Я пропрацювала в одній компанії сім років: починала як помічник, а виросла до координатора адміністративного відділу

Я працювала в одній і тій же компанії сім років.
Починала з посади асистентки, поступово доросла до координаторки адміністративного відділу.
Моя найкраща подруга, Марічка Книш, прийшла до нас на роботу через два роки після мене за моєю рекомендацією.
Я навчила її всім тонкощам: пояснювала, як працює наша система, знайомила з потрібними людьми, навіть закривала очі на її помилки, щоб її часом не звільнили.
Ми разом обідали, у пятницю ходили до кавярні на Воздвиженці, я довіряла їй більше, ніж будь-кому.
Пів року тому оголосили, що відкривається позиція менеджера відділу.
Начальник сказав мені при зустрічі: “Олесю, ти одна з найсильніших кандидаток.” Я почала приходити раніше, йти пізніше, брати на себе додаткову відповідальність.
Марічка весь час повторювала: “Ця посада твоя, ти її заслужила.” Я розповідала їй навіть про свої ідеї для внутрішньої співбесіди.
У день співбесіди вона зявилась несподівано.
Ні словом не обмовилась мені про це раніше.
Дізналась я випадково коли побачила, як вона сидить у коридорі перед кабінетом директора.
Побачивши мій здивований погляд, вона сказала сухо: “Вирішила спробувати.” Я намагалась не думати погано, тримала в собі.
За тиждень оголосили результати новим керівником стала вона.
Я застигла, дивлячись у монітор, не в змозі нічого сказати.
Потім я почала помічати дивні зміни.
Як нова начальниця, вона різко взялася змінювати ті процеси, що я ж і розробляла.
Відводила мене від важливих проєктів, вимагала якісь безглузді звіти, принижувала на нарадах.
Один із колег шепнув мені, що Марічка розповідала, нібито я не маю лідерських якостей, і багато хто з її “нових пропозицій” насправді були моїми ідеями, якими я довірилась їй ще до співбесіди.
Якось я покликала її до улюбленої львівської кавярні і запитала прямо:
Чому ти говориш за мене такі речі?
Вона подивилась холодно і сказала:
Це робота.
А не дружба.
Я мала утримати цю посаду.
Я з болем нагадала їй все, що зробила для неї.
А вона тільки знизала плечима:
Це був твій вибір, а не мій обовязок.
З того дня атмосфера стала нестерпною.
Вона звертається до мене офіційно, на людях виправляє кожну дрібницю, навантажує нікчемними задачами.
Я приходжу додому наплаканою, охопленою тривогою й бажанням усе лишити Та водночас злість не дозволяє піти без жодного слова.
І тепер я стою на роздоріжжі: або мовчки терпіти, щоб не залишитись без роботи й гривень, або піти й почати заново.
А ви чи витримали б?
Чи пішли б назавжди?