниз. Вона вдихнула запах страх, ліки, чужі історії клініки і зробила крихітний крок назустріч. Все зрозуміло, договір укладено.
Зверху відчинилася двері: сусід з шостого виглянув, оцінював сцену і виголосив те, що, напевно, думали багато.
Дівчино, не чіпайте її. Може, зараз заразна. Ми з головою будинку вже обговорювали, управлінниця буде нарікати.
Нехай нарікає, спокійно відповів я. А кішку я візьму. Їй холодно.
А якщо вона бешена? спитав він тихо.
Ні, вона виснажена, сказав я. І це лікується теплом.
Сусід замовк. Я зняв шарф, підклав його під кішку і обережно підняв на руки. Чекав, що вона буде шипіти, опиратись, а вона притулилась і сховалась мордочкою в мою куртку. Здавалось, я почув у ній ясне «дякую». Кішки не говорять словами, та їхня тиша іноді голосніше мови.
Додому я ввімкнув мякий нічний світильник, дістав рушник, воду, миску і запасний лоток. Поставив коробку в кут тимчасове гніздо. Кішка обережно вийшла, оглянулась і почала митись нервово, різкими рухами, та все ж. Це завжди хороший знак: вона повертається до себе.
Давай познайомимось, сказав я. Я Олександр. А ти хто?
Вона підступила до води, спокійно випила, не жадібно. Я сів поруч і просто спостерігав. Пять хвилин мовчазного спостереження негласне правило ветеринара. За цей час розумієш багато. У неї не було ошийника, вуха чисті, шерсть на стегні сплутана, на лапі маленька подряпина. Нічого критичного все поправимо теплом, гребенем і часом.
Я відкрив пакетик корму той самий «на всякий випадок», за який завжди розкаююсь, і одразу подякувала. Вона поїла акуратно, потім присіла поруч і подивилась збоку, ніби уточнювала: можна залишитися?
Можна, відповіла я. Хоча б на ніч.
Вона підвелася ближче і торкнулася лбом моєї долоні. І в ту мить обіцяна тиша прийшла, лише інша з мяким котячим моторчиком під рукою. Я розстелив плед, поруч поклав рушник. Кішка влаштувалась на межі не в центрі, а на рубежі. Закрила очі не повністю контроль ще тримала. Я ліг поруч і відчув дивне спокій: кішки вміють наводити порядок навіть у голові.
Ночами я прокидався двічі. Один раз вона мяукнула, я погладив її і вона знову замуркотіла. Інший раз прийшло повідомлення в домофон: «Хто приніс цю кішку? Розберемося». Я усміхнувся: розберемося, звісно. Спершу зігріємо.
Вранці я зробив фото і написав оголошення: «Знайдено кішку. Білосіра, плямка над оком. Ласкава. Шукаю господаря». Розклеїв біля підїзду, розслухав в чатах. У клініці перевірили мікрочіп нічого. Не дивно.
Залишиш у себе? запитала адмінка.
Спочатку будемо шукати, відповів я. Якщо не знайдемо тоді залишу.
Вона усміхнулася, ніби знала відповідь заздалегідь.
Ввечері подзвонили.
Добрий вечір у кішки плямка над оком? Ніби брудом намазали? жіночий голос звучав соромливо.
Так. Ви її знаєте?
Думаю, так. У нашому сусідньому підїзді жила Олена Петрівна. Зараз вона в лікарні. А у неї була кішка, Маська. Ми її час від часу годували. Але в підїзді не пускали. Я думала, кішка пішла до Олени, а ту увезли швидкою. З того часу вона шукає двері.
Прийдіть, будь ласка, сказала я. Подивіться самі.
Через двадцять хвилин на порозі стояла жінка близько сорока років і дівчинка семирічна, схована за маминим спиною. Кішка вибігла з кухні, зупинилася і застигла, ніби запитальний знак. Жінка присіла.
Масько? прошепотіла вона. Мася, це ти?
Кішка зробила кілька швидких кроків і мяко втерлася лобом у ладонь жінки. Все стало ясним без зайвих слів. Дівчинка поруч радісно пискнула і одразу сіла, дуже обережно, з тим особливим дитячим повагою до живого, яке дорослим часто треба відновити.
Ми думали, її хтось уже забрав, поспішила сказати жінка. Олена в лікарні, ми з сусідкою годували її кішку. Але вона зникла позавчора. І в підїзді її більше не пускали. Жінка зітхнула і втомлено усміхнулась. Ви ж Олександр? Врач із клініки? Я вас бачила в чаті. Дякую вам.
Що з Оленою Петрівною? мяко спитала я.
Історія виявилась одночасно простенькою і гіркою. Олена Петрівна та сама «бабуня з третього», як назвала її дівчинка, хоча родства не було. Жила одна з кішкою, хворіла не сильно, а в один вечір серце підвело. Сусіди викликали швидку, її увізли. Родичі є, та далеко, поки не приїдуть. Управлінниця сказала, що «розбереться», а насправді зачинені двері і кішка, що сиділа під батареєю і чекала господаря.
Ми можемо взяти її до себе, сказала жінка, але у нас є папуга. Боюсь, не поладять. І я працюю допізна, дочка в продовженці. Хотілося б принаймні тимчасово прихистити. А далі як буде.
Давайте так, запропонувала я. Сьогодні кішка залишиться у мене. Завтра зайду в лікарню до Олени Петрівни, дізнаюсь, чи є хтось, хто може доглядати. Якщо ні подумаємо, що далі. Я допоможу, якщо вирішите взяти її. Папуга можна ізолювати в окремій кімнаті, а знайомити тварин поступово, через запах.
Дівчинка слухала дуже уважно, кивала й раптом спитала:
А можна я куплю їй миску? Щоб у неї була своя. У нашому магазині такі продаються, біля хлібної.
Можна, усміхнулась я. І плед візьми. Кішки люблять пледи.
Коли вони підешли, у очах кішки, здається, стало спокійніше. Я прибрала миску, сіла поруч на підлогу і просто посиділа. Вона простягнула лапу на моє коліно, ніби сказала: «Не залишай одну». І я знову відчула, як ввімкнувся мій внутрішній мотор той самий, заради якого терпиш нічні дзвінки й безсонні зміни. Іноді здається, що рятуєш когось, а насправді це він рятує тебе.
Наступного дня між прийомами я зайшла в кардіологію: маленький букет, пакет корму і прохання «пустить на хвилинку». Олена Петрівна виявилась худою жінкою з добрим, втомленим поглядом.
Я щодо вашої кішки, сказала я. Її очі одразу засяяли.
Масько моя дівчинка Дякую! Я боялася, що вона замерзне, шепотіла вона. Я завжди двері закривала, щоб не втекла. А тут стало погано не встигла.
Все гаразд, відповіла я. Вона в теплі, їсть, відпочиває. Сусідка готова взяти її на час. Я допоможу.
Візьме? Олена Петрівна кивнула, руки тремтіли. Лише б не на вулицю. Вона домашня. А потім тихо додала: Ви ж не сердитеся, що я не встигла? Я намагалася.
Я ледве стримала сльози.
Я ніколи не сердитиму тих, хто старається, сказала я. Буду писати вам, як вона. А коли ви поправитеся, вирішимо разом.
Вечором ми з сусідкою і дівчинкою урочисто несли лоток і нову миску рожеву, з сердечками. Кішка спершу нервово оглядалася: нове місце, запахи, папуга гучно каркає. Але я поклала плед, на якому вона спала у мене, і вона одразу лягла. Дівчинка сіла на килимок з іграшковою мишкою. Кішка не грала, лише дивилась. А потім повільно заплющила очі. Іноді це найкращий знак довіри.
Ми будемо доглядати, серйозно сказала дівчинка. Я вранці воду поміняю. І папугу в іншу кімнату.
Ось і домовились, усміхнулась я.
У підїзді мене зустрічав сусід з шостого. Пожимав руку, кашлянув, а потім незручно сказав:
Ну дякую вам. Правильно зробили.
І вам дякую, відповіла я. Що не заважали.
Через тиждень Олена Петрівна прислала голосове: «Скажіть моїй Масьці, що я скоро прийду. І дякую» А ще через кілька днів її виписали. Ми зустрілися у сусідки, і кішка підбігла до господині, ніби не було цих тижнів розлуки, втерлася лбом і застигла. Світ знову став на місце.
Поки Олена буде відновлюватися, Мася залишиться у нас, сказала сусідка. А потім повернеться. Ми з дочкою вже навчаємося правильно доглядати.
Я стояла на чужій кухні, пахнучій картоплею й яблуками, і думала: саме заради таких історій я люблю свою професію більше, ніж полиці з препаратами. Бо іноді одна кішка на сходах здатна перетворити випадкових мешканців у справжніх сусідів.
Пізно вночі я повернулася додому. На столі все ще стояла та сама миска, з якої Мася їла першу ніч. Я не прибрала її нехай стоїть. Не як спогад, а як нагадування: почути тонкий клич у підїзді і простягнути руку ось що дійсно важливо.
Кішки часто приходять «помилково»: губляться, путають двері, забрядають у наше життя. Але виявляється, що саме ми знаходимо те, чого нам не вистачало: вміння зупинитись, зігріти, почекати. Я ветеринар, я вмію ставити діагнози. Та іноді достатньо просто взяти чужу життя в руки і перенести її з холодних сходів у тепло.
І це найкраща робота на світі.
